|
КОЛЮЧІ ДЕРЕВА : (оповідання)
Олександр Апальков
— Склянка Часу*Zeitglas,
2012.
— 216 с.
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-2306-38-5
ББК: 84 (4-Укр.) 6-5
Жанр:
— Проза
— Еротичне
— Психологічне
Анотація:
Нова книга оповідань О. Апалькова висвітлює різні сторони взаємовідносин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння. Окремою лінією висвітлюється сьогоденні стосунки українців і німців.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...Літні білі дороги. І тихий місяць.
Я йду вершиною пагорба. Цвіркуни плачуть. І легкий вітер дихає мені в потилицю. На мені біла сорочка. Під нею — моє тіло. В ньому — серце. А в серці — Єпіфанія… Ібо «азъ есьмь грешен». І тяжко зрадливий у шлюбі.
Там, за білим цвітом куща бузини, жде мене Єпіфанія.
Її очі – сховище крижаного. І жінки всіх видів зітхають при її появі. Мріють вони хоча б на день стати такою ж, як вона, ця бездонна повійниця.
І ось, зараз, вона виходить мені назустріч. Як на стежину війни. На її, тепер блідому під місяцем обличчі, хитається тінь. Вона зачепила гілку. І право ... [ Показати весь уривок ]
її плоті з-під темної тканини її плаття проступає. Зухвало. Таке ж темне, як і наша пристрасть.
Все її тридцятирічне життя складалося з магіїї та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись.
— Світ, в якому панує насилля, неправда і несправедливість, — царство зла. І не може він довго існувати, — мовила вона нашої першої весни. І наші тіла злилися воєдино. На першій, тоді ще кволій траві.
Ініціатором двох тіл була вона. Завжди. І зараз вона опліта мою голову, шию, спину, сідниці, стегна своїми руками. Їх у неї, немов у індійської Лакшмі — вісім. Так здається мені. І ноги мої пустіють. Голова відкидається. І перемогу святкує вона. Стогне, наче їсть її земля, а не вона гризе її трави.
О, як шаленію я від її тіла. Я мну його несамовито. Воно синіє під моїми ціпкими пальцями. Я пещу її груди. Такі бліді і великі. І нічого не існує у цім світі місячного сяйва для мене. Хіба що смерть. Від її рук. Чи від рук її коханців. Байдуже. Адже я прийшов з епохи, яка давно вже минула. І йду в безодню між поколіннями. І страшенно самотній…
— Не журись, — каже мені вона. — Це все через наше місто проклятих.
— Ти так гадаєш?
— Це місто, де все в минулому. Недопалок.... [ Згорнути уривок ]
|
