|
Письмо з околиці : Статті й есе
Анатолій Дністровий
— Грані-Т,
2010.
— 240 с.
— (Серія: De profundis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 9789664652879
ББК: 84 (4Укр)6-4 Д 54
Жанр:
— Есеї
— Філософія культури
— Культурологія
Анотація:
До книги «Письмо з околиці», яку Дністровий жартома окреслює як «ultra light публіцистика», увійшли мікро-есе, авторські колонки, вибрані статті, записи з нотатника й блогу, більшість із яких упродовж 2000-2009 років широко друкувалася у часописах, Інтернет-виданнях та блозі автора.
Зустрічі різних тем під однією обкладинкою, як, скажімо, поезія і радіація, Кант і кінематограф, стоїцизм і слабкість, чари музики і соціальні трущоби, письмо і читання, мовчання і профани, подорожі і самопожирання, письменники та психоаналіз живота, – все це постає складовими голосу з околиці – околиці як особистості автора, околиці як його участі в тих чи інших процесах, і навіть околиці як присутності української культури у світі загалом.
Композиція книги «Письмо з околиці» як membra disjecta (з лат. – роз’єднані члени) насправді формує багатогранну картину того, як в одному письмі можуть природно поєднуватися пристрасть до літератури, філософії, історії, кіно та рибальства, а також різні епохи, люди, розчарування й прагнення.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Анатолій Дністровий
ЯНГОЛИ Й ДЕМОНИ ЕТНІЧНОСТІ
(з книги "Письмо з околиці")
Я не питаю, до якої раси належить людина; досить того, що вона людина; нічого гіршого бути не може.
Марк Твен
В сучасної людини все більше виявляється «потаємних складових», що є наслідком її строкатої соціалізації в глобальному світі активних культурно-етнічних обмінів. Нога в ногу з філософськими концепціями «іншого» та похідної політики соціального мультикультуралізму література також не спить і щедро висвітлює такі процеси. На прикладі зарубіжних романів про міжетнічні стосунки можна проілюструвати, що дискримінація, ... [ Показати весь уривок ]
соціальна нерівність і ксенофобія – це далеко не пережитки «темних часів» людства.
Соціологічними очима
Докорінні зрушення в етнічній структурі людства, викликані епохальними розмірами нелегальної міграції до Європи, США й Канади, починаючи з 60-70-х років ХХ століття, й досі надають міжетнічним відносинам статусу правового, соціального, культурного, інтелектуального, зрештою й літературного тренду. Цьому також сприяли нові масштабні політичні рухи на кшталт нової хвилі фемінізму, руху за права індіанців, чорношкірих, сексуальних меншин.
Водночас прискорення самого плину життя, наукові та техногенні інновації, виникнення міжконтинентальних, транснаціональних інформаційних, економічних, виробничих, фінансових мереж і корпорацій завдало відчутного удару по звичаєвому, патріархальному суспільству. Соціальні наслідки цих процесів – вражаючі. Люди відмовляються жити як чоловіки і жінки, вести звичний спосіб життя своїх батьків і дідів, зобов’язуватися сім’ями, народжувати дітей, вони міняються соціальними та статевими ролями або ж, якщо вжити соціологічний вираз, «відчужують свою стать» і навіть відчужують свою ідентичність.
Можливо, саме з цим і викликані бурхливі проголошення інтелектуалів, філософів, письменників на кшталт «кінець людства», «деградація чоловіцтва», «епоха постсексизму», «кінець ери домінування людини як біологічного виду» (на зміну якій прийшла ера домінування техніки). Але якими б варіативними не були понад столітні «есхатологічні» прогнози й страшилки, які лише на перший погляд пов’язані з «вторгненням» у наше повсякденне незвичних і раніше невідомих речей, кожна людина у філософському сенсі також є «іншою».
Запит на «іншого» як яскравий матеріал для творчості все більше розмиває береги релігійного фундаменталізму, гендерної моногамності, моноетнічності та, врешті, суспільної однорідності в мистецтві, зокрема в живописі, кіно, літературі. Це постійні зустрічі з тим, хто має інше мислення, іншу історію, мову, культуру, звички, вади, віру і навіть сексуальну орієнтацію. І роман як один із «найсоціологічніших» літературних жанрів завжди реагував на приховану, незриму чи «змішану» личину людини.
Усмішка філософів
Акцентовану увагу до «іншого» ми спостерігаємо в першій половині ХХ століття: в «Картезіанських роздумах» Едмунда Гуссерля, а також у роботах Мартіна Гайдеґґера, Макса Шелера, Моріса Мерло-Понті, Мартіна Бубера. Можливо, саме відчуття катастрофізму та кризи людства, викликані Першою та Другою світовими війнами, сприяли пошуку шляхів розуміння іншої людини, іншої свідомості і вироблення оптимальної етики стосунків.
Еманюель Левінас як один із найпроникливіших представників філософії «іншого» називає це співучастю, коли ти дозволяєш «іншому» проникнути в своє серце і переживаєш його, як себе самого. Слідом за ним Поль Рікер вимагає, щоб наше «я» переконувало та налаштовувало себе в існуванні «іншого» у нас, того, що, будучи дистанційованим від нас, додало розрив неузгодженості. На його думку, це може убезпечити «я» від крайнощів фанатизму різного ґатунку (війни, жахливі науково-техногенні проекти і як похідні катастрофи). Іншими словами, без культури розуміння «іншого» та відповідної етичної позиції люди й надалі прирікатимуть себе на ворожнечу, конфлікти та кровопролиття.
Від дискримінації до політкоректності
Втім, художня література – ще до сучасної концептуалізації «іншого» – завжди реагувала на людські відмінності, що не рідко поставали джерелом колізії. Ще у творах Марка Твена ми бачимо прекрасні полотна тогочасного містечкового американського життя на побережжі Міссісіпі з усіма його міжетнічними, міжконфесійними, соціальними, сексуальними проблемами. Щодо конфліктів, то в одному з романів Карла Мая про Дикий Захід герой-афроамериканець ображається на слово «нігер», називаючи себе «чесним негром». Тема дискримінації «іншого» – за сексуальною орієнтацією, етнічною, мовною та релігійною приналежністю – наскрізною ниткою пройде через усю подальшу американську літературу: від Вільяма Фолкнера, Едгара Доктороу аж до Тоні Моррісон.
Висвітлення дискримінації за етнічно-соціальною ознаками прокотилося чи не всіма національними літературами й залишалася панівним аж до 70-х років ХХ століття. Принагідно можна згадати романи «Призовий кінь» чілійця Фернандо Алегрії, «Дім мами Пондо» південно-африканця Астера Беркгофа, «Мертва земля» португальця Кастора Сороменьо, «Забуті картинки» індійця Бхагаватичаран Варми, «Вулкани над нами» американця Нормана Льюїса, «У великому чужому світі» перуанця Сіго Алегрії, «Кунарду або криниця в тіні» австралійки Катаріни Сусанни Причард, «Шахти скорботи» болівійця Фернандо Раміреса Веларде, «Сельва» португальця Феррейри де Кастор…
Однак на зламі 70-80-х намітилася нова тенденція в літературі міжетнічної тематики, а саме відхід від зображення соціально-етнічного пригнічення та зміщення акценту до регіонального екзотизму, побутових, ментальних, культурних особливостей. На перші позиції висунувся роман переважно авторів із колишніх європейських колоній (Африка, Індокитай, Індія), передусім, із зон мовного впливу Британії й Франції.
Це істотно похитнуло й саме поняття «національної літератури», особливо ж прогнозувань її майбутнього. Чи не першою це відчула англомовна література, позаяк лідерство в англомовній зоні перехопила австралійська проза і література країн колишньої Вест-Індії (Карибський басейн), а також творчість авторів Океанії, Африки, Азії. Західний читач стикнувся з таким діапазоном тем, до яких раніше не був звичний: на зміну повсякденному життю Англії й Америки література принесла нові теми, нові можливості стилю, нові кольори і звуки, нові відтінки й відчуття, не кажучи вже про «інші» інтелектуальні традиції: африканську міфопоетику, індійську містику, етнотрайбалізм, етнічний білінгвізм.
На перші ролі вийшли переважно письменники, які пишуть англійською або французькою мовою про реалії у своїх країнах (сомалієць Нуруддін Фарах, індієць Салман Рушді, нігерієць Бен Окрі, філіппінець Патрік Уайт). Наприклад під впливом подібної літератури, але у США, дослідники заговорили про «мексикано-американський», «азійсько-американський», «афро-американський», «пуерто-рікано-американський» та інші феномени як невід’ємні складові сучасної американської культури (Еліс Уокер, Ема Тань, Дагоберт Гілб, Тоні Моррісон). В Британії ж особливої популярності набули представники так званого «англо-індійського» феномену (В.Найпол, Арундалі Рой, Салман Рушді, Аніте Десаї та її донька Кіран Десаї).
Окремою відчутною складовою такої літератури стала «соціальна дорога на Захід» чи важка адаптація в чужоземному світі. Головний персонаж такої літератури – загалом нелегальний мігрант, переселенець чи втікач. Митарство, страждання, голод, постійні загрози, відчуття непотрібності, бажання жити в новому кращому світі постають визначальними складовими світогляду такого героя. Найвідоміші за останнє десятиліття британські романи «Коли ми були сиротами» Кадзуо Ісігуро, «Білі зуби» Зеді Сміт, «Спадщина втрати» Кіран Десаї, що показують суспільство у ракурсі важкої соціальної адаптації етнічних «не-англійців». Серед кінострічок можна відзначити вражаючий норвезько-американський фільм «Країна надії» (режисера Ганса Петтера Моланда) про сповнений відчаю, страждань і небезпек шлях в’єтнамського хлопця зі свого селища до США – шлях у пошуках батька, колишнього військового, що воював у В’єтнамі.
Тема соціалізації «іншого» в чужорідному середовищі особливо притаманна так званому літературному креольству, або як його на своєму слензі це називають західні видавці – «кольоровому письму». Це отримало блискучий теоретичний підмурівок у вигляді політичної доктрини креольства, вперше сформульованої мальтузіанськими інтелектуалами Патріком Шамуазе та Рафаелем Конфіа. Головна їхня ідея – вироблення оптимальних етичних інструментів для узгодженого життя зі зовнішнім чужорідним світом. Щодо міжетнічної нерівності в сучасному світі, то Орхан Памук ще в 2001 році висловився надзвичайно суворо: «Західний світ не уявляє про те колосальне приниження, яке переживає решта населення планети. Ні романи магічного реалізму, ні зачарованість та екзотика популярної літератури про подорожі нездатні виміряти глибини цього почуття».
Загалом тема «іншого» у світовій літературі за останнє століття пройшла помітну еволюції: від модерністського зображення конфліктності (етнічної дискримінації) до вироблення певного «салату» екзотичного мультикультуралізму, який культурологи дотепно охрестили «сувенірний». Це стало масовим політкоректним шаблоном, який кочує з фільму у фільм, із роману в роман, і де обов’язково на тлі будь-яких історичних чи реальних подій усе має завершитися «порозумінням» чи принаймні його відчуттям. Парадокс полягає в тому, що задля такої мети виробляється окрема «дипломатична», «причесана», неадекватна до реальності мова. Власне мистецтво вже перестає бути мистецтвом, оскільки підпадає під моделі масової політичної корекції свідомості. Політкоректність мультикультуралізму, фактично, сформувала новий тип соціальної утопії – полікультурне безконфліктне суспільство.
Ця ідеологія стала настільки відчутною, що навіть виробила чітку структуру висвітлення: обов’язкова конфліктна, безвихідна ситуація і не менш обов’язковий моральний умовивід. Політкоректність мультикультуралізму у найгіршому вигляді, по суті, стала інваріантом таких негативних шаблонів, як «голлівудівський стиль» на Заході чи «соціалістичний реалізм» у СРСР. Герой Віктора Пелєвіна з «Чисел» Стьопа навіть подумки ображається, що «всюди ця політкоректність… скоро жодну річ неможна буде назвати своїм іменем».
Ще суворіший діагноз політкоректності в одному з інтерв’ю виставив сучасний англійський прозаїк Мартін Еміс: «… ефект мультикультуралізму в літературі такий, що все виходить непримітним і покірним. І ще жах у тому, що більше нема смішної літератури – мультикультуралізм її знищив».
Моделі зустрічі з «іншим»
Якщо з масиву літератури про «іншого» вибрати лише твори з «етнокультурним» аспектом, то можна виокремити три сюжетні моделі: 1) подорож /повернення «іншого», 2) кохання з «іншим», 3) боротьба «іншого» за соціальний статус у чужому середовищі.
Щодо першого сюжету, то можна згадати, як його активно експлуатувала американська кіноіндустрія, зокрема на темі геноциду індіанців і повернення тих, хто вижив, у свої рідні краї, заселені «іншим» (білошкірим) населенням.
Але найсвіжішими враженнями є блискучий роман «Кохання на Ітурупі» з трилогії «Вічне звучання канону» лідера японської «нової хвилі» Масахіко Сімада. Головний герой, літній чоловік Каору, прибуває на один із російських курильських островів, де раніше мешкали племена шаманів. Депресивний соціальний побут пострадянських 90-х із дешевими забігайлівками, рекетом, горілкою та пельменями, а також «японський спокій» і пошук серед тиші сенсу буття, а водночас кохання до росіянки Ніни, все це парадоксальним чином виглядає екзотично й водночас правдиво. Щодо самої постаті Масахіко Сімади, то він якраз цікавий як представник кшталтування сучасної японської ідентичності, який прославився, також, критикою Харукі Муракамі, назвавши його співцем «діснеївського світу, що працює на глобалізм».
У подібній сюжетній моделі виконані й книги Амелі Нотомб «Страх і трепет», «Токійська наречена», «Біографія міста» і «Любовний саботаж». Загалом використовуючи власний життєвий досвід народження й мешкання на далекому сході, переважно в Японії, більшість конфліктних ліній авторка вибудовує на стику світоглядних, культурних, психологічних і сексуальних зустрічей з «іншим».
Іншу сюжетну лінію, пов’язану з коханням до «іншого», зважуся проілюструвати блискучим ретро-романом «Мандолина капітана Кореллі» Луїса де Берньє (за цим твором Джоном Медденом було знято фільм «Вибір капітана Кореллі»). Сюжет розвивається в часи Другої світової, коли німецько-італійські війська захоплюють один із грецьких островів. Кохання прекрасної гречанки до «ворога» (італійського офіцера) і постійні переживання необхідності морального вибору на користь «іншого», який, будучи навіть у личині ворога, може бути звичайною та шляхетною людиною.
Третю модель зустрічі з «іншим» можна показати на прикладі роману «Схід є схід» сучасного американського письменника Т.Корагессана Бойла. Через долю японця-біженця в Америці, який перед тим переживав дискримінацію в Японії як «нечистокровний японець», показано сутичку східного й західного світу, зокрема з позиції розуміння «іншого» – головного героя, з позиції відчуття усіх незгод і страждань, які йому довелося пережити. Цей трагікомічний роман показує, як навіть під ширмою прав людини, демократії та високо рівня життя загалом можуть відбуватися речі, які дипломатичною мовою називають «агресивними, атавістичними пережитками людства».
Етнічне: між екзотизмом і ворожістю
Література як своєрідний регістр тих чи інших суспільних установок дуже добре показує, як етнічний «інший» може виглядати екзотично, або ж викликати відверто ворожі настрої. Небезпеки чатують там, де виникають крайнощі. Інколи я думаю, що крайністю «екзотизму» є такий собі мультикультурний кітч, що розглядає «іншого» винятково як декорацію, картинку, інтер’єр, повністю нівелюючи його внутрішній світ чи особливості соціалізації загалом. Щодо ворожості у ставленні до «іншого», то вона породжується не меншим масовим шаблоном – стереотипними психозами, з яких завжди живилися ксенофобія, расизм, ультранаціоналізм.
Мені здається, що завдання будь-якої доброї, чесної літератури, незалежно від її «часу і місця» творення, є принципова дистанція від цих двох «хижацьких» (у ставленні до «іншого») ідеологій. Розуміння та співучасть, а не використання чи нищення, – ось прості рецепти наближення літератури до питання «іншого».
Від літератури до політики
Хочу зробити важливий «нелітературний», навіть політичний коментар. Історія й люди, мабуть, незмінні. З толерантністю та політкоректністю з кожним роком усе більше відбувається те, що раніше відбувалося з іншими толерантними та людяними ідеями з античних часів. Християнство неофітів замінили багаття інквізиції та мечі віронетерпимості, прагнення національної свободи – чоботи нацизму, а ідеї соціальної справедливості – сталінські репресії та злочини комуністичних режимів. Для виправдання насильства із будь-якою світлої ідеї людина зробить демона.
Самі по собі ідеї толерантності й політкоректності є блискучими – ну просто ідеальними янголами. Однак, потрапивши до рук владних негідників, вони можуть стати жахливим знаряддям нищення інших. Підозрюю, що в недалекому майбутньому вони будуть основним ідеологічним виправданням у руках тих, хто хоче безкарно керувати та зазіхати на свободу «інших», зокрема у світі, який невпинно позбавляється ознак одноманітності. Найстрашніше те, коли про толерантність і політкоректність заговорять представники влади й політики, тобто ті, хто буде прикриватися подібною риторикою, а насправді палиць об палиць не вдарить, щоб ліквідувати ксенофобію, соціальну нерівність чи інші форми дискримінації.
Кшиштоф Зануссі якось зізнався: «Я часто і з задоволенням протиставляю себе тому культу, який сьогодні розвинувся на Заході, – культу толерантності. Формула, що «до всього слід відноситися толерантно», мені здається недостатньою. Адже терпимість – це лише перший крок. І якщо я не зможу знайти в іншій культурі цінності, які я б зміг полюбити, то толерантне відношення – не більше, ніж самообмеження. Толерантність неможлива без любові».
Толерантності-без-любові (з якої починається «політкоректний фашизм») у світі стає значно більше, ніж толерантності-з-любов’ю. І це найбільше лякає. [ Згорнути уривок ]
|
