|
Нечиста сила : Роман для підлітків
Лізі Гаррісон
— Країна мрій,
2012.
— 256 с.
— (Серія: Школа монстрів).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-966-538-156-4
ББК: 84.7 США Г21
Жанр:
— Сучасні переклади
— Містичне
— Гумор і сатира
Анотація:
У Школі Мерстон Клео де Ніл завжди була справжньою царицею — і серед монстрів, і серед нормалів. Аж поки на обрії не з’явилися нормалка Мелоді Карвер і вискочка Френкі Штайн. І тепер навіть фотосесія для модного журналу, на яку в ролі моделей Клео запросила своїх подруг — Клодін Вовк, Лагуну Блакитну та Дракулору, потьмяніла в порівнянні з боротьбою за права монстрів, яку ініціювала Френкі. Але начувайся, Френкі! Клео ще покаже, що єгипетська киця має кігті.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ перший
І СКАЗАВ ФАРАОН
Насичене амброю повітря здавалося наелектризованим. Воно потріскувало від сподівань. Пострілювало від нетерплячки. Та Клео не збиралася відпочивати, поки Нільський палац не готовий буде до царського прийому, хай покоївки і вважають, що вона мов та царська шпичка в гузні...
— Так ліпше? — запитала Хазина, піднімаючи лівий кутик папірусового плаката, повісити який викликали їх удвох із Бебом, її чоловіком.
Схиливши голову набік, Клео на три кроки відступила, щоб поглянути на плакат під іншим кутом. Надворі періщив дощ, передражнюючи глухий стукіт її височенних ... [ Показати весь уривок ]
підборів-платформ об вапнякову підлогу. В такий день найкраще було б узяти напрокат фільм і, пригорнувшись до коханого...
Стоп! Клео викинула з голови приємний образ. Дюкові більше не місце ні в її думках, ні в домашньому кінозалі. Адже вчора він запросив на танці Мелоді Карвер. Крім того, Клео має зосередитися. Подумати про помсту час іще буде.
З’єднавши кінчики великих пальців, Клео піднесла перед собою руки, мов режисер, який намагається упіймати кадр.
— Гм-м-м...
Її долоні кольору кави з молоком утворили рамку, крізь яку вона довго роздивлялася, чи рівно висить плакат. Важливо було перевірити положення плаката саме з того ракурсу, з якого бачитимуть гості. Адже гості... тобто гість був перфекціоністом, і з’явитися він мав... Клео зиркнула на пісочний годинник у центрі величезної зали. Чорт! Уночі з годинника не було жодного зиску.
— Перевірка часу! — гукнула вона.
Беб із-під білої лляної туніки видобув айфон.
— Сім хвилин.
Чорт забирай!
Швидше було б набрати оголошення сімдесят другим кеглем і роздрукувати на новенькому лазерному принтері. Однак батько не терпів технічних новинок. Коли йшлося про нотатки, списки, вітальні листівки, доводилося писати або ієрогліфами, або ніяк.
Рамзес де Ніл (американці скорочено кликали його Рем) вимагав, щоб під його дахом шанували єгипетські традиції, тобто писали старовинним шрифтом, а кожна літера цього шрифту забирала щонайменше двадцять хвилин. Ось чому на плакаті писалося «Ласкаво просимо» замість «Ласкаво просимо додому, тату». Хай пробачать боги, та де брати час на такі довгі написи?
На щастя, ця не надто захоплива робота не завадила звичним суботнім планам із Клодін, Лорою та Лагуною, адже й так про три «С» — сонце, скупівлю і спа — можна було тимчасово забути. Та й узагалі довелося відмінити всі плани, поки не можна буде знов безпечно виходити на люди.
І все через Френкі Штайн!
Ще з учорашнього вечора, після балу в Школі Мерстон (на який Дюк запросив Мелоді Карвер!), уся салемська поліція розшукує «зеленого монстра» (Френкі!), що під час палкого поцілунку з Бретом Реддингом утратив голову. Вся громада РАД (розшифровується як «Реалізована аномалія (диво)») погодилася, що ліпше буде дітям до часу не виходити з домівок — про всяк випадок.
Клео пощастило, що її батько, відомий антиквар, саме виїхав на археологічні розкопки й проґавив драматичні події. Він і в кращі часи трусився над донечкою. А що було б, якби він дізнався, що Клео підтримала план Френкі? Що прийшла на шкільний бал вбрана як мумія — тобто як одягається вдома? Що Лагуна всім показала свої блискучі плавці? Що Лора не ховала своїх іклів? Що Клодін виставила напоказ своє вовкулацьке хутро? Що метою РАД було довести нормалам: інакшості слід не боятися, а пишатися нею... На саму думку про це Клео здригнулася. Якби Рем дізнався бодай половину правди, він би замкнув донечку в підземеллях якої-небудь піраміди й тримав там до 2200 року.
— Так добре? — вичавив Беб крізь зціплені зуби, які на тлі оливкової шкіри здавалися неймовірно білими.
Клео не була впевнена, чи їй це ввижається, чи лівий кутик плаката й досі трохи нижчий за правий... Вона стояла випроставшись, як занадто затягнута бинтами мумія. Хотілося чимшвидше скінчити. Та й часу немає. Ще ж слід налити вино, і виставити легкі закуски, і поставити музику єгипетського гурту «Шаркіат». Якщо вона не відпустить слуг, вони нічого не встигнуть. Звісно, Клео могла б їм простягнути руку допомоги, та вона радше відітне собі цю руку. Зрештою, батько завжди казав: «Є керівники, а є працівники. А тобі, моя царівно, не личить ні та, ні та роль». І Клео погоджувалася з цим усім серцем. Проте хто сказав, що командувати — це робота?
— Трішки підніміть лівий кут.
— Але...— почав був Беб, але не договорив. Натомість увімкнув рівень на своєму айфоні та приставив до стіни. І почав терпляче очікувати, поки прилад видасть остаточний вердикт; вуста його кольору какао ледь ворушилися.
— Як на мене — ідеально,— мовила Хазина, ледве утримуючи рівновагу на позолоченому бильці старовинного єгипетського трону.— Та й Бебові розрахунки зазвичай дуже точні.
Щоб додати своїм словам ваги, вона розширила темні очі, обведені чорними стрілками.
Жінка мала рацію.
Шістнадцять років тому Рем найняв Беба для будівництва домівки, яка справлятиме враження добротного будинку за американськими стандартами, а за єгипетськими — царського палацу. І за кілька місяців потому дім за адресою Редкліфський тупик, 32 справляв саме таке враження.
Зовні ці сіро-білі багаторівневі хороми понад усе нагадували шикарний приміський особняк «під старовину». З порогу ви потрапляли у невеличке обшите деревом фойє. Стіни тут були бежеві, світло тьмяне — нічого особливого. А як іще не викликати підозр у хлопчаків-рознощиків піци чи дівчаток-скаутів, які торгують печивом, збираючи гроші на благодійність? Однак у кінці фальшивого фойє були ще одні двері — справжні двері, які вели у справжню домівку. Розкішну, як справжній палац.
Стеля зали — велична скляна піраміда — була заввишки три поверхи. За сонячної погоди крізь неї до вітальні вливалося денне світло — жовте, як топлене масло на гарячій булочці. Коли ж падав дощ, ритмічний дріб заколисував мешканців будинку, як спокійна симфонія. Вапнякові стіни були прикрашені різнобарвними ієрогліфами. На алебастрових вазах були вирізьблені піраміди, де поховані пращури де Нілів. А рукотворна (втілена Бебом) річка, наповнена нільською водою, зміїлася крізь усі кімнати палацу. Коли випадала особлива нагода, Хазина пускала у річку чайні свічки. А зазвичай у воді плавали блакитні єгипетські водяні лілії. Сьогодні ж поєдналося і те, і те.
— П’ять хвилин,— оголосив Беб.
— Закріплюйте! — плеснула в долоні Клео. Чизизі, найбоязкіша серед сімох котів, які мешкали в родині де Нілів, чкурнула до пальми, що росла посеред вітальні, й видряпалася на верхівку.
— Вибач, Чизизі,— замуркотіла Клео,— я ненавмисно.
Залою прокотився неголосний дзвін. Виходить, Чизизі наполохала не Клео, а...
— Приїхав! — загукала Хазина, угледівши на моніторі охоронної системи господаря, вдягнутого з голочки й напрасованого.
— Хутчіш! — кинула Клео.
Хазина, з виглядом «або ти приклеїшся, або я тобі...», притиснула свій кут плаката до колони й перевела погляд на чоловіка, очікуючи, що він зробить те саме. Проте вони спізнилися.
— Сер! — темні Хазинині щоки стали сливові. Швидко зістрибнувши з позолоченого бильця трону, вона змахнула невидимі сліди, які могли залишити її гладіаторські сандалії. І, не мовлячи більше ні слова, вони з Бебом утекли на кухню. А за кілька секунд вбудовані колонки вибухнули швидким ритмом. Соліст «Шаркіату», виводячи складні рулади під Мераю Кері, от тільки голосом мультяшних бурундуків, змусив палац здригнутися від єгипетської народної пісні.
— Татку! — скрикнула Клео водночас різко й ніжно — так на язиці тане цукерка «M&M».— Ласкаво просимо додому! Як тобі мій плакат? Я сама зробила!
Гордовито завмерши поміж колонами, вона чекала на батькову реакцію.
І хоча їй давно вже виповнилося п’ятнадцять (давно — завдяки муміфікації), вона й досі гостро потребувала батькового схвалення. А іноді отримати його було важче, ніж накладні вії в пустелі під час піщаної бурі.
Але не сьогодні. Сьогодні Рем, відсунувши з дороги свого помічника Ману, рушив просто до дочки, з любов’ю розкривши їй назустріч обійми.
— Сер! — вигукнув Ману м’яким голосом, у якому бриніло занепокоєння.— Ваш плащ!
— Царівно! — водночас зронив Рем, міцно пригортаючи до вологого чорного плаща свою Клео. Дощові потоки не змогли змити ні затхлий запах, який лишився після міжнародного перельоту, ні аромат сигар після поїздки в «бентлі» з шофером, ні п’янкий мускусний дух батькової шкіри. Та Клео було байдуже. Хай би від батька відгонило, як від котячого горщика після того, як котик вип’є цілий Ніл,— вона б усе одно тулилася до тата.
Стиснувши дочку за плечі, Рем трохи відсунув її від себе й почав уважно роздивлятися. Від такої пильної уваги Клео розхвилювалася.
«Може, вузька сукня від Ерве Леже занадто тісна? Чи фіолетові стрілки на очах занадто широкі? Лак із блискітками занадто кричущий? Чи узори хною на щоках замалі?»
— Що таке? — нервово гигикнула Клео.
— Як ти почуваєшся? — зітхнув батько, і в його подиху вчувся солодкий аромат тютюну. Щось у його темних мигдалевих очах було незвичне. Погляд був м’який. Допитливий. А може, навіть переляканий. Якби йшлося про іншу людину, можна було би подумати, що батько стривожений. Але для Рема це було незвично. Так наче під час археологічних розкопок від нарив якусь нову емоцію.
— Добре почуваюся,— всміхнулася до нього Клео.— А що?
З їдальні долинув м’який дзвоник. Холодні закуски вже готові. Чизизі швидко спустилася фініковою пальмою. У цей час Баст, Акінс, Ебоні, Уфа, Усі та Міу-Міу випірнули з-під шезлонгу й поквапилися до щедрого частування. Все було так передбачувано, аж Клео посміхнулася. Але не Рем. Від хвилювання його обличчя застигло, мов на ньому маска з глини Мертвого моря.
— В усіх новинах одне й те саме,— потер скроні батько, і Клео зауважила в його волоссі ще більше сивини.— Що тільки Френкі собі думала? І як Штайни могли це допустити? Вони всю нашу громаду поставили під загрозу!
— То ти знаєш? — здивувалася Клео. Хоча насправді їй кортіло запитати: «А що ти знаєш?»
Витягнувши з внутрішньої кишені плаща згорнуту трубкою газету «Салемські вісті», Рем ляснув нею по долоні, поставивши в ніжній сцені вітання жирну крапку.
— Віктор що — забув дочці мозок у голову вкласти? Бо я, Геб забирай, не можу збагнути, навіщо...
Знову залунав дзвоник, сповіщаючи про холодні закуски.
Зненацька Клео закортіло кинутися захищати Френкі. А може, все через те, що їй самій хотілося захищатися?
— Ніхто й гадки не має, що це вона. І в школі вона фарбує шкіру під нормалку, тому її ніхто не впізнав. Може, вона хотіла нарешті взяти ка за роги,— припустила Клео,— і все змінити.
— Що змінити? Її зліпили заледве не місяць тому. Хто дав їй право щось міняти? — вигукнув батько, підводячи очі на вітальний плакат. «Ну нарешті!» — подумала Клео. Але в гострих рисах обличчя Рема не було й натяку на вдячність.
«Звідки він стільки знає про Френкі?» — не могла збагнути Клео. Ні, серйозно! У Клео є подруги, чиї батьки далі Сан-Франциско в житті не виїжджали. І при цьому вони гадки не мають про вечірки й пізні гулянки, які відбуваються за їхньої відсутності. А батько Клео поїхав собі на розкопки на другу півкулю Землі — і повертається краще обізнаний, ніж програма новин на радіо. Це просто ка якесь!
— Що сталося з вашим поколінням? — провадив батько, ігноруючи запитання дочки.— Ви не шануєте минуле. Не маєте поваги до пращурів і традицій. Усе вам тільки...
— Сер! — урвав його Ману, виблискуючи краплями на лисій голові. Він так міцно стискав ручку на металевому дипломаті, що на темних пальцях посіріли кісточки.— Куди мені це віднести?
Міркуючи, щу відповісти, Рем погладжував дводенну щетину, яка встигла пробитися на щоках за час перельоту. Зиркнувши на Клео, він жестом указав на величні стулки дверей у дальньому кінці фойє. Стиснувши дочку за лікоть, він із добре поставленою грацією провів її через оздоблене фойє, і за мить вони опинилися в тронній залі.
Кілька соколів, які вилетіли крізь відчинені двері, всілися на пальму. Їхні гострі крила розтинали повітря з таким звуком, із яким прапори хляпають на вітрі.
У світлі гіпсових олійних ламп стіни, оздоблені мідною чеканкою, відкидали м’яке бурштинове сяйво. Гладенька очеретяна плетена доріжка, відполірована за тисячі років босими ногами пращурів, вела до підвищення, на якому стояли трони. Ковзнувши на пурпурове оксамитове сидіння, Клео поклала руки на золоті бильця, інкрустовані коштовним камінням. Її підборіддя інстинктивно задерлося, а повіки приплющилися. З-під напівстулених повік усі речі навколо вона бачила тільки частково. Зненацька вона перетворилася на царицю, яка насолоджується своїм царством маленькими ковточками, а не перехиляє одним духом: очі вихоплювали з півтемряви чорно-смарагдового скарабея над дверима... очерети на берегах виткого Нілу... два ебенові саркофаги обабіч входу...
Вигляд її королівства, його запахи та звуки відсунули на задній план тривоги останніх кількох днів і повернули Клео відчуття безпеки, особливо якщо зважити на те, що володар нарешті вдома. Дихала Клео вже не так важко, і шкіра в неї поколювала од відчуття власної важливості. Ох, як приємно почуватися царицею!
Щойно вони всілися, Ману обережно опустив дипломат на мідний столик між тронами й на крок відступив, чекаючи на подальші вказівки.
«Відмикай»,— жестом звелів Рем.
Ману клацнув защіпками і, піднявши віко, оббите всередині оксамитом, на крок відступив.
— Поглянь,— мовив Рем,— я знайшов це в могилі тітки Нефертіті,— і він спокійно й довірливо покрутив смарагдовий перстень на великому пальці.
Перехилившись через бильце трону, Клео роззявила рота. І миттю почала подумки занотовувати багатство, яке відкрилося її очам.
Лазуритове намисто: розпростерті крила сокола мали прикрашати ключиці найповажніших жінок Єгипту.
Карбовані браслети, з’єднані рубіново-смарагдовим оком бога неба Гора.
Золота діадема у формі стерв’ятника, так рясно оздоблена коштовним камінням, що в усіх різнокольорових камінцях Клео побачила, як розширюються і сповнюються жаги її очі.
Золота спіральна каблучка з сірим місячним каменем завбільшки з м’ячик, що так і виблискував у темряві.
Нефритові сережки у формі грушок, обплетених золотою павутинкою, на тлі яких смарагди Анджеліни Джолі, в яких вона 2009 року прийшла на церемонію вручення «Оскара», здалися б дитячою забавкою.
Золоте намисто з перлами, з якого звисало павичеве пір’я.
Браслет-змійка з рубіновими очима, що обвиватиме руку від кисті до ліктя.
Цупка біла візитка, яку просто пхнули в дипломат в останню секунду.
— Стривай! — нахилившись Клео, висмикнула картку.— Що це? — запитала вона, хоча й сама добре знала відповідь. Та й хто б не здогадався? Візитку прикрашав усюдисущий срібний логотип — п’ять літер, які обіцяють зоряний шанс.— Коштовно,— прошепотіла Клео в захваті. Підскакуючи на троні, аж численні браслети в неї на руці дзвеніли в такт із радісною єгипетською музикою, вона прочитала напис на картці.— Звідки це в тебе?
Дивлячись просто себе, Рем задоволено посміхнувся.
— Вражає, еге ж? То тепер ти поважатимеш своє минуле? Можеш бодай уявити, чого це все варте? І не в доларах, а з погляду історії. Та сам тільки перстень...
— Тату! — скочила Клео на ноги. Трон виявився замалим, щоб умістити її збудження. Великим пальцем Клео одну по одній потерла літери, витиснені на візитці: V... O... G... U... E...— Тату, як тобі дісталася її візитка?
Рем різко обернувся до дочки, не встигнувши приховати глибокого розчарування.
— Що такого незвичайного в цій Анні Вінтер? — кинув він, захлопуючи дипломат. Ману підступив, щоб забрати його, але Рем відмахнувся.
— Не Вінтер, а Вінтур, тату! — виправила Клео.— Вона — головний редактор «Vogue». А ти з нею справді зустрічався? Розмовляв? А вона була в сонячних окулярах чи без? А що вона сказала? Розповідай усе!
Рем нарешті скинув чорний плащ. Ману, квапливо забравши одяг, запропонував господарю сигару. Мовби насолоджуючись нетерплячкою дочки, Рем кілька разів повільно затягнувся — й аж тоді поблажливо заговорив.
— Ми сиділи поряд у бізнес-класі в літаку з Каїра до Нью-Йорка,— випустив він хмарку ядучого диму.— Вона побачила в газеті на першій шпальті статтю про мої розкопки й заходилася розповідати, що захоплюється каїрською модою... щось там таке,— закотив він очі.— Хоче ціле число журналу цьому присвятити.
Ману, який стояв насторожі позаду трону, похитав головою. Вигляд він мав такий самий ображений, як і Рем.
— Вона так і сказала — «каїрська мода»? — засвітилася Клео. Нарешті Єгипет буде в моді!
— Вона багато чого казала,— Рем двічі плеснув у долоні. З кухні вбігли Беб і Хазина, несучи на долонях великі тарелі з наїдками. Баст, Акінс, Чизизі, Ебоні, Уфа, Усі та Міу-Міу стрімголов мчали за ними, наче дуже зголодніли.
Клео сіла на трон.
— А що саме? — запитала вона.— Що ще вона казала?
— Щось про фотосесію для підліткового видання «Vogue»...
Хазина опустила перед Ремом бронзовий таріль. Рем, підхопивши трикутний шматок лаваша, вмочив його в хумус.
— Що? — видихнула Клео, відмахуючись від тарелю самси з сиром і ягнятиною, що їй простягнув Беб. Їй зараз кортіло одного: «TeenVogue», а його можна було скачати з «iTunes» за долар дев’яносто дев’ять центів.
— Щось про моделей, які зніматимуться в пустелях Орегону на верблюдах, вбрані за останньою каїрською модою й прикрашені коштовностями моєї сестри...
Клео посовалася на троні. Спершу вона поклала праву ногу на ліву, тоді ліву на праву. Потрусила ступнею, підсунула під себе руки, знову витягнула, почала барабанити пальцями по плюшевих підлокітниках. Хоча батько ненавидів метушню, Клео не могла нічого з собою вдіяти. Кожна її клітинка, кожен нерв, м’яз, кожна зв’язка і кожне сухожилля її тіла рвалися надвір: видряпатися, як людина-павук, стіною палацу і з самого даху прокричати цю неймовірну новину. Якби ж тільки можна було виходити з хати!
«Дякую, Френкі Штайн!»
— На мою думку, це експлуатація єгипетської культури,— пробурмотів Ману.
Рем на згоду кивнув.
Клео послала слузі палючий погляд, у якому ясно читалося: «Стули пельку, бо я намащу твою лисину печінковим паштетом і покличу котів». Опустивши великі карі очі, вона прокашлялася.
— Я хочу взяти в цьому участь! — оголосила вона, кліпаючи віями.
— Участь у чому? — загасив Рем сигару в повному баба-ганушу тарелі у формі анху. Підскочила Хазина й миттєво забрала таріль.— Я ні на що не згоджувався.
— Але це не завадило Анні Вінтер організувати всю фотосесію, поки ми доїхали від трапа літака до будівлі аеропорту. Навіть дату вже призначила,— зауважив Ману.
— Коли це буде?!
— Чотирнадцятого жовтня,— знизав плечима Рем, ніби точно не пригадує.
— В цей день я абсолютно вільна,— заплескала Клео в долоні, зіскакуючи з трону.
Батько, озирнувшись через плече, послав Ману знайомий пекучий погляд «коти на твою лису голову!».
— Ця Анна Вінтер поводиться впевненіше, ніж цариця, Геб її взяв би. Не хочу я працювати з...
— А тобі й не доведеться. З нею працюватиму я! — Клео була така збуджена, що навіть не виправила батька, який удруге неправильно вимовив ім’я головної редакторки «Vogue»... Те, що сталося сьогодні, мало статися. Це доля.
Рем уважно подивився на дочку, намагаючись зрозуміти, як йому поводитися. І хоча у Клео шалено калатало серце, вона була спокійна й добре володіла собою.
— Знаю! — вигукнула вона, клацнувши пальцями, мовби ця ідея щойно спала їй на думку.— Я буду серед моделей,— вона подивилася батькові просто в очі.— В такому разі я наглядатиму за всім від початку до кінця,— мовила вона, адже дуже добре знала батька. Так, Рем розмовляє мертвою єгипетською мовою й пише ієрогліфами, однак міркує він, як справжній бізнесмен. Ініціативу, упевненість у собі й готовність узяти на себе відповідальність він цінує більше за всі скарби, які викопав із землі за своє життя.
Рем, замислено дивлячись удалечінь, покрутив на пальці смарагдовий перстень.
— Будь ласка,— заблагала Клео, падаючи навколішки. Вона так уклонилася, що чолом торкнулася килима. Від нього так само солодко пахло мускусом, як і від її марокканської олії на волосся. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка...»
— Я ростив тебе не для кар’єри моделі,— нарешті мовив батько.
— Знаю,— проспівала Клео, підводячи очі.— Ти ростив мене для того, щоб я стала відомим у всьому світі дизайнером коштовностей.
Кивком голови він підтвердив, що ця її дитяча мрія його влаштовує, однак він не розуміє зв’язку між майбутньою кар’єрою дизайнера і фотосесією.
Клео сіла на трон.
— А як найкраще налагодити зв’язки,— («а також вразити подруг і змусити Дюка пожалкувати, що запросив на шкільний бал Мелоді»,— додала вона подумки),— ніж попрацювати з редактором з аксесуарів журналу «TeenVogue»?
— Навіщо тобі зв’язки? — ображено запитав Рем.— Я можу влаштувати тебе на будь-яку роботу, куди тобі тільки заманеться.
Клео кортіло тупнути ніжкою, взутою в сандалії на платформі, й заверещати. Та натомість вона стиснула батькову руку.
— Тату,— спромоглася вона вимовити дуже спокійно,— моя мама була царицею, а не якоюсь там царівною!
— І що це має означати? — запитав батько, й очі його потепліли і навіть трохи заграли.
— А це має означати, що я завжди отримую, що хочу,— посміхнулася Клео,— але я здатна зробити все без сторонньої допомоги.
— Перепрошую, міс Клео,— втрутилася Хазина.— Вам приготувати ванну?
— Так, будь ласка, лавандову.
Кивнувши, служниця поквапилася геть.
— Оце так ти здатна зробити все без сторонньої допомоги? — гмикнув Рем.
— А я,— не втрималася від усмішки Клео,— попросила мені ванну приготувати, а не прийняти її за мене.
— А, все ясно,— усміхнувся у відповідь батько.— Отож ти хочеш, аби я погодився на фотосесію, наполіг, що ти будеш серед моделей, а тоді самоусунувся, бо решту ти зробиш сама?
— Саме так,— поцілувала Клео батька у добре забальзамоване чоло.
Побарабанивши пэчками пальців по стиснених вустах, Рем вирішив іще трохи потягнути, перш ніж вдовольнити прохання дочки. Клео силкувалася не соватись на троні.
— А може, вашому поколінню саме цього й треба,— міркував уголос батько.
— Га? — вигукнула Клео: не такої відповіді вона очікувала.
— Певен, якби Віктор Штайн заохочував дочку до позашкільної активності, вона б не втрапила в халепу.
— Цілком погоджуюся,— кивнула Клео так рвучко, що аж чубчик підскочив.— Коли людина зайнята, в неї на халепу немає часу. Ось у мене точно немає.
На батьковому обличчі майнуло полегшення. Забравши в точки візитку головної редакторки «Vogue», він передав картку Ману.
— Подзвони їй.
«Так!!!» Хай яким суворим видавався Рем, Клео крутила ним, як хотіла.
— Дякую, татку! — обсипала Клео батька поцілунками, лишаючи блискучі сліди з ягідним ароматом. Це був перший серйозний крок до підкорення світу моди. І можливості, які відкрилися перед Клео, піднесли її добре законсервоване серце вище всіх висот, на які тільки можна повісити вітальний плакат.
«Не іскри, Френкі Штайн. У місті скоро обговорюватимуть інші новини». [ Згорнути уривок ]
|
