|
11.02.2013
Автор рецензії: Андрій Пучков
(джерело:
Офіційний сайт Інституту проблем сучасного мистецтва)
Рукописну спадщину сучасних словесників, напевно, неможливо буде віднайти у майбутніх архівах: вони, ноутбукові й стільникові, рукописів не лишають — лише готові книжки. Текстологічному пошуку прийдешніх літературознавців не сягнути вершин Бонді та Томашевського.
Утім, теперішня книжка Івана Кулінського — саме рукопис, рукопис автобіографії. Він створений не на вимогу відділу кадрів: це саможиттєпис, позбавлений млявих рис автонекрологу. За спрямуванням творчої перспективи вірші у цій книзі — піднятий шлагбаум. Вони чисті, немов воїни Кромвеля, і через те сильні.
Поет прагне зазирнути за видноколо, ... [ Показати всю рецензію ]
дивиться радше на небо, ніж під ноги, карбуючи літери у лад і спосіб, заповідані Господом. Версифікаційні апофегми, що приваблюють шанобливих інтелектуалів, зведені в «Автобіографії» нанівець так само, як і інші пасторальні лігатури. Спостереження «сонце щодня сідає, — / значить, хтось поступається йому / місцем» видає в авторі прихильника Вітґенштайна з його приголомшливим: «Що сонце завтра зійде є гіпотезою, а це означає: ми не знаємо, чи справді воно зійде».
Кулінський прагне окреслити слово як неподільну чарунку смислу. Звідси — ваговита неквапність віршів, які спонукають читача кристалізувати у свідомості необачні значення. Відмітна риса поетики Кулінського — густота і щільність висловлювання.
Іван Кулінський — виконавець і господар вірша, навіть цербер його. Кричати сти́ха, розмовляти упівголоса — не для нього. Тому поет відмовляється від традиційного заповнення відсутніх за розміром складів «порожніми вставками»: галасливими віньєтками, бароковістю й рокайлем.
У віршах Кулінського, попри певну фольклорність рустикальних мотивів, чітко відбито міську тему: асфальтно-угарну, що живиться ґрунтово-яблучною; її мед не лише у стільниках. Аби створити біографію ліричного героя, автор спочатку відпускає її за вітром, сповідується морським хвилям, підбираючи романтичний засіб для безкарного письма.
Кулінський поєднав літературний вірш із ритмом повсякденного мовлення, дозвіллєвої міської розмови, уникнувши дактилічних форм народної словесності. Це Чумацький Шлях на тлі genus irritabile vatum (дратівливого племені поетів): у його поезії на іншій, композиторській партитурі співіснують традиції української (Свідзінський і Йогансен, Плужник і Кисельов, Андрухович і Жадан) та європейської лірики (Гарді, Фрост, Волкотт, Бродський, Буковскі, Монтале, Твардовський). Виробивши власний голос, особливу тональність (можливо, за допомогою ввібраних голосів інших поетів), Кулінський віртуозно і владно привласнює речі, які належать і всім, і нікому. Можливо, деякі з них для того й створені, аби їх помітив саме цей поет. Адже він знає, що бокс — це вишукана бійка навкулачки, і чітко розуміє: хоч би скільки було входів, «найкращий вихід — завжди наскрізь» (Фрост).
Автор стверджує, що йому вдається «жити в цих віршах» — мені здається, що у нього багато сусідів.
Кулінський є зоровим поетом внутрішньої дійсності і зовнішньої реальності. Він перетлумачує повторюваність форм, неточні подробиці буття та побуту, викликані цими формами, і чітко виявляє деталь («сумлінні пси відгавкують вечерю»). Це конструктивізм, споруда без архітектурних надмірностей.
Напевно, тепер, із книжкою Івана Кулінського, і казенні автобіографії мають закінчуватися приблизно так:
пам’ять, як і непам’ять, лічать лише до ста.
навіть курна дорога зрештою зароста.
ти випиваєш кріпленого і дожидаєш, коли загребе.
лише ти сам по-справжньому поминаєш себе.
згортаєшся у клубочок, засинаючи на самоті.
на незапитане добираєш відповіді прості.
соромишся тремтіння голосу і руки,
читаючи і надписуючи книжки,
розпорюючи білі тіла листів.
затинаєшся, говорячи «я не хотів».
«не збреши» перш за все означає — не кайся.
не намагайся. [ Згорнути рецензію ]
|
