Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
” У вересні я придбав черговий літературно-художній альманах серії “Скіфія”. З цікавістю став його гортати, бажаючи впевнитись, чи від- булися якісь якісні зміни в творах, що друкуються в альманасі.В пер- шу чергу, звичайно, мене цікавили поетичні твори.Рівень новелістики звично пілтримується доволі високим і швидко визбирати бліх в про- зових творах мені не вдасться. Враовуючи доволі велику кількість авторів альманаху,мені цьо-го разу хотілося більше уваги приділити тим творам, які більше спо-добались мені чи то своєю свіжістю, чи якістю.При їх перегляді впа- ло в очі, що твори авторів-жінок, ... [ Показати всю рецензію ]
якщо взяти в середньому, вигля-дають більш технічно досконалими ніж твори авторів-чоловіків. На відміну від них кращі твори чоловіків вирізняються більшою сміли- вістю у висвітленні теми та фантазією. Чим це пояснити? Можливо тим, що за нашою статистикою жінки в Україні більш освічені,більше жінок мають вищу освіту. Освіта взагалі така річ, що впливає на процеси, які начебто дале- кі від беспосереднього її застосування.Так, відомий історик А.Кащен- ко у своїй книзі “Оповідання про славне Військо Запорожське низове (Коротка історія Війська Запорожського)” однією з головних причин руїни в другій половині сімнадцятого століття називає занепад освіти: “...у Війську Запорожському не було єдности й однодумства. Воно ма- ло претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів,та з то-го нічого не виходило, бо поміж запорожським товариством все мень- ше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне стано- вище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети... Став-леники запорожців Брюховецький, Суховієнко та Ханенко нічого не зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний запорожський ватажок часів руїни Іван Сірко, не маючи ніякої освіти і навіть неписьменний, не міг зрештою взяти запорожське товариство під свій вплив.Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалеж- ности України од сусідів, та не вмів користуватись з обставин і прово- див лише стародавню політику запорожського лицарства -- засліплену ворожнечу до татар та турків.” Я для того навів цю розлогу цитату, щоб підкреслити, що у світі все взаємопов”язане, і не можно відгадати де і в чому відгукнеться дія чи слово,не кажучи вже про освіту в цілому.Візьміть хоча б Япо-нію, де більшість населення має вищу освіту — і не тільки для того, щоб займати ту чи іншу посаду, а просто для себе,для розуміння що ти за людина і для чого живеш у світі. Знання така штука, що і за плечима їх носити не треба, як каже прислів”я, і навіть якщо ваша пам”ять слабка і неспроможна охопити все прочитане і побачене,то пасивна пам”ять утримає в десять раз більше,а асоціативне мислення в свій час висмикне з неї так необхідні саме тоді знання, імена, події, що збагатять вас як людину. Огляд творів з альманаху хочу розпочати з тих, де авторами є жінки. Злетіти і розбитися об скелю Десятком тисяч зоряних світів... мріє молода авторка Євгенія Подобна. Добре, що в її творах відчу-вається власна рука Ароматом сільського життя наповнений твір Тетяни Кравчук “Завжди з тобою...”.Думаю, що у багатьох читачів відгукнеться серце на її щирі рядки: ...Засторогою ранньою хочу збудитись, Берегам ясноликим з глибин проректи, Що поснулому люду вже меншає квітів, І замало вже луків, замало води... ...Не затьмарюйся, музо сільської новели В сіножатному сні ще живих косарів. Думаю, читача втішить також лірика Наталії Данилюк, Людмили Затовської, Марини Зоріної. Наприклад, такі рядки М.Зоріної: ...І знов по колу священний похід -- Одвічна космічна карма, Бо Той,Хто В Долоні Тримає Світ, Любов ларує задарма. Чи такі Л.Затовської: ...И бойся ты влюбиться, ведь пропадёшь задаром, Чужой души напиться – не надобно товара.... ...Ещё любить есть время, но нет уже надежды. Ну а потом примеришь ты звёздные одежды. Своєрідним світобаченням заторкує поезія Оксани Самсонової: ...Давай поиграем в прятки! Ты найди меня, знаю – сможешь! Да, я – сплошная загадка, Ни на кого не похожа!.. Або такі рядки: ...В глазах Её Мировой океан Глубоко и опасно манил... А Он устал... несказанно устал... И оставив всё, Он поплыл... Ще хочу відзначити гру математика з Луганська Любов Цай,яка дуже естетично і розумно подає свої цікаві загадки, наприклад: Живе собі майстер,діжки виробляє, Й не дивно, що, може,того він не знає, Що слово, яким називає свій фах, У Франції відають: там на сирах Все ж знаються люди. І сир цей куштують, Той сир в формі серця в крамницях купують... А те,що є танець народний у нас, То мусив би майстер той знати якраз. Відповідь: БОНДАР Ось такі нас емоційні, розумні і освічені жінки! Альманах також поєднує майже однолітків, ветеранів пера Леоніда Дмитришина з його тихою лірикою, громовиці Віктора Гончарука та філософічну поезію молодого Олександра Пушка. Ось Л.Дмитришин : ...Ще літо радує веселою травою, А сонце котиться в осінні дні,-- Мої пісні освячені любов”ю До всього, що цвістиме по мені. А це В.Гончарук: Я музикант, що зітканий зі слів! Звучать слова, і паузи, і ритми. В мені звучить Шевченка гнів нестримний І Стуса дух. І дух усіх віків. О.Пушко привносить в поезію смак нового часу, більш індивідуалістичний: В цьому небі — ущерть води, та мудрець не завжди подвижник; я такий собі чорнокнижник, що за повід любов водив... ...Хіба віра сьогодні — злочин? В дня на тім”ї вибитий знак; я такий собі воїн-відьмак, що приходить, коли захоче... Ось так росте-цвіте наша поезія. Я ще хочу трохи зупинитись на перекладах Дмитра Щербини, як завжди дуже вправних, емоційних, можно сказати, захоплюючих. Ось переклад з Анатоля Вертинського: ...О, лицарі всіх діб! Чи ж ваші не такі були фінали? Як хтось незбудно спав, вас розпинали, ви тихо на хресті своїм конали, і жінка тріпотіла коло стіп. А це з Володимира Некляєва: ...Здаля лунає голосів клубок -- І пам”ять на прочахлих небосхилах То пурха, як метелик між квіток, То в”ється, мовби гадина на вилах. Та чи можно все переповісти. Я мало коли зупиняюся на збивах ритму,неякісних римах. Головне, як на мене, це гармонійність,загаль- на впорядкованість. Не кажу вже про те, що в текстах повинна бути поезія, а не просто римований переказ події чи поглядів. І ще. Користуйтесь можливістю надрукуватись,якщо на ваш пог- ляд свою щиру поезію вже варто винести на люди. Юрко Козя 20 жовтня 2013 р.
Просмотров: 1 | Добавил: zeitglas | Рейтинг: 0.0/0 |
Автор рецензії: Снаговський Микола
(джерело:
Свой Вариант)
Вийшла друком шоста книжка щоквартального альманаху сучасної прози, поезії, есеїв, критики та художніх перекладів «СКІФІЯ» (СКІФІЯ 2013. Літо. — Канів.: Вид. «Склянка часу*Zeitglas». 2013. — 456 с.). До неї надали свої твори дев’яносто два автори, що на десять авторів більше, ніж у попередньому, весняному випуску. Це свідчить про авторитет альманаху і його зростання як серед творців сучасної літератури, так і з-поміж читачів, а також небайдужу діяльність видавництва «Склянка часу*Zeitglas» та редакції одноіменного часопису, під егідою яких і створюється альманах.
Популяризації «СКІФІЇ», а отже ... [ Показати всю рецензію ]
й творів авторів, надрукованих в альманасі, сприяє представлення його на різних книжкових виставках, фестивалях, розповіді у засобах масової інформації, дискусії в інтернеті. Між іншим, якраз в інтернеті (http://zeitglas.io.ua/s388312/zaproshumo_avt
oriv_do_novogo_almanahu_skifiya-2013-vesna)
відбулося (і його можна продовжити) серйозне обговорення творів авторів випуску «Весна». Думається, що саме це, незважаючи на серйозну критику деяких публікацій, спонукало небайдужих до творчості подати свої оповідання, новели, уривки з повістей чи романів, поезію, есе, документалістику тощо до літнього випуску «СКІФІЇ».
Жанрове і тематичне розмаїття творів викликає сподіваня на увагу до альманаху широкого кола цінителів прози, поезії, публіцистики, документальних розвідок. Перше враження від нього вселяє оптимізм, тому що автори представили достатньо багато якісних, художньо гарно й грамотно виписаних творів. Вони одразу захоплюють читача і не дають йому відірватися від першої до останньої сторінки.
На відміну від деяких попередніх випусків, у літній «СКІФІЇ» доречнішими видаються внутрішні ілюстрації. Вони підібрані обдуманіше, тож сприяють посиленню естетичного впливу літературних творів на читача, підштовхують його до гортання книжки, відтак до ознайлмлення з її наповненням.
Було б непогано, якби й цьому — «СКІФІЯ 2013. Літо» — випуску альмнаху, так само як і весняному, чільну увагу приділили рецензенти, критики, літературознавці, самі автори-учасники, читачі, відвідувачі бібліотек та інтернету. В альманасі є на що звернути особливу увагу, є від чого не можна відірватися, є над чим замислитися.
Купуймо! Читаймо! Збагачуймось духовно!
Адже сказано: не хлібом єдиним...
Автор рецензії: ЦАЙ Любовь
(джерело:
Свой вариант)
Обзор альманаха «Скифия-2013.Лето»
Часть 4
Эта статья завершает обзор альманаха «Скифия-2013.Лето». Первые две части обзора были посвящены украинским текстам альманаха и размещены соответственно
http://mspu.org.ua/recense/9786-oglyad-almanahu-skfya-2013lto.html
и
http://mspu.org.ua/recense/9795-oglyad-almanahu-skfya-2013lto-chastina-2.html
В третьей части рассматриваются русские тексты альманаха (http://mspu.org.ua/recense/9802-obzor-almanaha-skifiya-2013leto-chast-3.html)
Напомню, что литературно-художественный альманах «Скифия» с 2012 года выходит ежеквартально ... [ Показати всю рецензію ]
в издательстве «Склянка часу».
Составитель и технический редактор – Александр Апальков. Альманах предоставляет возможность всем желающим, и в особенности, начинающим авторам поделиться своими размышлениями о жизни, любви, и вынести на читательский суд свои творения.
Самый трогательный стих в подборке Самсоновой Оксаны (стр. 279-284) – «Странная девочка». Он наивен, но чист и искренен.
Эта странная девочка
Сочиняет стихи
Про какие-то мелочи...
Её мысли тихи,
её жизнь так размерена –
дом, работа, тетрадь...
Полагаю, что в этих искренних строчках много личного. Пусть всё у странной девочки будет хорошо, я посоветовала бы ей больше читать, научиться выслушивать в свои адрес критические замечания, работать над ошибками, и тогда к её стихам не будет претензий в части нарушения ритма, неточных рифм и прочее.
На стр. 29 нас ожидают стихи Валентины Таран.
Итак, автор пишет в последних строках первого стихотворения:
Пытаюсь выплеснуть на бумаге
Все, что волнует, болит.
Думаю, не осудят строго,
Что звучит коряво немного,
Читатель поймет и простит...
То, что есть вещи, которые волнуют и тревожат, это хорошо – значит, автора не обвинишь в равнодушии. То, что хочется написать о своих переживаниях, тоже заслуживает уважения – значит, автор думает, переживает, ищет. А вот что (по собственному признанию автора) звучит «коряво немного» – это уже хуже. Воспримем как просьбу к взыскательному читателю быть снисходительными, но в ответ автору тоже следует критичнее относиться к своим творениям.
«Душа поэта» (стр. 30) не тронула читательской души. Моей, во всяком случае.
Последнее стихотворение комментировать не буду – тема очень трогательная и щемящая. Вечная память юной Маржане Садыковой...
Вовнянко Анатолий (стор.118 – 124). Автор чувствует слово, с метрикой всё в порядке.
Стихотворение «Вена» (стр.119) несколько перегружено помпезными словами. Признаюсь, что пришла на ум поговорка «Что русскому хорошо, то немцу – смерть». Догадываетесь, какие слова вызвали из памяти эту поговорку? Правильно, вторая строка первого катрена «на Дунайских прекрасных брегах». А еще «град-город» из следующей строки.
В следующем катрене рифма «только-настолько», полагаю, комментариев не требует.
Из следующей строфы узнаем, что ежегодно Рождественские балы «устраивает» Дом Рингштрассе. Понятно, что бал проходит в здании Венской Государственной Оперы, расположенном на этой улице, но устраивает их кто-то другой, а не дом. Слово «ведь» в третьей строке этой строфы (и далее, в следующей строфе) просто кричит, что оно здесь исключительно для заполнения пустоты размером в один слог. И далее звучит как-то по-пионерски, наивно «Вальсы Штрауса... достойны любви, похвалы».
Авторский неологизм «жизнерадость», употребленный в следующем, четвёртом катрене, слуха не ласкает. Как, впрочем, и «воротца Вены» и «маестробукет» (который, к слову, надо было написать с Э) соответственно из двух следующих строф.
Ну и напоследок строка, венчающая это стихотворение: «...звуки музыки бдят с давних лет».
Повисает вопрос: где подлежащее в последнем предложении? Проще говоря, кто бдит: звуки музыки или когорта замечательных композиторов?
А вот следующее стихотворение «Логика» (стр.120) читается легко, оно понятно, мудро, просто. Только последняя строфа метрически выбивается из заданного строя. Вот если бы автор её переработал или, в крайнем случае, отделил её тремя звёздочками от предыдущего текста, то можно было бы считать эту строфу выводом, итогом из всего вышесказанного в этом стихотворении.
Стихотворение «Мужчины» (стр.121). Возможно, в третью строку первой строфы вкралась техническая ошибка, превратившая слово «иль» в «или»? Но что-то с ритмикой не так. Попробуем-ка перечитать предложение ,(см. 2 и 3 строки первой строфы):
Подальше от глаз или в толпе на женщин они не похожи». Я умышленно при цитировании не употребила разделительного слэша между строчками, чтобы взглянуть на это сочетание слов, как на обычное предложение. Естественен вопрос: а если поближе к глазам или не в толпе, то похожи?
В четвертой строке третьей строфы слово «кичась» имеет нормативное ударение на А, а не на И.
И, наконец», совсем не украшают, на мой взгляд, стихотворение «мужества фишки былые».
А теперь к подборке стихов Кристины Денисенко (стр. 142 – 144).
Не могу согласиться с комментариями к весеннему выпуску альманаха «Скифия» о том, что стихи безупречны. Свежи – да, искренни – да. Кристина (правильно ли я называю Ваше имя на русском? Если нет, приношу извинения) очень чувствует слово, и у неё очень хорошие «показания» к творчеству. Однако вернёмся к обсуждению. Коль я затронула весенний номер альманаха, назову несколько моментов, которые задержали моё внимание и, по-видимому, должны быть пересмотрены автором.
Итак, стих «Всего одно люблю» (стр. 138). В первом катрене неточна рифма «мотивы-витрины». В третьей строке последнего катрена «Всего одно «ЛЮБЛЮ»... и обоих сполна...» в угоду ритму мы должны прочитать с неправильным ударением слово «обоИх» (правильно – обОих»).
В стихотворении «Ночь колдовская» (стр.139) искажено ударение в слове «и́скрой» («Жёлтой искро́й загорелись моменты»). И несколькими строками ниже использовано выражение «по новой», которое не годится для поэзии. Почему «не как все» взято в кавычки? Полагаю, что можно обойтись без них.
В стихотворении «Соблазн» на стр. 140 читаем «Поддалась на горячий соблазн» и далее на следующей странице «Поддаваясь на вечный соблазн». В русском языке правильно «поддаваться/поддаться [кому? чему?] соблазну» или «впадать [в кого? во что?] в соблазн»
Ну и в последнем стихотворении «Девочка с твоими глазами» (стр. 140) в словосочетании «Какая я ж дура» (2 строка стихотворения), видимо, ошибочно местоимение с частицей поменялись местами.
Теперь перейдём к летнему выпуску (подборка на стр. 142–145).Читаем первую строфу:
Тихий дождь вышивал твое имя
На зеленых манжетках в саду...
С лепестков я узор, как алхимик,
Собирала в безумном бреду...
Чудесный образ дождя, вышивающего имя любимого...
Далее несколько портит впечатление от чтения глагол «сдурела» в четвёртой строфе («Ошалела, сдурела, и звуки/ Дикой страсти вели меня в пляс.»)
И по ритмике последняя строфа выбивается из заданного целым стихом строя (схема стиха: 10/9/10/9, в последней же строфе – 11/9/11/9).
Полагаю, что незначительные корректировки сделают стихотворение ярким, эмоциональным, каковым оно и есть по своей сути.
Стихотворение «Благословение неба» (стр.143). Кристине, безусловно удаются переходы предложений с одной строки на другую, и особенно это видно в этом стихотворении. В пятой снизу строке ошибка в написании «никчему» – правильно «ни к чему».
Читаем далее небольшое стихотворение «Чем не любить, нет ничего страшней» (стр.143). Признаюсь, что меня неприятно царапнуло сравнение любви с «незапачканными грязью туфлями и ботинками». Стихотворение, несущее в себе такой мощный смысл, буквально перечёркивается этой метафорой. Полагаю, что в арсенале у Кристины найдётся множество других, метких и удачных – это видно по её почерку.
Среди рифм случаются и неточные. Назову несколько: «слаще – счастья», «ревность – захотелось».
Надеюсь, что мои замечания не покажутся обидными или оскорбительными. Я с уважением отношусь ко всем без исключения авторам, к Кристине в том числе. Не сомневаюсь, что работа над ошибками будет проделана, и она еще порадует своих читателей новыми и интересными стихами.
Удачи Вам, Кристина!
Из короткой подборочки стихов Елены Ляшенко (стр.288 – 290) отмечу пронзительное и вполне хорошо сложенное стихотворение «Люблю». А вот первое стихотворение («Ты тот, кого встречают раз...» и последнее («Грусть осени») не впечатлили. Есть огрехи, о которых скажу.
О грустной сказке, о мечте –
Её похоронили двое,
И я сейчас пишу тебе,
Чтоб помянул об упокое.
В связи с последней строкой возникает необходимость перечитать толкования слов «поминать/помянуть» и «упокой».
ПОМЯНУТЬ – 1. кого-что. Молиться о здоровье живого или об упокоении умершего. Вспоминать об умершем, чтя его память. П. погибших героев. 2. кого (чем). Участвовать в поминках, справлять поминки. 3. кого-что, о ком-чём. Нар.-разг. Вспоминать, упоминать в разговоре.
УПОКОЙ = Упокоение. Молиться за у. кого-л. Место упокоя кого-л. Начать за здравие, а кончить (свести) за упокой (см. Здравие).
Вполне очевидно, что «помянул об упокое» – неудачное, неправильное сочетание. За упокой молятся, поминают кого-то.
Ну и реверансы, наверное, лучше не кружить («А ветер, издавая свист,/ Закружит в лужах реверансы») и не плясать («А ветер пляшет реверансы»).
Мудростью и опытом повеяло от стихов Виктора Сорокина (стр. 294-296).
И рифмы пляшут где-то там,
За гранью мысли исчезая
Или
Я в жизнь ныряю заново
Открыто и без сложности,
Без тени осторожности,
Себя осмыслив заново.
Чувствуется, что автору есть что сказать своему читателю, и это у него неплохо получается.
Савина Наталья (стр.321 – 324). Мне приятно было читать стихи Савиной Натальи. Особенно отметила бы стихотворение «Взлётная полоса».
И мечта всегда бывает хрупкой,
Считать ли прошлого часы?
Любовь – не слабость, не уступка,
А метры взлётной полосы
И «Разбита ваза»:
Исчерпана тема,
Дописана строчка,
Исчезла дилемма.
Поставлена точка.
Все слова в них на месте, логически выверены, взвешены.
В стихотворении «День Киева» («Усталые гости, потея, /Тебя осаждают толпой, / Они исходили музеи,/ Любуясь твоей красотой») настоятельно советовала бы автору избавиться от слова «потея» – и стихотворение заиграет совсем по другому, торжественно и величаво, как об этом и пишется дальше, во второй строфе этого стихотворения.
Перейдём к обсуждению рассказа Светланы Зори «Ой, на Ивана, да на Купала» (стр.362 –365).
«Мария не особо то и любила народные гуляния», – так автор начинает свой рассказ. С первого же предложения неприятно режет глаз просторечивое «не особо то». Частица то с предшествующим ей словом пишется через дефис. Стоило написать «не особенно» – и никаких проблем.
Далее читателя подстерегает прилагательное «серебрянный» с двумя Н, Русь с маленькой буквы.
«Марина в то время, недоумевая, стояла среди сорняков с удивлённым лицом, думая что и это цветы?» – это предложение поставило меня в тупик (я привела его в точности так, как это написано в оригинале).
«Ближе к одиннадцати распалили костер на берегу реки» – глагол «распалили» срочно нужно изменить на «разожгли.
Очень много ошибок в пунктуации, и это мешает читать текст и следить за развитием предложенного в рассказе незамысловатого сюжета.
Напомню, что материалы, присылаемые в альманах, не редактируются. Значит, на самих авторах лежит большая ответственность за публикуемые в нём тексты. Кроме того, что тексты должны быть логически выверены, хорошо отработаны, они должны быть без грамматических, синтаксических и пунктуационных ошибок.
Давайте учиться уважать своего читателя, бороться за него.
В альманахе «Скифия-2013.Лето» представлены сочинения 92 авторов. Понятно, что уделить всем без исключения хотя бы несколько строк в обзоре просто невозможно. Напомню ещё раз, что я с уважением отношусь ко всем без исключения авторам. Изложенные мною замечания я старалась аргументировать, сопровождать примерами из словарей, цитатами из художественных произведений классиков. Надеюсь, что кому-то они пригодятся, помогут, что работа над ошибками принесёт свои плоды, и авторы будут взыскательны к своим собственным текстам.
Читайте, делайте выводы, высказывайте своё мнение, спорьте – это всё будет только на пользу альманаху и его многочисленным авторам.
У вересні я придбав черговий літературно-художній альманах серії
“Скіфія”. З цікавістю став його гортати, бажаючи впевнитись, чи від- булися якісь якісні зміни в творах, що друкуються в альманасі.В пер-
шу чергу, звичайно, мене цікавили поетичні твори.Рівень новелістики
звично пілтримується доволі високим і швидко визбирати бліх в про-
зових творах мені не вдасться.
Враовуючи доволі велику кількість авторів альманаху,мені цьо-го разу хотілося більше уваги приділити тим творам, які більше спо-добались мені чи то своєю ... [ Показати всю рецензію ]
свіжістю, чи якістю.При їх перегляді впа-
ло в очі, що твори авторів-жінок, якщо взяти в середньому, вигля-дають більш технічно досконалими ніж твори авторів-чоловіків. На відміну від них кращі твори чоловіків вирізняються більшою сміли-
вістю у висвітленні теми та фантазією. Чим це пояснити? Можливо тим, що за нашою статистикою жінки в Україні більш освічені,більше
жінок мають вищу освіту.
Освіта взагалі така річ, що впливає на процеси, які начебто дале-
кі від беспосереднього її застосування.Так, відомий історик А.Кащен-
ко у своїй книзі “Оповідання про славне Військо Запорожське низове
(Коротка історія Війська Запорожського)” однією з головних причин
руїни в другій половині сімнадцятого століття називає занепад освіти:
“...у Війську Запорожському не було єдности й однодумства. Воно ма-
ло претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів,та з то-го нічого не виходило, бо поміж запорожським товариством все мень-
ше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне стано-
вище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети... Став-леники запорожців Брюховецький, Суховієнко та Ханенко нічого не
зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний
запорожський ватажок часів руїни Іван Сірко, не маючи ніякої освіти
і навіть неписьменний, не міг зрештою взяти запорожське товариство під свій вплив.Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалеж- ности України од сусідів, та не вмів користуватись з обставин і прово-
див лише стародавню політику запорожського лицарства -- засліплену
ворожнечу до татар та турків.”
Я для того навів цю розлогу цитату, щоб підкреслити, що у світі
все взаємопов”язане, і не можно відгадати де і в чому відгукнеться
дія чи слово,не кажучи вже про освіту в цілому.Візьміть хоча б Япо-нію, де більшість населення має вищу освіту — і не тільки для того,
щоб займати ту чи іншу посаду, а просто для себе,для розуміння що
ти за людина і для чого живеш у світі.
Знання така штука, що і за плечима їх носити не треба, як каже прислів”я, і навіть якщо ваша пам”ять слабка і неспроможна охопити
все прочитане і побачене,то пасивна пам”ять утримає в десять раз більше,а асоціативне мислення в свій час висмикне з неї так необхідні
саме тоді знання, імена, події, що збагатять вас як людину.
Огляд творів з альманаху хочу розпочати з тих, де авторами є жінки.
Злетіти і розбитися об скелю
Десятком тисяч зоряних світів...
мріє молода авторка Євгенія Подобна. Добре, що в її творах відчу-вається власна рука
Ароматом сільського життя наповнений твір Тетяни Кравчук
“Завжди з тобою...”.Думаю, що у багатьох читачів відгукнеться серце
на її щирі рядки:
...Засторогою ранньою хочу збудитись,
Берегам ясноликим з глибин проректи,
Що поснулому люду вже меншає квітів,
І замало вже луків, замало води...
...Не затьмарюйся, музо сільської новели
В сіножатному сні ще живих косарів.
Думаю, читача втішить також лірика Наталії Данилюк, Людмили Затовської, Марини Зоріної. Наприклад, такі рядки М.Зоріної:
...І знов по колу священний похід --
Одвічна космічна карма,
Бо Той,Хто В Долоні Тримає Світ,
Любов ларує задарма.
Чи такі Л.Затовської:
...И бойся ты влюбиться, ведь пропадёшь задаром,
Чужой души напиться – не надобно товара....
...Ещё любить есть время, но нет уже надежды.
Ну а потом примеришь ты звёздные одежды.
Своєрідним світобаченням заторкує поезія Оксани Самсонової:
...Давай поиграем в прятки!
Ты найди меня, знаю – сможешь!
Да, я – сплошная загадка,
Ни на кого не похожа!..
Або такі рядки:
...В глазах Её Мировой океан
Глубоко и опасно манил...
А Он устал... несказанно устал...
И оставив всё, Он поплыл...
Ще хочу відзначити гру математика з Луганська Любов Цай,яка
дуже естетично і розумно подає свої цікаві загадки, наприклад:
Живе собі майстер,діжки виробляє,
Й не дивно, що, може,того він не знає,
Що слово, яким називає свій фах,
У Франції відають: там на сирах
Все ж знаються люди. І сир цей куштують,
Той сир в формі серця в крамницях купують...
А те,що є танець народний у нас,
То мусив би майстер той знати якраз.
Відповідь: БОНДАР
Ось такі нас емоційні, розумні і освічені жінки!
Альманах також поєднує майже однолітків, ветеранів пера Леоніда Дмитришина з його тихою лірикою, громовиці Віктора
Гончарука та філософічну поезію молодого Олександра Пушка.
Ось Л.Дмитришин :
...Ще літо радує веселою травою,
А сонце котиться в осінні дні,--
Мої пісні освячені любов”ю
До всього, що цвістиме по мені.
А це В.Гончарук:
Я музикант, що зітканий зі слів!
Звучать слова, і паузи, і ритми.
В мені звучить Шевченка гнів нестримний
І Стуса дух. І дух усіх віків.
О.Пушко привносить в поезію смак нового часу, більш індивідуалістичний:
В цьому небі — ущерть води,
та мудрець не завжди подвижник;
я
такий собі
чорнокнижник,
що за повід любов водив...
...Хіба віра сьогодні — злочин?
В дня на тім”ї вибитий знак;
я
такий собі
воїн-відьмак,
що приходить, коли захоче...
Ось так росте-цвіте наша поезія.
Я ще хочу трохи зупинитись на перекладах Дмитра Щербини, як
завжди дуже вправних, емоційних, можно сказати, захоплюючих. Ось
переклад з Анатоля Вертинського:
...О, лицарі всіх діб!
Чи ж ваші не такі були фінали?
Як хтось незбудно спав,
вас розпинали,
ви тихо на хресті своїм конали,
і жінка тріпотіла коло стіп.
А це з Володимира Некляєва:
...Здаля лунає голосів клубок --
І пам”ять на прочахлих небосхилах
То пурха, як метелик між квіток,
То в”ється, мовби гадина на вилах.
Та чи можно все переповісти. Я мало коли зупиняюся на збивах
ритму,неякісних римах. Головне, як на мене, це гармонійність,загаль-
на впорядкованість. Не кажу вже про те, що в текстах повинна бути
поезія, а не просто римований переказ події чи поглядів.
І ще. Користуйтесь можливістю надрукуватись,якщо на ваш пог-
ляд свою щиру поезію вже варто винести на люди.
Автор рецензії: Любовь ЦАЙ
(джерело:
Свой вариант)
Обзор альманаха «Скифия-2013.Лето»
Часть 3
Эта статья продолжает обзор альманаха «Скифия-2013.Лето». Первые две части обзора были посвящены украинским текстам альманаха и размещены соответственно ссылкам:
http://mspu.org.ua/recense/9786-oglyad-almanahu-skfya-2013lto.html
и
http://mspu.org.ua/recense/9795-oglyad-almanahu-skfya-2013lto-chastina-2.html
Традиционно повторюсь, что литературно-художественный альманах «Скифия» с 2012 года выходит ежеквартально в издательстве «Склянка часу».
Составитель и технический редактор – Александр Апальков. Альманах предоставляет ... [ Показати всю рецензію ]
возможность всем желающим, и в особенности, начинающим авторам поделиться своими размышлениями о жизни, любви, и вынести на читательский суд свои творения.
«Как вы яхту назовете так она и поплывёт...» Может, покажется, не совсем к месту припомнились мне эти слова, но припомнились – и всё тут. Попытаюсь объяснить, почему. Просто мне на минутку подумалось, что хорошо бы начать обзор с чего-то очень приятного, и чтобы его было как можно больше.
Нашла! Это подборка стихов Нины Стременной (стр. 238 241.
Замечательное, светлое стихотворение «Одуванчик»:
Одуванчик-ода,
Одухотворенье;
Он земли и солнца
Светлое творенье.
Какие простые и проникновенные слова! Такую картинку видели, наверное, все, но сказать об этом именно такими красивыми словами удалось лишь ей, Нине Стременной.
Девочкам цветы те
Собирать веками.
Вот так просто, без затей, но очень мудро и тепло говорит она о бесконечности жизни на Земле.
Хорош и стих «Серебристый густой дождь», и сонет «Читая Тютчева» с единственной поправочкой к слову «сомнамбула» из-за неправильного ударения, предлагаемого ритмикой (на У).
С удовольствием прочла всю подборку светлых стихов о любви, о родной природе и о Родине (с большой буквы!).
Терриконы обрамляют
Золотую даль степей,
Где друг друга обгонят
Ветры Родины моей.
Светлые чувства оставляют после себя такие стихи.
Интересна короткая (всего из двух стихотворений – подборка Елены Заславской (стр.242 – 243).
Одно из них – о луганском «абрикосопаде». Здесь хороши и «земля жаркая», на которую летят «плоды оранжевого лета», и каждый из них «бархатист и краснощёк». Правда, очень мило выглядят краткие формы прилагательных?
И необычное, заслуживающее внимания стихотворение «Аурум»:
Липа осыпается золотым песком –
Аурум-аурум-аурум.
Волной аромата уносит меня далеко,
На самое дно памяти...
Красиво!
Что называется, с места в карьер, в омут страстей бросает своего читателя Николай Пащенко (стр.257–265).
Прочтём вместе первый стих и попробуем, оправившись от внезапной эмоциональной атаки, разобрать составляющие его предложения, как в школе на уроке русского языка.
Лепестки языков золотого огня
Вглубь лазурной души расцвели.
Возмужания слов, невозможным маня,
Взяв ладьи, увядали вдали.
Тела тлен улетел в звон любви заревой,
В облак боли и в белую быль.
И мольбы хрупкий мел разломился луной,
И луна слала ласки сквозь пыль.
«Лепестки языков золотого огня/ Вглубь лазурной души расцвели» – без слов...
«Возмужания слов, невозможным маня,/ Взяв ладьи, увядали вдали». Среди вопросов о том, что такое «возмужание слов», что в их [возмужании] арсенале есть такого невозможного, чем они манят за собой, как им удалось «взять ладьи» и почему именно ладьи, а не другое транспортное средство. Но главный среди них – как им удаётся увядать вдали?
«Тела тлен улетел в звон любви заревой,/ В облак боли и в белую быль». Если у автора была мысль построить эти строки на созвучиях, то ему это удалось: налицо чередование Т и Л, далее –З и В, затем – Б и Л... Однако в борьбе за созвучие погибло нечто большее, и появился «тела тлен», который способен летать.
Ясно, что автор хотел использовать переносное значение слова «тлен» (перен. то, что не имеет истинной ценности, непрочно, преходяще), но в сочетании с телом «переносность» не сработала.
Вопросы есть ещё. Как можно улететь «в звон любви», пусть даже и «зоревой», в «облак боли и белую быль» как? Самое интересное слово здесь – «облак». Оно не к месту совершенно вызвало в памяти слова одной из давних пародий Александра Иванова «Веселый птичк, помахивая хвостик, высвистывает мой стихотворень».
Если уж говорить о варианте мужского рода для привычного нам слова среднего рода «облако», то устаревшей его формой является слово «оболок». Русские словари этого слова не фиксируют, а вот в украинских словарях оно есть, правда, с ремаркой «устаревшее, поэтическое». («Оболок темний, розлитий довкола, раптом прорвався і в чистому небі розвіявся легко», Микола Зеров; «А ось і ти ідеш./ Пізнала, засвітилась/ І на плече мені, зомлівши, похилилась,/ Немов після грози веселка в чистім полі/ На світлий оболок», Іван Вирган).
«И мольбы хрупкий мел разломился луной, И луна слала ласки сквозь пыль». Здесь тоже видим желание продемонстрировать созвучие согласных М и Л, Л и С...
Для дальнейшего обсуждения обратимся к словарям за словом «разломиться».
РАЗЛОМИТЬСЯ – ломаясь, разделиться на отдельные части. Палка разломилась надвое. Сухарь легко разломился.
Частица «ся» в глаголе указывает на его возвратность, т.е. мел разломился сам, тогда причём здесь луна?
В следующем стихотворении «Бывшие» всё намного проще, приземлённее и... уже лучше. В самом начале. Но вопрос есть, он про «лавсан знамен».
ЛАВСАН – 1. Вид синтетического волокна, получаемого из продуктов переработки нефти. 2. Ткань из такого волокна.
До сих пор знамена были из шёлка, в крайнем случае, из ситца... Лавсановое встречается впервые.
«Им – лепт, мы – в Лете потопай!» (стр.258).
Догадаться несложно, что имелась в виду, конечно, лепта. Но, даже имея догадливых и умных читателей, нельзя позволять себе в угоду ритму урезать слова – они могут обидеться.
Далее встречается слово «розги», похоже, использованное здесь исключительно ради рифмования его со словом «геройски». Неудачная всё равно вышла пара...
«...меся грязь «зон» геройски..» глазами ещё можно воспринять, а вот на слух получается не совсем...
Свобода!»,– в роли добролюбов
К победе бодро добрели,
Любви глубины приголубив,
Вздев лавр, фернейские враги!»
К сожалению, снова видим пример безжалостного усечения слова «лавры», ведь именно это слово угадывается в последней из цитируемых строк, речь идёт о лаврах – венке из лавровых листьев – символе победы. А лавр – это обыкновенное южное вечнозелёное дерево или кустарник, пахучие листья которого употребляются как приправа к пище.
Ну и пройти мимо «фернейских» врагов просто невозможно. Это автор Вольтера имеет в виду?
А вот следующие стихи Николая Пащенко мне очень понравились. В них всё понятно, близко, трогательно, волнующе, и при этом они удачно сложены.
Даже затрудняюсь в выборе строфы для цитаты – все строфы хороши.
Мы к жизни невнимательны сперва,
И лишь под старость горьких лет оценим,
Как нежно пахнет мёртвая трава,
В народе называемая сеном.
...
Должны мы не пугаться впредь их стали
Иди хотя б должны стараться впредь не
Дать виду, что они нас запугали
(что в сущности, одно и то ж!) Последний...
...
И венчающая стих строфа
Пусть думают о нас они, решая,
Как выбить из-под нас мечту и воздух,
Тем власть и жизнь свою оберегая, –
А мы умрём, лишь думая о звёздах!...
Очень много мудрых мыслей в последующих стихах. Признаюсь, перечитывала – задело. И очень советую не проходить мимо подборки стихов Николая Пащенко. Верю, что богатый жизненный опыт автора и его бесспорное мастерство владения словом подарят читателям ещё немало замечательных стихов.
«Когда-то замечали, как громко звучит тишина?» таким вопросом, обращённым к читателю, начинает свое эссе Кищук Александра-Анастасия (стр.277). Вопрос звучит несколько интимно, так как в нём отсутствует обращение «вы». И это правильно, ведь автор сразу хочет настроить своего читателя на откровенный разговор о чём-то очень важном. Но лирическому и доверительному настрою мешает что-то, чувствуете? Правильно, это слово «когда-то». Замените его на «когда-нибудь», и вы сразу почувствуете разницу.
«Насколько громко среди других звуков она знаменита» – читаем буквально в следующем предложении. Тут тоже хочется красным карандашиком подчеркнуть слова «громко» и «знаменита». Их как-нибудь (или как-то?) хочется согласовать, Ну а если они не помирятся, то найти им замену, целой паре или одному из неё.
«...в глубине моей души и моего сознания кто-то принимает решения взбудоражить меня...» Полагаю, что канцелярское «принимать решения», так прочно вошедшее в нашу жизнь из бесконечных политических ток-шоу и других телепрограмм, из рабочих кабинетов и офисов, просто уже претендует на своё место в художественной прозе. А так хочется, чтобы канцелярщины в ней не было!
«Как-то я проассоциировала их со знакомыми мне людьми...» Не лучше ли просто сравнить, чем проассоциировать?
А в общем-то попытка поделиться таким личными и сокровенными тайнами удалась.
Ещё посоветовала бы назвать героев эссе – своих друзей – собственными именами Боль, Тишина, Депрессия, Вдохновение.
Друзья оценят это...
Малиновская Людмила порадовала своим рассказом «Светлое утро» (стр. 247 –251). Житейская история с переживаниями одинокой молодой женщины, с неожиданной встречей, нежданно пришедшей к ней любовью и со счастливым концом.
Обратимся к последнему абзацу на стр.249.
«...Прошло много лет с той удивительной встречи. Анастасия лежала на берегу моря и рассматривала облака. Её воображение превращало их [облака] то в незнакомых, сказочных зверей, то в птиц. Её тишину прервали два звонких и до боли родных голоса.»
Дважды повторено её, к тому же для второго я хотела в квадратных скобках написать то слово, которое и было заменено этим местоимением. И не смогла. Вариантов несколько: Анастасия, облака, сказочные звери и птицы – я перечислила все существительные женского рода и существительные во множественном числе. Правильный ответ, скорее всего, Анастасия. Но не лучший.
«По дороге Станислав произнёс: «Так жаль, что я не знал своего старшего брата». Юрий и Настя переглянулись и почти одновременно произнесли: «А ты скоро станешь старшим братом», – приближаясь к развязке, читаем на стр. 250.
А вот коротенькое слово «сам», добавленное в последнюю реплику: «А ты скоро сам станешь старшим братом» сделало бы повествование более логичным.
В коротком стихотворении, опубликованном после рассказа, в четвёртой строке первой строфы посоветовала бы немного изменить порядок слов:
Было
Свежий ветер на просторе
Поёт песни нам с тобой.
Попробуйте прочесть так:
Песни нам поёт с тобой.
Средневековый католический теолог Фома Аквинский (1225-1274), причисленный к лику святых, однажды обратился к читателям со словами: «Пусть мысли, заключенные в книгах, будут твоим основным капиталом, а мысли, которые возникнут у тебя самого, – процентами на него.»
Завершая третью часть обзора альманаха «Скифия-2013.Лето», хочу обратиться ко всем пишушим с призывом уважать своих читателей и всячески стремиться к тому, чтобы они становились богаче.
Альманах «Скіфія – 2013 – Літо» містить чимало прозових і віршованих текстів.
Твори представлено різного рівня майстерності – від хорошого до дуже хорошого. Нерівноцінність в ступені художньої сили, жанрова різноманітність, двомовність когось може вразити хаотичністю, а мені видалась широким мозаїчним панно сучасної народної літературної творчості.
(Спокійно ставлюсь до слабкого. Воно є неминучим тлом будь-якої літератури, яке з часом потьмяніє, а справжнє, високе залишиться.)
Коли чую вираз Висока Поезія, визначаю ... [ Показати всю рецензію ]
для себе, чим же вона має відрізнятися від невисокої. Як на мене, Поезія – це висота (чи концентрація) Думки, Емоції, Образу. Чим концентрованіше Образ, глибше Думка, яскравіше Емоція, тим вище Поезія.
Та кожен поет (і маститий сивочолий «профі», і юний безусий авангардист-епатажник) чимось по-своєму цікавий, бо кожен прагне розгадати премудрість світу.
З віршів поетів, які мені найбільше сподобалися наведу хоча б рядок-два.
[i]«Купала насправді був зовсім старим:
Це я прочитала на різьбленій кістці,
Що пес неписьменний в пилу розгризав…»[/i]
Смольницька Ольга
[i]«…І тільки ієрогліфи печалі
Мене від себе часом стережуть.»[/i]
Пушко Олександр
[i]«Як символ небезпеки повітряно-п’янкої
метелик на сідничках в поетки майорить»[/i]
Каменєва Маргарита
[i]«Ніч розкидала зорі у небі уламками мрій.
Ангел сну звідтіля у вікно залетить…»[/i]
Козак Наталія
[i]«Як торкнутися словом душ,
Коли душі безмежно хворі?»[/i]
Мазур Наталя
[i]«Хотілося виграть. Та знову – поразка.
Поразка, в якій сам себе переміг!»[/i]
Гончарук Віктор
[i]«Коли буває важко між людьми,
Втікай до лісу говорити з Богом…»[/i]
Данилюк Наталія
Проза представлена переважно короткими жанрами: оповідання, новели.
У багатьох творах життя постає абсурдним, з розривом соціальних і духовних зв’язків: «Великому кораблю – велике плавання» (Карачун Оксана), «Хто винен» (Андрієнко Світлана), страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом, що схиляє до думки «У наш час немає нічого живого та святого»: «Меляс» (Анатолій Рибачук), «Свіччина дорога» (Ситнік Віоліна). Відмічу також памфлет в жанрі фантастичної притчі «Клон Віссаріонича» (Нестеренко Борис), психологічну новелу «Пора» (Коваленко Андрій), соціально-філософську замальовку «Панчохи і перо» (Жаркова Роксолана). Зустрічаються і ЛГ з активною життєвою позицією, які ведуть пошук засобів боротьби з трагічністю буття: «На сонячній галявині» (Маляж Болеслав).
І на завершення. Можливо, літературні збірки треба формувати в більш-менш тематичному руслі.
Хоча з іншого боку в цій хаотичності Альманаху «Скіфія – 2013 – Літо» теж щось є. Бо з хаосу, зазвичай, народжується щось нове.
18.09.2013
Для тих, кому на очі ще не трапилась частина перша огляду альманаху «Скіфія-2013.Літо» зауважу, що вона розміщена тут:(http://mspu.org.ua/recense/9786-oglyad-almanahu-skfya-2013lto.html. Читання огляду можна починати й з другої частини, нагадаю лише коротку інформацію про цей альманах.
Літературно-художній альманах «Скіфія», який з 2012 року виходить щокварталу у видавництві «Склянка часу», містить твори, написані українською, російською та німецькою мовою і останнім часом все більше привертає до себе увагу широкого кола читачів. ... [ Показати всю рецензію ]
В альманасі друкуються твори авторів з України, Росії, Італії, Німеччини, США.
Упорядник і технічий редактор – Олександр Апальков. Альманах надає можливість усім охочим висловитися, поділитися своїми роздумами і винести на суд читачів свою творчість.
Другу частину огляду україномовних текстів альманаху «Скіфія-2013.Літо» хочу почати з приємного – з добірочки Наталі Данилюк (стор.355–358). Її поезія дуже гарна, мелодійна, милозвучна, написана прекрасною, пишною мовою. Вона настільки органічна, що, здається, у авторки не було ніяких так званих мук творчості, коли з натугою серед купи слів намагаються дібрати потрібної рими... Наче ллється вільний потічок – так чудово лунають її слова.
В її поезії є все – і пейзажна лірика, і кохання, і філософські роздуми.
І ти летиш з холодної пітьми –
Увись, у синь, подалі від земного!..
Коли буває важко між людьми,
Втікай до лісу говорити з Богом...
Сипле ранок бісер на отави,
Кришталем намисто мерехтить,
Край городу мальви, наче пави,
П’ють дощем розбавлену блакить.
Так і хочеться запам’ятати чи занотувати такі рядки, щоб знов вертатися до них, читати і насолоджуватися ними. Це просто справжній щедрий дарунок читачеві.
Привернула увагу невеличка новела «Червоні маки» Ігоря Старенького (стор.341). В ній автор багато віддає на роздуми читачеві. Картина, ним змальована, досить скупа, але відчутно, що автор володіє словом, і від нього можна чекати багато нових творів, загадкових, виважених, таких, що змушуватимуть читача думати.
Погляньмо на добірку перекладів Дмитра Щербини з білоруської (стор. 162 – 169). Мені доводилося читати й оригінальні тексти авторів, чиї твори привернули увагу Дмитра Щербини – це чудові поезії.
Переклад вийшов дуже вдалий, слово добірне. Я уважно стежу за творчістю Дмитра Щербини – охочі так само можуть долучитися до приємного без перебільшення читання прекрасних перекладів Дмитра Щербини, знайшовши їх за посиланням
http://dmytroshcherbyna.blogspot.com/
Перекладає Дмитро з російської, білоруської, болгарської. Кілька перекладів має і з англійської.
Навіть з тої добірочки, що розміщена в літньому числі альманаху, можна відчути, яке неперевершене мовне чуття має перекладач. Особисто мені здається, що немає таких текстів, які б не підкорилися Дмитрові.
Якось трапилися на очі слова А.Крижанівського: «Добірне слово. О, як непросто виплекати його у голові і висипати золотими зернами на папері!» Повною мірою, гадаю, це можна віднести й до Дмитрової перекладацької творчості.
Микола Снаговський запропонував до альманаху (стор.225) уривок з роману «Лікарня... акторської майстерності». Ім’я автора я запам’ятала для себе, читаючи весняний випуск альманаху – в ньому була чудова новела «Проліски».
Несподіваний сюжет, гарна мова – це про оповідання «Проліски» Миколи Снаговського. Коли перегортаєш останню сторінку, не хочеться говорити, бо в душі йде робота, осмислення.
В невеличкім за обсягом оповіданні вміщено ціле життя Марії: від юного проліскового кохання до складних часів зістареної, змученої життєвими обставинами жінки. Протягом невеличкого відрізку у часі, наче в кінохроніці, змінюються картинки життя, майже епохи (з огляду на людське життя). А ще встигаємо побачити багато героїв навколо Марії – близьких її серцю людей, просто випадкових перехожих чи тих, з ким вона на невеличку мить перетнулася на своєму шляху.
Але вертаймо до уривку. Мені цікаво було читати про студента, який свого часу на іспитах насмілився читати Стуса, Світличного... І професор у лікарні чомусь нагадав професора Преображенського (з Булгакова). Дуже розумний і ... людяний. І сміливий. Де можна стежити за подальшою долею Юрка? Гадаю, що не тільки у мене виникло бажання запам’ятати ім’я Миколи Снаговського і надалі стежити за його публікаціями.
Кілька зауважень все-таки висловлю тут.
На стор.226 читаємо «Йому що до «неуду» чужого?» Цікава тема до обговорення. Справа в тім, що сленгове студентське «неуд» виникло в російськомовному середовищі, воно походить від оцінки «неудовлетворительно», власне, є його скороченою формою. Українською ця оцінка звучить як «незадовільно». Цікаво, як таку оцінку називають україномовні студенти? Чи послуговуються усталеною вже російською формою? Чи варто придумувати щось інше? – Такі цікаві питання постають і чекають свого вирішення. Я навіть порушила ці питання на одному з мовних форумів. Сподіваюся, що мовці відгукнуться, може, щось порадять. Поки читала далі, вже є перші відгуки на форумі. Радять говорити «двояк», а ще «пара». До речі, 11-томний СУМ (Словник Української Мови) фіксує останнє слово і у п.10 подає: «пара» – у шкільному арго – незадовільна оцінка, двійка. У М.Коцюбинського в «Оповіданні на іменини» читаємо: «А Козерогові пару вліпили».
На стор.226 у 6 зверху рядкові читаємо «...намагалася пошвидше допомогти». Це в російській мові ступенювання прикметників відбувається за допомогою префікса по-. Українською правильно сказати не «пошвидше», а «якнайшвидше». Можна ще сказати «притьмом».
На стор.226 у 4 зверху абзаці у реченні «...закликали хлопців підняти хлопця з підлоги...» – тут бажано уникнути повторення слова «хлопець»: або перше замінити на «друзів» тощо, або друге – на «бідолашного» тощо.
На стор. 228 подибуємо слово «напялили». Російське «напялили» українською буде мати вигляд «напнули», «нап’яли», «натягли» тощо. Це слово вжито не в прямій мові, а в авторському тексті, тому бажано замінити його.
Всі викладені тут зауваги можна вважати технічними огріхами, головне, що у Миколи Снаговського гарна мова, цікаві сюжети, і його твори можуть бути окрасою будь-якого видання.
Звернімося тепер до сторінок, що відкривають читачеві Остролуцьку Анастасію (стор. 157 – 161), якій в обговореннях закидають докір щодо відсутності пунктуаційних знаків в віршах.
Особисто мені ближче до душі, коли автор розставляє знаки пунктуації. Це традиційний підхід, і більшість читачів звикла саме до такого оформлення поетичних текстів. Побутує думка, що моду на відсутність знаків принесли футуристи. Вони, мовляв, поетизували динамізм, рух, отже, заради цього «прискорення» записували свої тексти без розділових знаків, аби уникнути пауз.
Ось як пише Леся Ставицька в статті «Крапка, кома і...», наводячи цитату з Віталія Коротича:
«Вірш без пунктуації — це стрімкий плин життя, вічне поспішання: «І я поспішаю / у вірші ні ком ані крапок/А як ти живеш?» (В. Коротич)».
В статтях з історії літератури можна постерегти, що першим, хто зовсім відмовився від пунктуації, як засобу регулювання ритму вірша, був авангардний французький поет Гійом Аполінер (1880–1918). Він вважав, що «знаки пунктуації не мають значення, бо справжня пунктуація – ритм і паузи вірша». Поет вважав, що таким чином він дає читачеві свободу на власний розсуд відчути емоційний дух вірша, прочитати його з особистою, неповторною, відповідною до настрою, інтонацією. Він вважав недоречним нав’язувати читачеві свою, авторську схему прочитання.
В сучасній літературі з’явилося дуже багато поезій без знаків пунктуації. Це, мабуть, не так вже й погано, якщо тільки за цим не стоїть елементарне незнання правил граматики, а це, виходить, неабиякий рятівний аргумент на користь молодого поета.
Погляньмо разом на рядки Остролуцької Анастасії:
Пісок лоскоче пальці ніг
Я зупинюсь не біля Бога
А на зупинці всіх доріг
Та він мені і це пробачить
Як пробачають немовля
Горить пісок
Це мабуть значить
Що вічний Бог
А з ним і я
Або
Пошепки пошепки
Спілкуюся з квіткою
Ненавмисне шукаю в росі веселку
Заплітаються пелюстки
Погана дикція
Шматочки пелюсток
До купи склеєні
Лиш здогадуюсь
Що в середині морок
Лиш знаю що не зірву
Нехай поговорить
Зауважу лише, що «до купи», мабуть, правильніше і краще написати разом – «докупи».
Відсутність пунктуаційних знаків у Анастасії мене не обурює і не заважає мені відчути красу її віршів.
Життєве психологічне оповідання Миколи Кульбовського «Мудрість серця» (стор.72 – 77) про несподівані «метаморфози Долі». Саме мудрість батьківських сердець допомогла щасливо вирішити клубок проблем. Але ж могло й не відбутися тої щасливої помилки із з’ясуванням батьківства оповідача. Цікаво, як тоді б розвивався сюжет...
Читати цікаво, як, втім, і оповідання, надруковане в минулому числі альманаху («CUI BONJ»).
Кілька зауважень до «Мудрості серця»:
«...з відмінниці докотилася до невстигаючої» (стор.72). Українській мові непритаманні віддієслівіні прикметники. Тут краще заступити прикметник «невстигаючий» прикметником «відсталий». Ще є чудовий замінник – «пасти задніх».
«Але не придав цьому значення» (стор.72). У цьому реченні краще замінити «придав» на «надав» (У «Російсько-українському словникові сталих виразів» І.Виргана, М.Пилинської подаються такі українські відповідники російському словосполученню «придавать значение»: «надавати ваги, сили, значення».
На стор.74 вжито слово «співпадати», воно є калькою з російського «совпадать». Правильно українською – збігатися. До речі, дієслова «співпадати» не фіксує 11-томний СУМ («Словник української мови»).
Гадаю, що неабиякою вдачею альманаху є те, що в ньому наведено багато коротких, але цікавих оповідань. Серед них і оповідання «Пора» Андрія Коваленка (стор. 216 – 218).
«Брат, згорнувшися кішкою, спав у своєму заґратованому ліжечку – вічній дитячій в’язниці. Він здавався Василеві закутим маленьким Спасителем, який ніколи нікуди не вирветься і нікого не спасе».
«Василь згадував запах смаженої цибулі щоранку, коли ще живою була мати. Після її смерті цей запах вивітрився, мабуть, вона забрала його з собою.»
Цих двох цитат, мабуть, вистачає, щоб уявити собі такий чорно-білий графічний малюнок – це нервовими штрихами автор змальовує оселю, в якій жив Василь із батьком і маленьким братиком.
Цілковита безвихідь, і розірвати це коло намагається герой оповідання. Дуже прикро, що, на жаль, такі картини є й у реальному житті.
Лишень порадила б авторові замінити «падшого» (стор. 218) на «скинутого» чи «повергнутого», бо прикметника «падший» українські словники не фіксують. Цікаве обговорення теми «падший ангел» можна знайти тут http://forum.slovnyk.ua/index.php?showtopic=4641&hl=%EF%E0%E4%F8%E8%E9
Сльози навернулися на очі, підступило до горла... Це неприховані емоціїї після прочитання оповідання Галини Хитенко «Колоски» (стор. 32 – 36). Майстерно написана, яскрава оповідь про дівчаток, що в голодні роки із острахом збирали колоски на полі. Відомо, що могло статися з ними, з їх родинами, коли б їх спіймали «на гарячому». Бригадир, дядько Пилип, якого все своє життя боялася героїня, виявився насправді доброю людиною, з великим серцем, в якому є місце спочуванню, великій доброті. Звичайно ж, героїня це зрозуміла, вже ставши дорослою жінкою, як одного разу, на Великдень, зайшла на цвинтар поклонитися могилам батьків, а серед інших могил побачила й могилу дядька Пилипа...
Не можу не сказати про захоплення мовою авторки. В її оповіданні я звернула увагу на вживання чудових питомих українських слів, які нечасто почуєш в мові, але їх не варто забувати, адже їх застосування збагачує мову, робить її неповторно красивою і цікавою. Вони досі збереглися в селах – осередках живого народного мовлення. І треба прислухатися до них, повертати у мову, поки їх остаточно не забуто.
Наведу кілька:
«– Ти куди пішов? – валує дядько Пилип до Миколи...» (валувати – заходитися від крику чи гавкоту).
«Дядька Пилипа ніде не було видно, то вони сіли край дороги в шпориш і давай лущить у пелену» (пелена (тут) – нижній край одягу, плаття, спідниці).
«...якби вони не зібрали той ворочок зерна, то його б з’їли миші, або воно проросло і пропало, і заоралося» (ворок, ворочок – мішечок).
«...Восени батько приніс клумак жита» (клумак – те саме, що й клунок).
«Аж то все діло в мірчуку: за те, що змелють – давай мірчук. Плату. А з того мірчука ціла хлібина виходить» (мірчук – міра зерна, яку беруть на помел).
А який чудовий авторський новотвір – «мовчанкуватий»! Це з характеристики німця-управителя.
Цитат, яскравих і влучних, можна б було навести дуже багато. Згадаю лише дві:
«Дівчинка видавлює із себе залишки сил, котигорошком котиться по дорозі, п’яточки мельтешать по пилюці, піднімаючи вервечку маленьких вибухів.»
«Рукав, вишитий калиною, як живою, дуже гарний.»
Браво, пані Галино! І щира дяка за таке оповідання.
Хай це буде приємним закінченням цієї статті. Щодо зауважень, висловлених у статті, сподіваюся, що вони будуть сприйняті з розумінням і без образи. Радила б усім, хто небайдужий до рідного слова, до рідної мови, частіше звертатися до словників, до творів красного письменства.
І наостанок хочу навести у повному обсязі вірш Мкаксима Рильського «Мова».
Максим Рильський
МОВА
Треба доглядати наш сад
Вольтер
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно в ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хан буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Літературно-художній альманах «Скіфія», який з 2012 року виходить щокварталу у видавництві «Склянка часу» і який містить твори, написані українською, російською та німецькою мовою, все більше привертає до себе увагу широкого кола читачів.
Географія – якщо брати до уваги місце проживання його учасників – постійно розширюється: в ньому публікуються твори авторів з України, Росії, Італії, Німеччини, США.
І хоча публікації в журналі, за правилами, на платній основі, кількість охочих розмістити свої твори на його сторінках постійно зростає. ... [ Показати всю рецензію ]
І не кожний, навіть з гарантованою сплатою, твір може бути оприлюднений в ньому – і це правильно, виходить, що якоюсь мірою потрапити на сторінки альманаху можна, пройшовши щось на кшталт конкурсу. І пильнує за усим тим редакційна колегія на чолі з упорядником альманаху, його технічним редактором Олександром Апальковим.
Хочу привітати пана Апалькова з тим, що потік надходжень текстів для альманаху на його електронну скриньку не припиняється, не слабшає – він неухильно зростає. А ще неабиякою вдачею Олександра Апалькова можна вважати те, що він організував обговорення надрукованих в альманасі текстів, до якого все активніше долучаються як автори, так і читачі. Така форма спілкування на теми сучасної літератури дуже потрібна сьогодні, вона йде на користь і тим, чиї твори аналізують, і тим, хто «приміряє» на себе «костюм» критика.
Не секрет, що на деяких з літературних сайтів в обговореннях (коментарях) переважають такі: «Класно», «Талановито» тощо. Словом, зміст тих висловлювань подібний до популярного нині «Вау!». А нам так не вистачає сьогодні гарної конструктивної критики, професійного розбору творів. Ось за цим посиланням можна прочитати відгуки на альманах «Скіфія-2013.Літо»:
http://zeitglas.io.ua/s407059/almanah_skifiya-2013-lito
Якщо переглянути сторінку з обговореннями, можемо постерегти, що автори відгукуються на критику і, зазвичай, реагують на неї правильно, щось-таки беруть до уваги, якщо висловлені зауваження дійсно слушні, обґрунтовані. Звісно ж, якщо в тих відгуках немає образи чи зверхнього ставлення.
Звичайно, якщо розмістити в одній статті відгуки на всі твори з альманаху, то це буде і не зовсім правильно, і не зовсім зручно для читання.
Тому спробую в цій статті відгукнутися на кілька україномовних творів літнього випуску альманаху «Скіфія» (з надією продовжити цей огляд в наступних статтях).
Почну з слів про поезії Наталі Мазур (стор. 272–276). Ще до цього альманаху мені це ім’я було знайоме – її чудові поезії доводилося читати на сторінках літературного сайту «Клуб поезії». Пише вона чудовою українською мовою, її стиль простий, ясний, а теми, що вона їх порушує у своїх поезіях, такі зрозумілі, бо вони поза часом – про любов, про долю, про надії і сподівання людини.
І цього авторка разу показала майстерне володіння словом. А за «Сосни на варті» (стор. 272) – окрема дяка і низький уклін. А щоб дати бодай яке уявлення читачеві про поезії Наталі Мазур і, сподіваюся, заохотити когось знайти і прочитати їх, наведу кілька рядків з останнього альманаху.
Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, пройшовши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?
Або
День зі смаком людських турбот
За спочинком та миром тужить.
Так багато довкруг скорбот,
То чому ви такі байдужі?
Ще одне ім’я, варте уваги. Це – Галина Литовченко (стор. 37 – 42).
З задоволенням прочитала добірочку її поезій. Мені і раніше траплялися на очі її поезії, пам’ятаю, що мала від того дуже приємні враження.
«Повітря свіжістю тремтить,/ Вдягає ранок срібну ризу», «Чистий ранок зійшов на престол», «Хвилювання розтанули в серці,/ Років з двадцять підошвами стер./ Вдячний юній красуні-партнерці/ Знову став молодим кавалер»... Чудові рядки, чи не так?
Єдине невеличке уточнення: слова «зморшка» (стор.42) у родовому відмінку множини матиме вигляд «зморщок» (див.тут: http://ukrainskamova.at.ua/publ/morfologija_i_pravopis/vidminjuvannja_imennikiv_i_vidmini/6-1-0-94
Чому, спитаєте, наводжу посилання на правила чи словники, відповім так: гадаю, що це корисно знати не тільки авторці, про чиї рядки тут йдеться, може, колись стане в пригоді й читачам.
Серед запропонованих читачеві поезії є й переклади з російської (з Ірини Ханум). Варто зауважити, що настрій, стиль, письмо оригіналу передані дуже вдало. Запам’ятайте ім’я Галини Литовченко, не маю жодного сумніву, що вона подарує своїм читачам ще чимало приємних хвилин читання.
Гортаю сторінки з 26 по 28. Тут поезії Петра Старости.
Сподобалися поезії, в них відчутні глибокі думки, переживання небайдужої до нашого світу людини. Гарна українська мова. На сторінках згаданого обговорення я написала кілька дружніх зауважень. Наведу їх і тут.
У вірші «Стежка надії» (стор.37) автор ділиться роздумами про долю наших співвітчизників, що змушені заробляти собі та своїм дітям на кусень хліба в чужих краях.
«Скоцюрублені холодом ждали біди...» – радила б заступити слово «скоцюрублені» іншим, бо українською правильно
СКОЦЮРБЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до скоцюрбити. А дуб-зимняк уперто не віддає навіть висохле, перемите осінніми дощами, скоцюрблене морозами листя (Семен Журахович, Звич. турботи, 1960, 25).
2. у знач. прикм. Дуже вігнутий, скривлений (про людину, частини її тіла, а також про живу істоту). Стрибали отак пустуни, стрибали — і ввечері Юрко вже ледве доліз скоцюрблений до хати (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1950, 29); Лука ледве просовував крізь скривлений рот свій скоцюрблений синій язик (Іван Микитенко, II, 1957, 327); Весною Вася почав таки добре ходити, хоч нога була скоцюрблена в коліні (Ірина Вільде, Опов., 1954, 85); На поріг висунулася скоцюрблена бабуся (Леонід Первомайський, Материн.. хліб, 1960, 16); Дівчинка розломила горішок надвоє — в ньому сиділа чорна скоцюрблена мушка з прозорими крильцями (Олесь Донченко, IV, 1957, 57);
// Нерівний, зморщений. На дорогу осипалося жовте, скоцюрблене листя тополь (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 205).
(Тлумачення взято з СУМу – Словника української мови», Київ, «Наукова думка», 1970–1980).
До слова «скоцюрблений» можна дібрати синонім. Ось кілька: «покарлючений», «скарлючений», «зсудомлений», «скоцюбрений» тощо.
Читаємо перший рядок «Повернулись лелеки із теплих країв». Гадаю, всім зрозуміло, що йдеться про нашого українського птаха, що вернувся з теплих країв. Так сталося, що тут, в рідних краях, його спостигли холод, мряка, холоднеча – бажане тепло ще не прийшло на рідну землю.
«Там за морем далеким тепліші світи» – пише автор, і цілком логічно, що тут, на батьківщині, ще холодно першим з птахів, що повернулися, але «проривається сонячний промінь», і є надія...
Долю цих птахів автор порівнює з долею заробітчан: «Я замислився скрушно про долю краян,/ Що в далекі світи подалися від дому./ Подоляни втрапляють в безрадісний стан,/ Та спішать, як лелеки, в стихію свідомо.»
Тут трохи не вкладається в логіку, бо у птахів там, у далеких краях, тепло, а вдома – і мило, і любо, хоча одразу по поверненню буває і холодно, і скрутно. Подоляни ж «втрапляють в безрадісний стан» там, в успішних, багатих країнах. Тут би трохи ще поміркувати авторові і привести у відповідність означені паралелі.
А ще б зауважила щодо втрапляння «в безрадісний стан». Українською природніше сказати «втрапити/потрапити в халепу, клопіт, біду, тарапату (тарапати)».
Вірш «Сутінь», стор.28. У передостанньому рядкові «Небеса в став розбризкали стрази...» збіг приголосних В СТаВ (і далі повтори Р, З, С) , тут можна трохи поміркувати і змінити на більш мелодійний варіант. Гадаю, що авторові це не складно буде зробити. Можна навіть не згадувати той став, бо й так зрозуміло, що дія відбувається на ставку (див.перший рядок).
Вірш «дорогоцінний скарб», стор. 28. В останньому рядку «не відшкодуєш згуби лиш душі» чи не краще трохи змінити порядок слів: «лише не відшкодуєш згуб душі»?
Зазначу, що отримала від автора відповідь, в якій він висловлює свою вдячність за увагу до його творів і висловлені зауваження.
Гадаю, що у наступних альманахах Петро Сирота ще порадує нас своїми новими творами.
Гончарук Віктор (стор.145). Чудова добірка поезій. Багато яскравих, вдалих рядків.
«Я не поет. Я композитор віку. / Я диригент калини і Дніпра!», «...Служу перу./ До Канева горнуся серцем», «А вірю сльозі, що спалахує віршем!»...
Гадаю, навіть цих трьох цитат достатньо, аби відчути, що поезія Гончарука гарна, варта уваги.
Порадувала своєю короткою добірочкою Каменєва Маргарита (стор.136). Прекрасна мова, гарно і ладно викладені думки. Цікаво було б ще познайомитися з її творами.
Комусь, можливо, я здаюся божевільною.
То й що? Я рада!
Так добре іноді забутись, стати вільною!
Людського стада
Дрібна частинка непомітна, нерозпізнана,
І раптом – ось вам! –
З’явилась Мавка, босонога і розхристана,
З рудим волоссям.
Чудові рими, як у наведеному уривку: «ось вам – волоссям», а ще «розпрощалися – дощами вся» («Мавка»), «рим – Рим» («Метелик на сідничках»). Хочеться читати ще. Пишіть, Маргарито!
Добірочку поезій Анатолія Вовнянко складають російські і українські твори. Тут йтиметься, звісно, про українські тексти поета.
Вірш «Без взаємності» (стор. 121). Такий пісенний стиль, як в цьому вірші, небагатослівний, але простий, мелодійний, зрозумілий, вдається авторові. Та менше з тим кілька моментів примусили зупинитися і поміркувати над ними.
Читаймо другу строфу: «Є причинонька –/ Влізла сонечком/ Та дівчинонька/ В серця донечко.»
Кілька разів читала, шукаючи відповідь на питання, до чого тут «доня», «донечка» (бачу ж кличну форму «донечко», хоча й без коми). Аж ось збагнула, що сонечком дівчина влізла в серце ліричного героя, тобто втрапила на самісіньке його дно (серця). Тут автор вжив зменшено-пестливу форму до слова «дно» – «донечко». Такого слова в українській мові немає. Правильною зменшеною формою є «денце». Можливо, й «денечко».
В наступній строфі «Сниться ночами» автор пропонує наголосити друге слово на О, а нормативним наголосом є наголос на А: «ночАми».
«Чорні бровеньки» з наступної строфи так само вимагають негайного виправлення, адже зменшеною формою до слів «брова – множина: брови» є «брівка/брівонька – множина: брівки/брівоньки».
Вірш «Прикро» (стор.123). Дійсно, стало прикро від того, що є багато огріхів.
Спробую припустити, що «В приміському автобусі» не є частиною першої строфи, а лише позначка про те, що у вірші йтиметься про випадок у приміському автобусі, і краще було б це виділити курсивом або інтервалом від власне вірша.
В другому катрені відчуваємо дискомфорт від необхідності неправильно наголосити перший склад у слові «звАбливе» – правильний наголос такий: «зваблИве».
В першому рядкові шостої строфи знов проблема з наголосом у слові «донькА» – правильно «дОнька». А от у слові «дочкА» нормативний наголос на другому складі.
Невдалим словосполученням «дум гама» автор хотів передати, що від побаченого виникло багато питань для роздумів. Читачеві легше сприйняти очима таке словосполучення, а от слухачеві почути незрозумілі з першої спроби «дум гама» або якусь дивну «думгаму» дійсно складно.
І в другому рядкові останньої строфи знов проблема з наголосом у слові «декотрИх» – правильно «дЕкотрих».
Взагалі слід зауважити, що випадки неправильного наголошування досить часті в поезії, в мовленні (як у живому, повсякденному, так і в телевізійній царині). Нехтувати ж цими правилами не слід. І авторам у пригоді можуть стати цікаві довідники, їх легко роздобути – вони є сьогодні в мережі у вільному доступі. Це насамперед «Орфоепічний словник» М.Погрібного (Київ, «Радянська школа», 1984), «Словник наголосів» М.Погрібного (Київ, «Радянська школа», 1959).
А тепер кілька слів про наймолодшого автора альманаху – Володимира Криловця. Йому лише 7 рочків! Гарною, пишною українською мовою написані короткі віршики про звірят, комах, природу.
Жовте сонце, жовте сонце
Зазирає у віконце.
Синя хмара й біла хмара –
Дивовижна в небі пара.
А дерева-наречені
Всі кругом такі зелені.
Синій льон і жовте жито...
Це прийшло кохане літо.
Приємний подив і захоплення від поезії юного Володимира. Навіть якщо дорослі супроводжують його і допомагають хлопчикові (а це обов’язково треба робити делікатно, обережно, трепетно).
Гадаю, що саме оглядом віршів юного Володимира Криловця варто закінчити першу частину огляду. Хай у читача лишається присмак від приємного читання і народжується бажання стежити за українською поезією, читати її, сперечатися, ділитися враженнями, словом, не бути байдужим до неї.
Інформацію про альманах «Скіфія», який випускає канівське видавництво «Склянка Часу*Zeitglas» (редактор і видавець Олександр Апальков), знайшла в інтернеті. Через деякий час отримала і свіжий номер видання, перші враження від зовнішнього оздоблення якого були приємними: стильно, оригінально, привабливо.
У наш час ніби-то і вистачає різних періодичних видань літературного спрямування. А от спробуй десь надрукуватися, і зрозумієш, що далеко не все так просто... Тому і дивним було побачити, що «Скіфія» без зайвих турбот надає платформу для реалізації своїх творчих надбань на рівних умовах, ... [ Показати всю рецензію ]
як маститим письменникам, так і тим, які щойно взялися за перо.
Автор рецензії: Влад Наслунга
(джерело:
Кассиопея)
Хочу висловити свою думку про прозову частину альманаху «Скіфія 2013. Літо». Приємно бачити, що багато людей різного віку, хоч і, переважно, молоді, беруть участь в творчому процесі. Поряд з визнаними письменниками, лауреатами різних літературних премій, є аматори: вчителі, юристи, інші фахівці, оповідання яких теж викликані найкращими почуттями: гуманізмом, любов’ю до природи, правдою про нашу недавню історію. Я не фаховий критик, можу тільки перелічити тих авторів, твори яких сподобались мені, як читачеві, найбільше. Це, вибачте, моя суб’єктивна точка зору, насправді ж іншим читачам можуть подобатись ... [ Показати всю рецензію ]
інші оповідання, і це вірно, бо кожний має свій досвід. На мій погляд, найкращими є твори Носова Олександра, Говорун Валентина, Коваленко Андрія, Плотникової Раїси, а також Карачун Оксани, Снаговського Миколи, Забуги-Ларіної Тетяни, Волошиної Галини, Найфонова Давида, Кравчук Наталії, Федоренко Сергія, Григор’євої Олесі, Апалькова Олександра. Зупиню свою увагу на творах перших чотирьох авторів. Носов Олександр, «Душа моя». На мій погляд, дуже якісна новела, яку міг би написати О.І.Купрін. Щось подібне є у сприйнятті дійсності між письменниками, хоч тема твору зовсім не звичайна. Написано реалістично, із співчуттям до героя твору, та не без легкої іронії. Говорун Валентин, «Доля родини». Досить великий нарис про долю сільської родини під час Жовтневої революції, колгоспного будівництва, Великої Вітчизняної війни… Головне в цьому нарисі – неприхована правда, навіть деяка кострубатість твору додає правдивості. Коваленко Андрій, «Пора». Невелике оповідання, яке, на мій погляд, належить до справжньої літератури, що примушує думати, заглянути в самого себе. Відносини батька і сина в переламний момент їх життя описані настільки майстерно, що відчуваєш більше, ніж написано. Плотникова Раїса, «Тоді було вчора». Професійно, але з великим почуттям написаний твір. Ніби простий за темою, а психологія справжня, поряд з тугою, тут є і щастя, і радість життя.
Сюжет новели Галини Хитенко «Колоски» достатньо простий: подруги з дуже бідних родин Ліда та Катя на прибраному полі знайшли кілька колосків, вимняли з них зерно і хотіли було віднести додому, але тут нагодився бригадир — дядько Пилип, погнався за ними. (Бо у певні часи радянської влади такі дії розцінювалися як крадіжки соціалістичної власності і суворо каралися, нерідко судом і ув’язненням). ... [ Показати всю рецензію ]
Знаючи про можливу кару для їхніх батьків, дівчатка вкрай перелякалися і почали тікати. В одному зручному місці заховавшись, сиділи принишклими аж поки не нагодився момент непомітно прибігти додому. Лідин тато все розпитав як було і попередив, щоби донька ніколи більше не ходила по колоски, хочби тому що для дядька Пилипа відремонтовано тарантас. Тож він на такому тарантасі, запряженому конем, за необхідності легко зможе наздогнати будь-кого. Ось такий невибагливий сюжет. Але ми поки що свідомо не згадуємо кінцівку новели. А у кінцівці якраз і вся сила оповіді. Перед цим скажемо, що твір захоплює рішучим нерозтягнутим початком, темою, динамічністю, цікавістю, гарним стилем, логічністю, зрештою несподіваною кінцівкою. А з неї читач дізнається, що бригадир Пилип, виявляється, у душі геть не такий безсердешний як це він часто показує на публіку. Тож він, побачивши дівчаток з колосками, свідомо почав гукати на них з пристойної відстані, щоб вони мали час втекти якнайдалі. Прочитавши новелу «Колоски», ми починаємо краще розуміти ті нелегкі відрізки радянського часу, коли за зовсім дрібні провини людей саджали до в’язниці, висилали до далеких країв, часи, коли заохочувалось сексотство. Але і за таких умов знаходилися справжні носії природної доброти, винахідливо завуальовуючи її під зовні грізну діяльність. Бригадир Пилип, звісно ж, і дівчаток упізнав, і тарантас міг тримати справним... Але тоді він зрадив би своїй же доброті. І в цьому — у ненав’язливому й оригінальному поданні моралі людської доброти — найбільша сила новели.
Автор рецензії: Мар'ян ЗАХАРКО
(джерело:
Свой вариант)
ПРО ВЕЛИКУ ЛЮДСЬКУ ТРАГЕДІЮ У НЕВЕЛИЧКОМУ ТВОРІ
(Рибачук Анатолій. МЕЛЯС. (Новела)/ Альманах «СКІФІЯ 2013. Літо». — Канів.: Видавництво «Склянка часу*Zeitglas». 2013. — 456 с., ISBN 978 - 966 - 2306 - 48 – 4.; с. 60).
Лише наприкінці цієї оповіді читач розуміє, що йдеться про батьтка й сина. Але до цього (до трагічної розв’язки, логічної й художньо виразної) ми знайомимось з батьком і сином як з «двома подорожніми», які у темряві ночі крадуться до цистерни з мелясом, густої темної рідини після переробки цукрових буряків, що використовується на корм худобі та у виробництві спирту. Знайомимось ... [ Показати всю рецензію ]
з батьком як з таким «що був вищим», як з «переднім», «великим», «старим», а сина ми спочатку сприймаємо як «його супутника», «малого», «заднього», як «юнака».
З розвитком сюжету психологічно-нервова напруга зростає: і позаяк сам факт того, що двоє готуються до крадіжки мелясу, і тому, що, приміром, «передній» , хронічний алкоголік, навіть під час руху до чужої цистерни веде себе грубо й неадекватно — б’є «заднього» тільки за те, що той через темряву ненароком уткнувся чолом у його спину.
Отож читач сприймає цих двох героїв як сторонніх малознайомих людей, старший з яких, так би мовити, на ходу викладає урок пошуку спиртного або хоча б його сурогату, урок жорстокості й неповаги до чужого.
Дійшли до цистерни. І тільки біля неї збагнули, що забули відра. Тож старший велів юнакові залізти до сусіднього складу, де зберігається селітра у мішках; селітру висипати, мішок використати як ємність для мелясу. Кому лізти на цистерну?.. Звісно, хлопцеві. Так забажав вкрай сердитий старий. («Дістанеш, — нетерпляче прошипів бушлат»). Юнак ліг на верх цистерни животом перед великим люком. Опустив у нього мішок, щоб зачерпнути мелясу. Але рівень цієї рідини був занизьким. Тому юнак, намагаючись витягнути мішок з мелясом, надто нахилився, не втримався і впав до цистерни...
І тільки після цього епізоду, епізоду несамовитого гукання («Коля... синок... де ти?..»), але напівшопотом, бо — за крадіжкою, ми дізнаємося, що до цього, виявляється, знайомилися з батьком-п’яничкою та його сином.
Прикро тільки, що батько «прозрів» лише після того, як зрозумів, що син упав у меляс і захлинувся, і що він — батько — його не врятує, бо меляс — не вода, з нього не випірнеш. Тож вихід у цій ситуації батько знайшов, думається, найправильніший... «Розп’ятого на боці цистерни п’яничку знайшли уже захололим вранці. Його зниклого без вісти сина не знайшли ніколи», — дізнаємося наприкінці новели.
Думається, що автор (свідомо,підсвідомо чи само несподівано вийшло) правильно обрав саме таку особливість розповіді: майже до кінця, до розв’язки не показувати, що крадії — батько й син. І, як не дивно, якраз це, коли ми сприймаємо їх як чужих людей, дозволяє краще звернути увагу на інші здавалось би другорядні тонкощі: на рішучість старшого вкрасти меляс, щоб зробити бражку або спирт, на його грубість, нетактовність, обмеженість і безжалість, а також — на покірливість юнака і його схильність допомогти будь-кому і за будь-яких умов.
І що з поєднання цих двох характерів, з їх спілкування, вийшло? Велика людська і родинна трагедія! Точніше, дві трагедії. Причому, якщо самогубство батька можна сприйняти як закономірний і логічний вчинок, навіть сміливий і чоловічий, то смерть його сина — як прикру несправедливість ще молодого життя, що волею природи виявилося сином такого батька, батька біологічного, а не за духом і суттю своєю.
Новелою «Меляс» автор (А.Рибачук) закликає нас не бути байдужими до подібних випадків, не сприймати як належне любов до оковитої, грубість, вседозволеність, надто, коли це стосується дітей і близьких.
Автор рецензії: Мар’ян ЗАХАРКО
(джерело:
Кассиопея)
Читаючи альманах «СКІФІЯ 2023. Літо» (Канів.: Видавництво «Склянка часу*Zeitglas». 2013. — 456 с., ISBN 978 - 966 - 2306 - 48 - 4), ловиш себе на думці, що багато опублікованих у ньому творів заслуговують на всенародне визнання, причому не лише на теренах України, а й далеко за її межами. Ось тільки з таким розумінням водночас виникає інша думка: хоч як прикро, але така проза, такі поезії, есеї, переклади, документальні розвідки можуть бути не поміченими через те, що автори — не розкручені, що редактори провідних видавництв можливо не їхні родичі, не друзі, не коханці, не сусіди, не такі, які дають ... [ Показати всю рецензію ]
відкат, не люблять тусуватися, читати вголос власноруч написане і тому подібне. Між тим у літньому випуску «СКІФІЇ 2013» заслуговують на увагу такі прозові твори як: «Доля родини» Валентина Говоруна, «Другая» Олександра Апалькова, «Лікарня акторської майстерності» Миколи Снаговського, «Колоски» Галини Хотенко, «Меляс» Анатолія Рибачука, «Дороги через океан» Олени Соколової, «Песня про оружие» Олександра Боклага, «Воші» Тетяни Череп-Пероганич, «Хто винен?» Світлани Андрієнко, «Фотографії» Аліни Розанової... Усі ці твори дуже різні. Але у них є головне: не дрібнотем’я! Хоча може так статися, що одним читачам деяка така проза сподобається більше, іншим — менше. Поезія у «СКІФІЇ 2013. Літо» напрочуд високого штибу. Важко навіть виокремити кращу. І все ж, думається, треба звернути особливу увагу і прочитати поезії Любові Цай, Марії Дем’янюк, Наталії Мазур, Леоніда Дмитришина, Олександра Пушка, Ольги Смольницької, Маргарити Каменєвої, Віктора Охріменка, Миколи Пащенка, Валентина Боровського-Клюєва, Петра Старости, Галини Литовченко, Анатолія Вовняка, Володимира Криловця, Любові Грецької, Ніни Стременної... У кращих прозових і поетичних творах бринить невигаданий і невисмоктаний з пальця пульс життя — сьогоднішнього чи минулого, але з духовним чи порівняльним місточком на сьогодення; змальовуються герої у непростих ситуаціях і те, як вони з них виходять переможцями, а буває, що й ні. Ліричні герої у поетичних творах підказують нам бачити прекрасне і насолоджуватись ним, а відтак оздоровлювати душу. Одне слово, альманах «СКІФІЯ 2013. Літо» заслуговує на особливу увагу читачів, цінителів сучасної літератури.
Автор рецензії: Віктор Охріменко
(джерело:
Кассіопея)
Альманах «Скіфія – 2013 – Літо» містить чимало прозових і віршованих текстів. Твори представлено різного рівня майстерності – від хорошого до дуже хорошого. Нерівноцінність в ступені художньої сили, жанрова різноманітність, двомовність когось може вразити хаотичністю, а мені видалась широким мозаїчним панно сучасної народної літературної творчості. (Спокійно ставлюсь до слабкого. Воно є неминучим тлом будь-якої літератури, яке з часом потьмяніє, а справжнє, високе залишиться.) Коли чую вираз Висока Поезія, визначаю для себе, чим же вона має відрізнятися від невисокої. Як на мене, Поезія – це висота ... [ Показати всю рецензію ]
(чи концентрація) Думки, Емоції, Образу. Чим концентрованіше Образ, глибше Думка, яскравіше Емоція, тим вище Поезія. Та кожен поет (і маститий сивочолий «профі», і юний безусий авангардист-епатажник) чимось по-своєму цікавий, бо кожен прагне розгадати премудрість світу. З віршів поетів, які мені найбільше сподобалися наведу хоча б рядок-два. «Купала насправді був зовсім старим: Це я прочитала на різьбленій кістці, Що пес неписьменний в пилу розгризав…» Смольницька Ольга «…І тільки ієрогліфи печалі Мене від себе часом стережуть.» Пушко Олександр «Як символ небезпеки повітряно-п’янкої метелик на сідничках в поетки майорить» Каменєва Маргарита «Ніч розкидала зорі у небі уламками мрій. Ангел сну звідтіля у вікно залетить…» Козак Наталія «Як торкнутися словом душ, Коли душі безмежно хворі?» Мазур Наталя «Хотілося виграть. Та знову – поразка. Поразка, в якій сам себе переміг!» Гончарук Віктор «Коли буває важко між людьми, Втікай до лісу говорити з Богом…» Данилюк Наталія Проза представлена переважно короткими жанрами: оповідання, новели. У багатьох творах життя постає абсурдним, з розривом соціальних і духовних зв’язків: «Великому кораблю – велике плавання» (Карачун Оксана), «Хто винен» (Андрієнко Світлана), страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом, що схиляє до думки «У наш час немає нічого живого та святого»: «Меляс» (Анатолій Рибачук), «Свіччина дорога» (Ситнік Віоліна). Відмічу також памфлет в жанрі фантастичної притчі «Клон Віссаріонича» (Нестеренко Борис), психологічну новелу «Пора» (Коваленко Андрій), соціально-філософську замальовку «Панчохи і перо» (Жаркова Роксолана). Зустрічаються і ЛГ з активною життєвою позицією, які ведуть пошук засобів боротьби з трагічністю буття: «На сонячній галявині» (Маляж Болеслав).
Читання почала з оповідання О.Апалькова «Другая» (стор.449). Олександр Апальков – майстер короткого оповідання. Вмістити всього на двох маленьких сторінках купу відтінків почуттів, переживань, сумнівів... Слова тут зайві. Хто хоч раз прочитав котресь з оповідань Апалькова, той неодмінно шукатиме ще його тексти. Бо цікаво. Стор.162. Добірка перекладів Дмитра Щербини з білоруської. Мені доводилося читати й оригінальні тексти авторів, чиї твори привернули увагу Дмитра Щербини – це чудові поезії. Переклад вийшов дуже вдалий, слово добірне. Якось трапилися на очі слова А.Крижанівського «Добірне слово. ... [ Показати всю рецензію ]
О, як непросто виплекати його у голові і висипати золотими зернами на папері!» Повною мірою, гадаю, це можна віднести й до Дмитрової перекладацької творчості. Стор.355 Поезії Данилюк Наталі. Гарна, мелодійна, милозвучна. Дуже приємно читати. «Край городу мальви, наче пави,/ П’ють дощем розбавлену блакить» – які чудові рядки! І таких, що їх хотілося б занотувати чи запам’ятати, у неї багато.Молодчинка! Дуже достойно.
До неї надали свої твори дев’яносто два автори, що на десять авторів більше, ніж у попередньому, весняному випуску. Це свідчить про авторитет альманаху і його зростання як серед творців сучасної літератури, так і з-поміж читачів, а також небайдужу діяльність видавництва «Склянка часу*Zeitglas» та редакції одноіменного часопису, під егідою яких і створюється альманах.
Популяризації «СКІФІЇ», ... [ Показати всю рецензію ]
а отже й творів авторів, надрукованих в альманасі, сприяє представлення його на різних книжкових виставках, фестивалях, розповіді у засобах масової інформації, дискусії в інтернеті. Між іншим, якраз в інтернеті (http://zeitglas.io.ua/s388312/zaproshumo_avt
oriv_do_novogo_almanahu_skifiya-2013-vesna)
відбулося (і його можна продовжити) серйозне обговорення творів авторів випуску «Весна». Думається, що саме це, незважаючи на серйозну критику деяких публікацій, спонукало небайдужих до творчості подати свої оповідання, новели, уривки з повістей чи романів, поезію, есе, документалістику тощо до літнього випуску «СКІФІЇ».
Жанрове і тематичне розмаїття творів викликає сподіваня на увагу до альманаху широкого кола цінителів прози, поезії, публіцистики, документальних розвідок. Перше враження від нього вселяє оптимізм, тому що автори представили достатньо багато якісних, художньо гарно й грамотно виписаних творів. Вони одразу захоплюють читача і не дають йому відірватися від першої до останньої сторінки.
На відміну від деяких попередніх випусків, у літній «СКІФІЇ» доречнішими видаються внутрішні ілюстрації. Вони підібрані обдуманіше, тож сприяють посиленню естетичного впливу літературних творів на читача, підштовхують його до гортання книжки, відтак до ознайлмлення з її наповненням.
Було б непогано, якби й цьому — «СКІФІЯ 2013. Літо» — випуску альмнаху, так само як і весняному, чільну увагу приділили рецензенти, критики, літературознавці, самі автори-учасники, читачі, відвідувачі бібліотек та інтернету. В альманасі є на що звернути особливу увагу, є від чого не можна відірватися, є над чим замислитися.
Купуймо! Читаймо! Збагачуймось духовно!
Адже сказано: не хлібом єдиним…
