Лєшек Колаковський : Похвала неконсеквентності, або Як бути консервативно-ліберальним соціалістом : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дмитро Шевчук (джерело: Критика)

Років десять тому Лєшек Колаковський вів на польському телебаченні цикл передач «Про що нас запитують великі філософи?». Кожну з них було присвячено якійсь знаковій постаті з історії філософії: Сократові, Платону, Декартові, Гусерлю та іншим. Формат передачі передбачав виклад міні-лекції про певного філософа (згодом ці лекції було видано як книжки). Філософські ідеї було подано без надмірного академізму (Колаковський навіть жартував, що студент, який готувався би за цими передачами до іспиту з історії філософії, найпевніше, провалив би його), але в них не було й профанації, взорування на моду поп-культури ... [ Показати всю рецензію ] й технології мас-медій, схильних перетворювати історію філософії на серіял про Симпсонів. Найголовніше і найцінніше було те, що кожну лекцію завершувало запитання, що його Колаковський закономірно виводив із інтерпретації, спрямованої на виокремлення центральної ідеї, себто, як він це називав, основної «колони», котра підтримує увесь «філософський дім», що його збудував певний філософ. Питання було адресовано нам, глядачам, і натякало, що на представленні ідеї філософія не закінчується, а тільки розпочинається. Такі питання – це добра нагода замислитися, пошукати зв’язок із актуальними проблемами й перетворити знайдену відповідь на свій досвід переживання і філософії, і сучасности. Мабуть, у цьому весь Лєшек Колаковський: не давати відповіді, а спонукати шукати їх, не представляти готову Істину, а заохотити керуватися духом істини.

Нагодою спробувати керуватися духом істини із Колаковським у ролі провідника стало українське видання вибраних есеїв філософа – «Похвала неконсеквентності». Кожен у цій пригоді знайде своє питання: хтось буде в захваті від її легкости, адже вже пішов розголос, що ця книга містить найкоротші й найсмішніші есеї Колаковського, а для когось вона стане інтелектуальним подразником для нових філософських пошуків (можливо, своєрідними пролегоменами до філософії польського мислителя). Але ризикнемо припустити, що, мабуть, для всіх читачів цих есеїв перше питання від Колаковського звучатиме так: як можливо, щоб хтось вихвалявся непослідовністю?

Передусім ця збірка есеїв «центральноевропейського джентльмена», як схарактеризував свого часу Лєшка Колаковського британський історик Тоні Джадт, – це книжка, яка має всі підстави стати обов’язковим елементом «джентльменського набору» інтелектуального читва. У ній маємо добрий стиль письма, ориґінальну філософію, вияв гострого розуму, частку іронії та дотепний гумор. Перша зустріч із книжками Колаковського, каже упорядник видання Ярослав Грицак, вимагає обов’язкового здійснення ритуалу: «одразу зробіть серйозну міну і з виразом знавця почніть гортати книгу туди-сюди, пробуйте на міцність палітурку, принюхуйтесь до запаху фарби, і т. д., і т. п.». При цьому нікому не можна казати, що ти вперше тримаєш книжку Колаковського в руках або виправдовуватися, що ніде було знайти: бо навіть якщо не розсміються в обличчя, то подумки підсміюватимуться, що ось, мовляв, знайшовся такий, хто досі не читав творів польського філософа. Якщо ж підсумувати, то кожен джентльмен-інтелектуал, який піклується про свій інтелектуальний джентльменський набір, повинен керуватися своєрідним імперативом, що його, якщо скористатися словами упорядника, можемо сформулювати так: «Не знати, хто такий Колаковський, – це великий сором, не читати його – це великий гріх». В Україні, зрештою, нагода «познайомитися» з польським філософом траплялася не раз: 1999 року «Основи» видали «Міні-лекції на максі-теми», а 2005 року у видавничому домі «Києво-Могилянська академія» побачила світ збірка статтей та есеїв «Мої правильні погляди на все».

Безперечно, така дещо жартівлива характеристика книжки – це лише вступ до серйозної розмови, хоча деякі есеї (як, наприклад, «Леґенда про імператора Кенеді: нова антропологічна дискусія») справді надзвичайно смішні. Але цей сміх – це радше ознака творчого процесу, спрямованого на осмислення дражливих і надзвичайно серйозних тем та проблем сучасности. Він є карнавальним, знімає напругу, бо, добре висміявшись, ти долаєш страх перед безвихіддю. Якщо вже потрапив у ситуацію абсурду, то доведи його до крайнощів – будь Сизифом, кидай виклик! Карнавал є доволі ефективним засобом такому виклику абсурду, бо він перевертає все з ніг на голову, аби звичні речі постали в новій перспективі й, можливо, завдяки їй набули нового змісту. За приклад може правити есей Колаковського «30-та річниця Нового Порядку в Европі – перемога здорового глузду», в якому філософ комічно замінює СССР на нацистську Німеччину. У цьому тексті йдеться про вигадане святкування 30-річчя перемоги нацистської армії над Росією та Великою Британією, в результаті чого утвердився гітлеризм як вияв здорового глузду. Звісно, Колаковський глузує, витворюючи перевернутий повоєнний світ. Але за цим прочитується питання: чи є різниця між тоталітарним комунізмом та гітлеризмом, які обидва претендували на перемогу свого здорового глузду, приносячи їй безглузді жертви?

Слід прояснити назву книги – «Похвала неконсеквентності». По-перше, в назві ми натрапляємо на слово «неконсеквентність», а в текстах – на «непослідовність». Це невипадково, і така відмінність є наслідком співпраці між упорядником та перекладачкою Богданою Матіяш. Польське слово «niekonsekwencja» перекладається як «непослідовність», однак, як зізнався Ярослав Грицак, він запропонував залишити в назві «неконсеквентність», себто так, як його вживали б українські інтелектуали, виховані в латинській традиції гімназійної освіти. Тож ця «неконсеквентність», з одного боку, віддаляє від нас значення назви, бо ж зустрічаємося із незвичним словом. Але, із другого боку, вона наближає до нас Колаковського, впроваджує його в дискурс українських інтелектуалів, на кшталт Івана Франка. Однак у чому ж непослідовність і навіщо її вихваляти? Похвала непослідовності – це, хоч як парадоксально, послідовна і доволі раціональна філософська позиція Лєшка Колаковського. Непослідовність слід схвалювати, оскільки цінність чи ідеал, які послідовно доводять до крайнощів, перетворюються на свою протилежність. Сучасний світ пізнав досвід цього особливо трагічно: тоталітарні системи, які намагалися доводити раціональність своїх ідеологічних «квадратних кіл», посилюючи нігілізм та дегуманізацію. Відтак своєрідним порятунком від «терору» етичних, політичних, культурних абсолютів є певна (само-) іронія. При цьому Колаковський аж ніяк не належить до постмодерністів, які є гіперкритичними та гіперіронічними, але тим самим загрузають у суперечності своїх ідей – скажімо, відкидаючи філософію, вони самі ж філософують. Похвалу непослідовності можна уявити як критичний погляд дещо примружених очей, у яких жевріє іскринка гумору. Ця примруженість погляду налаштовує не потрапити в пастку іронічности, а таки серйозно поставитися до тексту. Самоіронію Лєшка Колаковського (чи пак «Лейби Ксаверія Х», а може, «Ґришпана-Чорторийського» – геть усе заплутано!) чути в першому есеї збірки «Моє життя з особливим урахуванням просто-таки божевільного успіху у жінок», де він, «приховуючи свої злочини, цинічно ними вихваляється». Ось вона, непослідовність, але не авторова, а тих, хто його критикував із «послідовних» ідеологічних позицій – лівих і правих, комуністичних і народницьких (скажімо, приписуючи йому одночасне засудження ув’язнення колишнього секретаря партії Ґомулки і спричинення цього ж ув’язнення, або ж засуджуючи його належність до «масонства Ватикану» і «ендеко-пілсудчиків»).

Непослідовність/неконсеквентність – це філософський метод. Таке означення виглядає як певна недоречність, бо важко уявити, щоб якийсь дисертант написав у своєму авторефераті щось таке: «головним методом дослідження є філософська неконсеквентність». Та це ж буде перше, на що зверне увагу рецензент, вишукуючи хиби роботи. Метод апріорі передбачає послідовне простування дослідницьким шляхом, а не блукання манівцями за «примарами розуму». Однак спробуймо пояснити неконсеквентність як метод філософування, звернувшись до Колаковського. Свою філософську позицію він описує так:

… філософія не займається Істиною. Філософія ніколи не відкриває яких-небудь загальновизнаних істин; а якщо вже якийсь філософ зробив автентичні наукові відкриття (тут на думку спадають, скажімо, математичні праці Декарта, Ляйбніца чи Паскаля), цей його доробок – можливо, внаслідок са-мого факту визнання офіційною наукою – відразу перестав би бути частиною філософії (незалежно від того, які метафізичні чи теологічні мотиви спонукали до його появи).

Принципова неможливість осягнути Істину передбачає постійний сумнів у очевидному та визнаному, що має претензії на абсолютність і універсальність. Цей сумнів не є радикальним, бо становить лише початок філософування, однак він принциповий. Це той самий сумнів, що його мав Сократ, коли критично поглянув на усталені й нібито безсумнівні принципи атенської демократії, або ж це Аристотелів сумнів в абсолютній істинності вчення його вчителя Платона. Це, безперечно, Декартів сумнів, із якого починається пошук cogito. Саме такий сумнів переплітається з непослідовністю, і разом вони зумовлюють можливість філософії давати різноманітні відповіді на запитування про буття, людину, соціюм, політику, науку тощо. «Філософи не сіють і не збирають, вони лише збурюють ґрунт», – стверджує Колаковський.

Непослідовність філософа – це спосіб порятунку філософії і філософа. Вона має певний зв’язок із езотеричним рівнем письма, про який писав Лео Штраус у відомій статті «Переслідування і мистецтво письма». Філософи схильні приховувати свої справжні думки, тим самим убезпечуючи себе від невігласів (ці просто не досягнуть езотеричного рівня тексту) і влади, яка доволі часто є нетолерантною до альтернативних думок. Тож читати неконсеквентні філософські тексти треба між рядків, аби розпізнати там прихований зміст: «Те, що робить цю літературу можливою, – стверджує Лео Штраус, – може бути виражено в формі аксіоми, яка проголошує те, що бездумні люди є неуважними читачами. Тож автор, котрий прагне звернутися лише до мислячих людей, повинен писати так, аби тільки уважний читач міг відкрити значення його книги». Тож непослідовність – це передумова пошуку шляхів справжнього порозуміння між автором і читачем.

Неконсеквентність важко піддається теоретизуванню, її радше практикують. Справжня непослідовність не може перетворитися на ідеологію чи політичну програму, свідченням чого є те, що ми навряд чи знайдемо політика, який рекламував би себе: «Тому що непослідовний». Якщо вже заговорили про політику, варто сказати, що вона посідає одне із чільних місць серед тем, які порушено в збірнику есеїв Колаковського. Про це, зрештою, свідчить підзаголовок книги: «як бути консервативно-ліберальним соціялістом». Ці три слова, стверджує філософ, уже не є життєздатними і взаємозаперечними пропозиціями. І цей його діягноз влучає просто в ціль: сучасна політика втрачає драматизм ідеологічних поділів, здійснюючись завдяки технологіям, а такі поняття, як «справедливість», «свобода», «авторитет», уже давно піддано смисловій інфляції і перетворено на засіб маніпулювання. Політики доволі «послідовно» перебігають від одного політичного табору до іншого, а взагалі-то всі вони переважно центристи і ліберали, демократи й патріоти, що крокують «третім шляхом». А бути комуністом і повною мірою користуватися надміром капіталістичних благ – це ж так послідовно. То чом би не подати себе як ліберала, консерватора і соціяліста водночас, якщо це збільшить шанси потрапити в парламент, а потім – на всілякі політичні шоу на телебаченні?

Те, що сучасна політика втратила свої автентичні виміри в їх класичному розумінні, коли її вважали за природну для людського буття (Платон і Аристотель), чи в шмітівському розумінні як протиставлення «друга і ворога», що передбачало наявність чітких ідеологічних поділів, можна потрактувати, слідом за Колаковським, як підступи диявола. В есеї «Диявол в політиці» він пише, що

політика безумовно здається улюбленим полем полювання диявола (наступним після сексу), оскільки вона безпосередньо відповідає за війни, переслідування і всі мислимі й немислимі злодіяння, що їх спричиняє боротьба за владу. [118]

Політикові важко відмовитися від абсолютизації своїх прагнень здобути владу. І в цьому диявол підготував для нього пастку: «щойно політичні добра здобувають автономію і стають метою самі в собі, вони опиняються на службі диявола». Адже диявол добре знає, що політик насправді не потребує філософії з усіма її непослідовностями, навіть якщо вихваляється, що почитує афоризми відомих мислителів. Добрий приклад ми знаходимо біля початків політичної філософії, коли Платон здійснював свої мандрівки до Сиракуз, аби перетворити тирана на філософа-державця. Політик переважно потребує політичних гасел, які викличуть захват демосу, а не дискусій про суперечності усталених цінностей.

Наостанок слід сказати, що неконсеквентність, яку пропонує Колаковський, – це певна стратегія спасіння. Навіть із катами слід бути непослідовним. Український філософ Сергій Кримський якось в інтерв’ю згадував про одного заарештованого в період репресій чоловіка, який на допитах, коли до нього застосовували тортури, починав читати вірші. Він був непослідовним: робив те, чого від нього не очікували – не благав припинити знущання, не скиглив, не підписував вигадані зізнання, а читав поезію. Це так спантеличувало катів, що вони не знали, що робити, і припиняли катування. Тож така «непослідовність» урятувала йому життя. А Колаковський пише, що саме непослідовні рятують усе людство:

Порода нерішучих і м’яких, порода непослідовних, тих, власне, хто з легкістю їсть на обід котлети, але зовсім не може зарізати курку, хто не хоче бути нелояльним супроти державних законів, але не пише доносів у таємну поліцію, хто також вирушає на війну, але в безнадійній ситуації радше здається в полон, ніж гине наутриманій до кінця позиції, хто цінує прямоту, але зовсім не говорить знайомому художникові, що той намалював кіч, а навпаки – непевним голосом висловлює похвали, в які не дуже вірить; словом, порода людей непослідовних і надалі є одним із головних джерел сподівання на те, що, можливо, людський рід іще зможе протривати при житті. [46]

Чи завжди ми повинні бути непослідовними? Відповідь Колаковського – ні. Існують ситуації, коли непослідовність неможлива. Це ситуації, що їх філософ називає елементарними. Він означує їх як «ситуації, в яких тактика завмирає, це такі ситуації, до яких наш моральний стосунок не змінюється, з огляду на обставини, в яких ці ситуації відбуваються»[57]. Не можна дати померти голодному, якщо маєш що дати йому поїсти. У цій ситуації слід діяти послідовно: дати людині їжу, а не гратися в непослідовність і дозволити їй загинути. Не можна толерувати геноцид чи знущання із беззахисних. Елементарні ситуації, які стаються тоді, коли треба бути послідовним і виявити свою людяність, нівелюють цінність неконсеквентности в усіх її вимірах – філософському, політичному та інших. Але тим самим вони є запобіжним засобом проти перетворення непослідовности на свою протилежність. Тож і виходить, що похвала неконсеквентності має бути неконсеквентною…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Склокін (джерело: Historians)

Особисто для мене, збірка есеїв Лєшека Колаковського «Похвала неконсеквентності, або Як бути консервативно-ліберальним соціалістом», що вийшла у видавництві «Грані-Т», стала, мабуть, найприємнішою книжковою новинкою цього року. Іронічні, але водночас проникливі та глибокі тексти польського філософа, в більшості вже відомі мені раніше, зібрані разом під однією ошатною обкладинкою, в майстерному українському перекладі Богдани Матіяш й у супроводі вдумливої й чутливої до нюансів української рецепції творчості Колаковського передмови Ярослава Грицака, стали набувати дещо іншого звучання та значення. ... [ Показати всю рецензію ] Незмінною залишалась лише інтелектуальна насолода, яка від початку супроводжувала моє знайомство з творчістю польського філософа.

Як зазначає у передмові автор упорядник збірки Ярослав Грицак, ідея полягала в тому, щоб «заразити» Колаковським українського читача, зібравши в одній книжці його найсмішніші та найкоротші есеї, як-от: «Як бути консервативно-ліберальним соціалістом», «Моє життя з урахуванням просто-таки божевільного успіху у жінок», «Повна і коротка метафізика», «Загальна теорія не-садівництва» тощо. Отже, статті, представлені у цій збірці, репрезентують насамперед одну з авторських іпостасей Колаковського – постать «блазня», який прагне іронією й сміхом демаскувати загальноприйнятні релігійні та світські абсолюти. На це ж вказує і Грицак у своїй передмові, зазначаючи, що «своє призначення Колаковський бачив у тому, щоб бути блазнем при жерцях – тих, хто проголошує великі універсальні теорії» (с. 24). Така постава є дійсно надзвичайно важливою, оскільки вона передбачає відвагу на те, щоб кинути виклик усталеним переконанням та цінностям, а водночас вразливість на несправедливості та суперечності, що в них закладені.

Поряд із цим, зображення Колаковського лише як блазня було б великим спрощенням і непорозумінням. Протягом свого життя польський філософ пройшов довгий шлях еволюції, який, як слушно зазначає у своїй передмові Грицак, можна було б описати як перехід від марксизму до християнства, але і такий опис був би певним спрощенням. На думку польського історика ідей Павла Шпєвака, у вимірі філософської творчості Колаковського ця еволюція полягає в тому, що постать блазня поступово зникає, його змінює «скептик», який залишається в творчості філософа до самого кінця. Натомість, від початку 1970-х років на перший план в працях Колаковського виходить постать «священика», який відкидає характерний для блазня релятивізм і не боїться ставити фундаментальні питання про існування абсолютної реальності, sacrum, присутність зла в світі тощо.

Великим плюсом цієї збірки є те, що поряд з постаттю блазня в ній представлені також іпостасі скептика (наприклад, есеї «Fabula mundi та ніс Клеопатри», «Наш веселий апокаліпсис. Проповідь на кінець світу» та «Епістемологія стриптизу») та священика (есей «Диявол у політиці»). Читачеві, який уперше зустрічається з постаттю Колаковського, це дає можливість доторкнутись до різних вимірів багатої та різноманітної творчої спадщини польського філософа і може заохотити до подальшого, більш глибокого ознайомлення з ними.

Ярослав Грицак у своїй передмові провокативно пише, що «не знати, хто такий Колаковський – це великий сором, не читати його – це великий гріх» (с. 7). Навіть якщо в цих словах і є певне перебільшення, варто погодитися з львівським істориком у тому, що ця публікація є особливо важливою в українському інтелектуальному контексті, однією з найбільших проблем якого залишається його провінційність. Як видається, діалог і дискусія з інтелектуалами рівня Лєшека Колаковського є добрим способом подолати цю хворобу, не втрачаючи при цьому почуття гумору…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Герасименко (джерело: Друг читача)

Він був ревним шанувальником марксизму – а потім, зробивши розворот на 180 градусів, розкритикував та розбив ущент цю ідеологію з не меншою ревністю та запалом. Він мав стосунок до руху «Солідарність» і товаришував із нині вже блаженним Папою Іваном Павлом ІІ. Але про цю яскраву особистість чомусь так мало знають в Україні. Щоб виправити цю прикру помилку й було видано збірку «Похвала неконсеквентності», до якої увійшли найцікавіші есеї Лєшека Колаковського – нині, на жаль, вже покійного польського філософа, що прожив довге та цікаве життя.

Вже з перших сторінок книжки читач дізнається про те, ... [ Показати всю рецензію ] що автор «з дитинства плекав люту ненависть до народних мас», «працював у неогітлерівській організації, куди його порекомендували масони в згоді з Ватиканом», що нині він «усіма способами вислужується перед кривавим катом чилійського народу» та про інші не менш пікантні подробиці життя, якими він «цинічно вихваляється», продовжуючи при цьому якимось чудесним чином «брехливо приховувати». «Він що, серйозно?!» – вражено чухає потилицю непідготовлений читач. «Абсолютно серйозно, друже!» – портрет Колаковського на обкладинці, здається, от-от змовницьки підморгне читачеві. – «Прочитай далі – і побачиш сам!»

Сучасний популярний вираз «розрив шаблону», мабуть, найповніше окреслює сутність творчості Лєшека Колаковського. Він вважав ковпак блазня найліпшою «уніформою» для філософа, адже дзвін брязкалець привертає увагу до ідей, народжених під ним, краще за будь-що інше. Бо так велося споконвіку: справа королів – творити великі ідеї, справа блазнів – розповідати про них людям, що юрмляться під королівськими балконами. Причому, розповідати так, щоб люди зрозуміли, щоб їх зачепило і запам’яталося.

У книжці автор торкається таких вічних тем як політика і культура, релігія і віра – але… ставить їх з ніг на голову. На сторінках «Похвали неконсеквентності» те, що ви ще вчора вважали чеснотою, може перетворитися на ваших очах у суцільну дурницю – причому так елегантно, так легко і «смачно», що залишиться тільки зааплодувати. Або розреготатися, бо гумор – це те, що робить книжку особливо привабливою для читача.

Для України «Похвала неконсеквентності» має особливе значення. На мою думку, цю книжку варто було б включити до обов’язкової шкільної програми з зарубіжної літератури у старших класах. Творчість Колаковського може стати чудовою панацеєю від меланхолійності, через яку наш народ схильний до безкінечності перегравати минулі війни та історичні поразки, шукаючи винних у своїх нещастях замість струсити увесь цей пил з ніг і йти далі, у майбутнє. Особливо якщо пригадати, скільки часу у навчальному процесі займають «віковічні страждання українського народу» та їх детальне вивчення. Ми не можемо змінити свою історію – але у наших силах перемінити своє ставлення до неї. І Лєшек Колаковський – добрий вчитель у цій справі.

Чи будуть зауваження? Так, будуть, але не до самого автора, бо критикувати філософів, ще й таких гострих на язик – справа марна і небезпечна, навіть якщо філософи вже спочивають у Бозі. Точніше, у мене особисто зауваження знайшлося лише одне, і адресовано його видавцям книжки: подекуди примітки займають добру половину або й більшу частину і без того невеликої сторінки, і це відволікає увагу від читання. Щодо всього іншого – книжка має зручний формат та привабливий вигляд, від якого хочеться взяти її в руки і погортати. А далі вже у процес зваблення читача включається сам автор, бо, погортавши сторінки «Похвали неконсеквентності» і зачепившись оком за влучну фразу, відірватися буде дуже важко.

Кому може бути цікава та корисна ця книжка? Найбанальніша відповідь, яка, тим не менш, так і проситься на язик – усім. Тим, хто любить гратися у філософію – і тим, хто вважає себе серйозним філософом. Тим, хто хотів би з нею познайомитися, але не знає, з чого почати – і тим, хто бачить філософію у страшних снах як втілення чогось монументального і нудного. Дозвольте Колаковському поставити ваш світ сторч головою – і ви побачите, який же він цікавий з цього ракурсу!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Дрозда (джерело: Літакцент)

На відміну від моїх батьків, у мене не виникало потреби вгризатися в томи Маркса чи Лєніна, готуючись до державного екзамену. Зізнаюся, що зовсім не шкодую про це, радше навпаки. Сумніваюся, що будь-хто зможе осилити хоча б одну з трьох «цеглин» «Капіталу». А таких звитяжців, які подолали б усі три томи цього чтива, взагалі на світі ніколи не було. Ну, може, хіба що Лєшек Колаковський – «найбільший марксистський філософ у Польщі», ревізіоніст, відступник, аскет.

Наприкінці минулого року вибрані есеї Колаковського нарешті були перекладені українською та вийшли під назвою «Похвала неконсеквентності». ... [ Показати всю рецензію ] Одним із головних популяризаторів видання польського філософа став відомий український історик Ярослав Грицак, який заявив: «Не знати Колаковського – сором, не читати його – гріх». Чудове гасло для рекламної кампанії, як не крути.

І справді, драматична історія особистої інтелектуальної еволюції Лєшека Колаковського варта того, щоби про неї довідатися. Обдарований юнак, якого в повоєнній комуністичній Польщі готували на головного партійного ідеолога, робить блискучу академічну кар’єру, публічно критикує ідеологічних супротивників, зокрема Владислава Татаркевича та польських католицьких мислителів. Тридцятирічним він очолює редакцію провідного польського філософського журналу «Studia Filozoficzne», а за два роки – кафедру історії сучасної філософії Варшавського університету. Проте різка критика комуністичних ідей та політичної ситуації в Польщі в публічних виступах і лекціях Колаковського з кінця 1950-х невпинно наростає, і це призводить спочатку до його виключення зі струнких лав Польської Об’єднаної Робітничої Партії, звільнення з посади в університеті, а потім і до вигнання на Захід. Після кількарічних мандрів і пошуків місця роботи в 1972 році філософ врешті опиняється в Коледжі Всіх Святих в Оксфорді, де він, абсолютно вільний від викладацької рутини, може присвятити весь свій час написанню текстів. Через чотири роки виходить його magnum opus – «Головні течії марксизму» (Główne nurty marksizmu. Powstanie – rozwój – rozkład). У цій праці, що, як і Марксів «Капітал», складається з трьох томів, філософ осмислює історію комуністичної ідеї від Маркса до Мао. Проте припускаю, що значно більше читачів Колаковського люблять його не за великі історико-філософські «талмуди», а за короткі, сповнені іронії есеї – якраз такі увійшли до збірки «Похвала неконсекветності».

2Більшість текстів із книги належать до періоду інтелектуальної зрілості автора, тобто вже після вигнання із «соціалістичного раю». Розрив Колаковського зі сталінізмом став лише точкою відліку його глибокого розчарування в марксизмі. Він стає хронічним скептиком, запеклим емпіриком, що кожним своїм словом і реченням прагне підірвати раціоналістичний фундамент ідеології, якій служив у молоді роки. Проте, здається, що Колаковський не помічає важливої обставини – марксизм у своїх основах не є раціональним, він, як і релігія, апелює до віри в кращий світ, у світле майбутнє. І Колаковський 1970-х років таки нагадує зневіреного екзорциста, що впевнений в існуванні диявола, проте не знає, як знову повірити в Бога. А Бог, у якого він вірив раніше, виявився дияволом. Гадаю, саме тому так багато текстів Колаковського присвячені походженню зла та його природі: «Чи може диявол спастися?», «Диявол у політиці», «Стенограма метафізичної прес-конференції Демона у Варшаві 20 грудні 1963 року».

Розчарований філософ усе більше зближається із християнством і фактично стає релігійним мислителем. Антропологічні феномени він тепер розглядає крізь призму інтерпретації біблійних текстів (есеї «Ной, або Спокуси солідарності», «Епістемологія стриптизу»). Цитати з такого Колаковського нерідко нагадують слова релігійних догматиків: «Якщо мистецтво, замість приводити людей до християнської правди й утверджувати в ній, стає об’єктом цілковитої розваги, формальних експериментів, необмеженого особистого вияву або ж запобігання ницим смакам публіки, воно стає не тільки морально байдужим; воно неодмінно пропаґує гріх. Якщо секулярне знання, замість намагання відкрити у світі мудрість Творця, нехтує богооткровенною правдою і працює для задоволення людської допитливості, воно, фатально, стає інструментом безбожності». Такі тексти є лише однією з граней таланту Колаковського. Не менш цікавим проявом його есеїстичного хисту є блискучі зразки інтелектуальної сатири: «Моє життя з особливим урахуванням просто-таки божевільного успіху в жінок», «Як бути консервативно-ліберальним соціалістом?», «З0-та річниця Нового Порядку в Європі – перемога здорового глузду!», «Леґенда про імператора Кеннеді: нова антропологічна дискусія», «Загальна теорія не-садівництва» та інші тексти. Гострий розум і тонкий гумор – важко не захопитися стилем і з байдужістю спостерігати, як Колаковський віртуозно кладе віртуального опонента на обидві лопатки, залишаючи його цілковито розгубленим.

3Попри розчарування в марксизмі та зближення з християнством, Колаковський так і не прийняв до кінця жодної ідеології чи релігії. Він волів залишатися на максимально абстрактних широтах, не належати більше до жодних шкіл, течій, угрупувань чи конфесій. Таке прагнення змушує Колаковського вдаватися в текстах до розмитої, не позбавленої пафосу риторики: «Люди потребують християнства, яке допоможе їм вийти поза безпосередній тиск життя, яке покаже їм неуникненні межі людської долі й зробить здатними прийняти їх, християнства, яке вчить їх такої ось простої правди, що є не тільки завтра, але й післязавтра, і що різниця між успіхом і поразкою рідко є виразною. Нам потрібно християнство не золоте, не багряне, не червоне, а сіре». Але найдивніше те, що після всіх сумнівів, інтелектуальних та духовних пошуків, Колаковський й далі залишається соціалістом, нехай емпірично й розчарованим, та послідовно затятим теоретиком: «Проте нам потрібно більше, ніж християнство, і то не в ім’я абстрактних переваг розмаїття, але тому, що правда християнства так само однобічна, як і будь-яка інша. Нам потрібна жива традиція соціалістичної ідеї, яка апелює винятково до людських сил, коли виголошує традиційні цінності справедливості й свободи. Але нам потрібна й не перша-ліпша соціалістична традиція. Нам не потрібні марення про суспільство, з якого буде усунуто всяку спокусу зла; ані про тотальну революцію, яка одним махом зішле нам благословення остаточного спасіння і світ без боротьби. Нам потрібна соціалістична традиція, оскільки вона допомагає нам зрозуміти складність жорстоких сил, які діють в людській історії,і зміцнити нашу готовність чинити опір тискові й лікувати нужденність. Нам потрібна така соціалістична традиція, яка усвідомлює власні обмеження, бо мрія про остаточне спасіння на землі є розпачем, який видає себе за сподівання, бажанням влади, вбраним у шати бажання справедливості».

Найбільш показові свідчення прихильності Колаковського до соціалістичних ідей можна знайти в есеї «Мої правильні на все. Відповідь на «Відкритий лист Лєшеку Колаковському» Едварда Томпсона». Британський філософ-марксист вийшов із комуністичної партії у 1956 році, проте залишався одним із найактивніших лівих інтелектуалів Об’єднаного Королівства. 4У згаданому есеї Лєшек Колаковський послідовно і нещадно викриває злочини комуністичних режимів, головним втіленням якого виступає Радянський Союз, раз по раз вказуючи опонентові на його необізнаність в історії Східної Європи. Підсумовуючи, Колаковський зізнається у своїй цілковитій зневірі щодо комунізму: «Я сподіваюся, що пояснив вам, чому вже багато років я нічого не чекаю від спроб поліпшити, освіжити, очистити або виправити комуністичну ідею. На жаль, це погана ідея. Я знав її, Едварде. Цей череп уже ніколи не усміхнеться». Але щодо соціалізму Колаковський далеко не такий радикальний в оцінках: «Це не означає, що соціалізм є вибором, що віджив своє. Я так не думаю. Але я думаю, що цей вибір позбавив сенсу не лишень досвід соціалістичних країн; його позбавило сенсу дурне самовдоволення і самовпевненість його адептів, їхня неспроможність поставати віч-на-віч і перед обмеженнями наших зусиль змінити суспільство, і перед невідповідністю вимог та цінностей, із яких виростають їхні переконання; коротко, що сенс цього вибору мусить бути цілковито оновлений, від самого коріння». Отож причиною всіх невдач є лише погане втілення? Здається, що так, проте в Колаковського немає рецепту на оздоровлення соціалізму, натомість лише загальні зауваги: «І коли я кажу «соціалізм», маю на увазі не стан досконалості, а радше рух, який намагається задовольнити вимоги рівності, свободи й дієвості, рух, про який варто турбуватися лишень настільки, наскільки він свідомий не тільки складності проблем, прихованих у кожній із цих цінностей зокрема, але й того, що вони обмежують одна одну й можуть бути втілені в життя тільки через компроміси. […] Спроби сприймати котрусь із цих трьох цінностей як абсолютну і втілити її будь-якою ціною не тільки мусять зруйнувати дві інші, але опиняються приреченими на провал відкриття поважної античності. Абсолютну рівність можна встановити тільки за деспотичної системи правління, яка передбачає привілеї, а отже, знищує рівність; абсолютна свобода означає анархію, а наслідком анархії є панування фізично сильнішого, себто абсолютна свобода обертається в свою протилежність; продуктивність як найвища цінність знов-таки зобов’язує до деспотизму, а деспотизм є економічно непродуктивним, вище від певного рівня технології».

У своїх текстах Колаковський неодноразово висловлює застереження і щодо природного антагоніста соціалізму – капіталізму та філософії вільного ринку. «Абсолютна свобода означає анархію», – впевнено стверджує він, забувши на мить про свою емпіричну інтелектуальну платформу. В іншому фрагменті «Правильних поглядів на все» він прямо засуджує основи основ капіталізму – задоволення потреб та прагнення до збагачення: ««Це дуже добрий взірець соціалістичного письма. Він рівнозначний висловлюванню, що світ має бути добрим, а не поганим, і в цьому питанні я цілком на вашому боці. Я беззастережно поділяю ваш (і Марксів, і Шекспірів, і ще багатьох людей) аналіз, у тому сенсі, що дуже прикро, що людські думки заполонила безконечна погоня за грішми, що потреби мають магічну владу безконечно зростати, а також що виробництвом, замість ужиткової вартості, править мотивація зиску. 5Ваша перевага в тому, що ви точно знаєте, як цього всього позбутися, а я не знаю». Розуміння Колаковського принципів економіки все ж ґрунтується на марксистських ідеях, що приводить його до хибних висновків і контраверсійних прикладів: «Поки що бачимо, що світовий вільний ринок працює на користь Китаю: величезна кількість ув’язнених у китайському Ґулазі виробляє розмаїті товари майже за безцінь, тому цих товарів не переможе жодна в світі конкуренція. Так от вільний ринок працює на користь деспотизму і рабства». Зайве нагадувати, що економіка Китаю в 1974 році й віддалено не нагадувала ринкову, а відсутність ринкової економіки в США чи Великій Британії навряд чи зменшила б рівень деспотизму в Китаї. Проте Лєшек Колаковський послідовно вливає воду в соціалістичне русло: «Експансія ринку також витворює, за відповідних умов, разючу нерівність, а отже, й небезпечну міру заздрості, одного з відчуттів, які породжують особливо багато деструктивної енергії». На жаль, автор не пояснює, які «відповідні умови» призводять до катастрофічної «експансії ринку», а це заповнило б чимало «білих плям» щодо ходу його міркувань.

Колаковський визнає, що в своєму критичному перегляді марксизму не доходить до відречення і що роль Маркса в способі мислення інтелектуалів ХХ століття надзвичайно вагома: «Безумовно, є лише декілька людей, які займаються гуманітарними науками й не визнали свого боргу перед Марксом, але я не належу до них. Я готовий припустити, що без Маркса наше думання про історію було інакшим і в багатьох сенсах гіршим, ніж воно є. Але говорити про це досить банально. Проте я думаю, що багато важливих принципів Марксової теорії або хибні, або безсенсовні, або ж правдиві в дуже обмеженому сенсі». Знову ж таки, хотілося б почути, які саме ідеї Маркса, на думку Колаковського, є хибними, а які «правдивими в обмеженому сенсі». Про це в тексті ні слова, тож допитливому читачеві, мабуть, доведеться звернутися до тритомника «Головних течій марксизму». Все ж можна помітити, що в марксизмі Колаковському зручно на тих-таки абстрактних широтах: «Якщо, однак я визнаю, що й далі думаю про історичні питання категоріями, успадкованими почасти з марксистського доробку, то чи я приймаю відданість марксистській традиції? Тільки в такому широкому сенсі, коли замість «марксистський» я вживаю «християнський», «скептичний», «емпіричний». Не належачи до жодної філософської школи, я не заперечую свого боргу перед марксизмом, перед християнством, перед скептичною філософією, емпіричною думкою і декількома іншими традиціями (особливо східною і менш цікавою вам), з яких я виростав». Цілком можливо, що, як скептик та емпірик, Колаковський поступово виключив би всі можливі моделі соціалістичного устрою, чисті та гібридні, проте саме емпіризм не дає йому зробити цього одним махом раз і назавжди, адже на дошці все ще залишаються неперевірені ходи.

6У передмові до видання «Похвала неконсеквентності» упорядник Ярослав Грицак розмірковує: «Не думаю, що у світлі всього сказаного треба особливо арґументувати важливість читання Колаковського саме в Україні. Україна перейшла через усе пекло ХХ ст., однак досі не може зрефлексувати цей досвід. Чи в цьому бракові саморефлексії не лежить причина посткомуністичної української поразки стати «нормальною державою», як сусідня Польща?». Навряд чи можна однозначно відповісти на це запитання. Цікаво, як відповів би скептик Колаковський? Може, словами «різниця між успіхом і поразкою рідко є виразною»?

Звісно, що причини сьогоднішньої української ситуації полягають не лише в «бракові саморефлексії». Так само очевидно, що перманентні успіхи на виборах політичної сили під вивіскою серпа і молота не наближають країну до статусу «нормальної». Але навряд чи читання Колаковського змінить погляди українського електорату загалом і комуністів зокрема. Треба бути великим оптимістом, щоб так вважати.

Сам Лєшек Колаковський, до речі, таким оптимістом аж ніяк не був. Він твердо знав лише одне: у світі існує зло, в людях існує зло, в політиці існує зло. Все це, звісно, так і є, але добро також існує. Колаковський згадує про нього значно рідше. Польський філософ знав, проти чого виступає, але зовсім не був упевненим, за що саме. Так, він вірив в існування держави, але, слідуючи логіці самого Колаковського, можна було б зацитувати із «Закону» Фредеріка Бастіа: «Якщо вроджені нахили людства настільки погані, що давати людям свободу небезпечно, то чому ж нахили організаторів роду людського є неодмінно добрими? Невже законодавці та їх наймані агенти не належать до того ж роду людського? Чи, може, вони вважають, що самі зліплені з тоншої глини, ніж решта людства?»

Книга «Похвала неконсеквентності» закінчується текстом Лідії Осталовської про Лєшека Колаковського під назвою «Вбивство в оранжереї». Серед згадок про справді важливі події й факти зустрічаємо там цікаву деталь: «В Оксфорді Лєшек Колаковський вечорами дивиться фільми жахів, а зранку читає «Times». Я трохи думав про таке кіно. Якраз про «Екзорциста», «Омена» та іншу чортівню. А ще про «Світанок мерців», в якому череп іноді навіть може усміхнутися. Одна річ поєднує всі ці фільми: наприкінці, коли здається, що от-от уже підуть титри, зло завжди повертається.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Калачова (джерело: Буквоїд)

Збірка есеїв польського філософа Лєшека Колаковського «Похвала неконсеквентності» вийшла друком у видавництві «Грані-Т».

Упорядником книги виступив український історик і публіцист, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, а до її виходу доклали зусиль українські і польські інтелектуали Роман Шпорлюк, Адам Міхнік, Збіґнєв Ментцель і Анджей Менцвель.

Попри те, що Колаковський є, на думку Ярослава Грицака, одним із найбільших мислителів нашого часу, його мало знають в Україні. Тож метою випуску збірки було «заразити лінивого українського читача Колаковським». До неї ... [ Показати всю рецензію ] було дібрано найкоротші й найсмішніші есеї польсокого філософа. «Це як смак доброго вина, - сказав Ярослав Грицак на презентації книги у львівському кафе-книгарні "Кабінет". - Той, хто раз його почує, надалі весь час шукатиме».

Лєшек Колаковський, філософ із марксистськими переконаннями, долучився до створення руху «Солідарність», був другом Папи Івана Павла ІІ і зрештою став одним із найбільших християнських мислителів Європи ХХ століття. Він проголосив ідею неможливості життя без Христа, хоча остаточної певності в тому, що його навернення було щирим, так ніколи й не було. Вперше побувавши в СРСР, він сказав: «розумію, як насправді виглядають ідіоти». Колаковський не боявся бути непослідовним, усвідомлював, що людські ідеї є недосконалими, і вважав це чи не найбільшою їхньою перевагою: «Нашим щастям є неконсеквентність, а тим, що нас охороняє - сміх».

«Тільки на досвіді поразки, її переосмисленні можна збудувати щось вартісне, - коментує Ярослав Грицак. - Поразкою Колаковського був марксизм. Усі -ізми є за своєю суттю дуже модерними ідеологіями, й Колаковський доводить нам, що доводити до кінця кожен -ізм є -азмом. Українцям не вистачає іронічності у ставленні до себе». Постійне відчуття власної правоти, яке супроводжує українців - наслідок страждань, що їх зазнав наш народ під час другої світової війни, - не дає нам побачити себе збоку і змушує весь час бути серйозними. «З цим треба щось робити. Ми мусимо сміятися. Коли ми сміємося, ми стаємо Божі», - саме цей урок Лєшека Колаковського пан Грицак називає чи не найважливішим для України. Якщо прізвище автора «Похвали неконсеквентності» вимовити в присутності поляка, реакцією, скоріш за все, буде усмішка.

Покоління, до якого належать Лєшек Колаковський, Чеслав Мілош, Вітольд Ґомбровіч та Іван Павло ІІ, сформувалось у специфічних історичних умовах Польщі. Ця країна ніколи не була закритою зоною, як Україна за часів радянської влади, й горнулась до Західної Європи. «Польські історики, для прикладу, тисячі разів їздили у відрядження в Париж, і лише лічені рази до Москви, - пояснює Ярослав Грицак. - А скільки українських істориків у 70-х і 80-х роках могли поїхати далі Варшави?». Тож із поколінням Колаковського Польщі, на думку упорядника «Похвали неконсеквентності», дуже пощастило.

Коли в середині 70-х видавалось, що влада комуністів у Польщі буде вічна, Колаковський написав свій есей «Про надію в часи безнадії», у якому змалював перспективи опозиції «між нічим і нічим». Цей есей Ярослав Грицак називає актуальним сьогодні для України, коли опозиціях, хоча й має моральну перевагу, одначе не має візії майбутнього й не готова робити домашнє завдання, переосмислюючи свої поразки. Тому книга Колаковського для українців - шанс отримати свою надію в часи безнадії.

[ Згорнути рецензію ]