|
Навколосвітня подорож вітрильником наодинці : Роман
Джошуа Слокам
— К.І.С.,
2011.
— 248 с.
— м.Київ. — Наклад 1830 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-2141-73-3
ББК: U392579850164
Жанр:
— Мариністика
— Класичні переклади
— Піксельні книжки
Анотація:
________________________
Рік тому успішно завершився наш "проект Джошуа" з колективного онлайн перекладу роману американського капітана Джошуа Слокама "Sailing Alone Around the World" 1900 року видання, в якому взяло участь 9 перекладачів, зазначених вище саме так, як вони того захотіли.
Капітан Джошуа Слокам - знакова постать в історії мореплавства. Він перша людина у світі, що обійшла довкола того світу самотужки, тобто одинаком. Але цим він не обмежився, і написав путівні нотатки, які стали класикою жанру, перевидавалися безліч раз впродовж століття, що проминуло, і досі продаються в американських книгарнях.
Отже, це нон-фікшн, мариністика й здебільшого невідома нам колоніальна історія і географія кінця 19 століття.
Нам було цікаво мандрувати сторінками цієї книги в процесі перекладу. Сподіваємося, комусь буде так само цікаво це прочитати.
Паперову книжку можна купити у вказаних нижче книгарнях, або замовити її доставку онлайн на закладці "Де Купити"
Книжка в PDF (або вона ж заархівована) розповсюджується умовно-безкоштовно з оплатою пост-фактум. Подробиці на вкладці "Підтримати проект" після скачування книжки.
Номер гаманця веб-мані U392579850164
Файл KMZ потребує на борту встановленої Google Earth
|
Лінк із зображенням книжки:
|
XVI
Заклик до обережного плавання — Три години стернування за
двадцять три дні — Прибуття на Кокосові острови Кілінґа —
Кумедний розділ соціальної історії — Вітання від дітей ост-
рова — Очищення та фарбування «Спрея» на пляжі — Магоме-
танське благословення за горщик варення — Острови Кілінґа як
рай — Ризикована пригода в маленькому човні — Відплиття до
Родріґеса — Мене вважають антихристом — Губернатор заспо-
коює побоювання людей — Лекція — Жіночий монастир на па-
горбах
До Кокосових островів Кілінґа залишалося всього п’ятсот
п’ятдесят миль. Та навіть на такому короткому переході ... [ Показати весь уривок ]
треба
було особливо ретельно витримувати істинний курс, щоб не
проскочити повз атол.
12 липня, за декілька сотень миль до південного заходу від
острова Різдва, я побачив антипасатні хмари. Вони неслися із
зюйдвесту дуже високо над звичайними вітрами, які на кіль-
ка днів ослабли. Водночас брижі, більші ніж зазвичай, також
пішли з південного заходу. Десь на шляху до мису Доброї На-
дії продовжував вирувати зимовий шторм. Отож, поки це про-
довжувалося, я стернував крутіше на вітер, щоб потрапити в
іншу течію, відхиляючись щодня на двадцять миль. І це не
170
було аж так багато, бо йдучи саме цим курсом, я виходив пря-
мо на острови Кілінґа. Першою беззаперечною ознакою на-
ближення землі були вранішні відвідини білого крячка, який
дуже осмислено облетів навколо судна, а потім попрямував на
захід, ловлячи крилами вітер. Крячка острів’яни звуть «лоцма-
ном Кокосових островів». Пізніше «Спрей» пройшов повз ти-
сячі птахів, що полювали на рибу й билися за здобич. Я на-
решті визначився з місцем і, задершись нагору, з висоти по-
ловини щогли побачив кокосові пальми, що росли просто з
води прямо по курсу. Хоч я й очікував побачити щось подібне,
проте ця картина вразила мене неначе електричний струм. Я
зісковзнув вниз по щоглі, тремтячи від дивного почуття, і не
спроможний пручатися поривові, сів долі на палубу і дав волю
емоціям. Для товариства у вітальні на березі це може видати-
ся доволі непереконливим, але ж я розповідаю вам історію по-
дорожі морем наодинці.
Я не чіпав стерна, бо течія і хвилі віднесли шлюп наприкін-
ці переходу якраз на фарватер підхідного каналу. Ви не змогли
б пройти цей шлях краще, маючи навіть цілу ескадру! Потім
я підлаштував вітрила у бейдевінд, став до стерна, і пришпо-
рив свого коника на ті пару миль, які залишалися до прича-
лу гавані. Я кинув якір на траверзі причалу о 15:30, 17 лип-
ня 1897 року, через двадцять три дні після відходу від острова
Четверга. Пройдений шлях складав двадцять сім сотень миль
навпростець. Це міг би бути гарний перехід через всю Атлан-
тику. І цей шлях був надзвичайний! За ці двадцять три дні я
не простояв на стерні й трьох годин, враховуючи час, затра-
чений на вхід до гавані островів Кілінґа. Я лише принайтовив
стерно і — повний вперед! Чи вітер дув у галфінд128, чи прямо
з корми — суттєвої різниці не було: «Спрей» завжди тримався
128 Галфінд — курс відносно вітру, коли той дме перпендикулярно до борту
судна.
171
на курсі. Жоден відрізок подорожі аж досі, як кажуть моряки —
«за вітром і без вітру», не завершувався так, як цей129.
Якщо вірити адміралові королівського флоту Фітцрою, Ко-
косові острови Кілінґа лежать між паралелями 11º 50’ та 12º 12’
зюйд та меридіанами 96º 51’ та 96º 58’ ост. Їх відкрив у 1608–
1609 роках капітан Вільям Кілінґ, який служив тоді в Ост-
Індійській кампанії. Південна група складається з семи чи
восьми островів та острівців на атолі, який є кістяком того, що
колись, згідно з еволюцією коралових рифів, стане суцільним
островом. Північний Кілінґ не має гавані, тож туди рідко хто
заходить. Південний Кілінґ — це незвіданий маленький світ зі
своєю власною романтичною історією. До нього час від часу
виносило уламки рангоуту з якогось пошарпаного ураганом
судна, або дерево, що продрейфувало увесь шлях від Австра-
лії, або народжене під нещасливою зіркою судно, викинуте ві-
129 Містер Ендрю Дж. Ліч, доповідаючи 21 липня 1897 року через губерна-
тора Синґапуру Кіннерслі на адресу Джозефа Чемберлена, колоніально-
го секретаря, сповістив стосовно візиту «Іфігенії» на атол таке: «Коли
ми проминули океанські глибини з темно-синьою водою і увійшли в ко-
ралове коло, контраст став разючим. Блискучі кольори води, прозорої
на глибину понад тридцять футів, щойно фіолетові, потім найситніші,
небесно-блакитні, а ще згодом — лазурові з білими гребенями хвиль, що
виблискують під яскравим сонцем, вкриті пальмами острови, що оточу-
ють нас, протоки між якими на півдні були непомітними, білосніжний пі-
сок узбережжя і ще біліші буруни в протоках, і, нарешті, сама лагуна, сім
чи вісім миль завдовжки з півночі на південь, і від п’яти до шести миль зі
сходу на захід — все це було незабутнім видовищем. Після невеликої за-
тримки містер Сідні Росс, старший син містера Джорджа Росса, вийшов
зустріти нас, і невдовзі, в товаристві лікаря та іншого офіцера, ми відбули
на берег.
Прибувши на пристань ми побачили «Спрей», порт приписки Бостон, йол
тоннажем 12,70 брутто тонн, власність капітана Джошуа Слокама, витяг-
нутим на берег для очищення тощо. Він прибув на острів 17 липня, че-
рез 23 дні по відході з острова Четверга. Цей екстраординарний самітний
мандрівник полишив Бостон щось із два роки тому, без сторонньої допо-
моги перетнув океан до Ґібралтара, спустився до мису Горн, пройшов че-
рез Маґелланову протоку до островів Співдружності, звідти на Австралію,
і через Торресову протоку до острова Четверга». Прим. автора.
172
тром, і нарешті — людей. Навіть скеля одного разу припливла
до берегів Кілінґа — її міцно тримали корені дерева.
Після відкриття островів капітаном Кілінґом, їх першим
засвідченим відвідувачем був капітан Джон Клуніс-Росс, який
у 1814 році висаджувався тут з корабля «Борнео» на шля-
ху до Індії. Два роки по тому капітан Росс повернувся зі сво-
єю дружиною, дітьми та тещею, місіс Даймоук, і вісьмома
матросами-майстровими, щоб взяти острови у володіння, але
знайшов уже там такого собі Александра Гейра, який тим ча-
сом перетворив атол на Едем для цілого сералю малайок, яких
він привіз з африканського узбережжя. Досить дивно, але саме
рідний брат Росса власноруч доправив Гейра і натовп його жі-
нок на острів, не здогадуючись про плани капітана Джона оку-
пувати цей невеличкий світ. Таким чином Гейр був уже там зі
своїми пожитками, і начебто не збирався полишати острів.
Проте у свій попередній візит Росс пришпандьорив «Юніон
Джек» до щогли на острові Горсбурґ, одному з групи Кокосо-
вих островів. Після двох років клапті того прапора все ще ма-
йоріли на вітрі, тож його матроси-добровольці негайно вдер-
лися у новоявлене королівства, щоб захопити і його, і жінок,
і все що залишилося. Сил сорока жінок під командуванням
всього одного мужчини не вистачало для того, щоб скинути
вісьмох кремезних матросів назад у море130.
Відтоді для Гейра настали важкі часи. Вони з Россом одразу
посварилися. Острови були замалі й заблизькі для двох таких
разюче різних натур. Гейр «купався в грошах», і міг би розко-
шувати в Лондоні, але він став губернатором дикої колонії на
Борнео, та й там не зміг примусити себе до нудного життя, яке
несе прозаїчна цивілізація. Отож він тримався на атолі зі сво-
їми сорока жінками, крок за кроком відступаючи перед Рос-
сом та його кремезною командою, аж гульк — вже опинився зі
своїм гаремом на невеличкому острівці, до цих днів відомо-
му як Тюремний острів, де він, як Синя Борода, ув’язнив своїх
130 У звітах, що подає «Довідник з мореплавства» Фінлея, деякі події вказа-
но з хронологічними неточностями. Я подаю відомості, зібрані від онуків
старого капітана та із місцевих записів. Прим.автора.
173
дружин, наче в замку. Протока між островами була неширо-
ка, вода була неглибока, а вісім шотландських матросів носи-
ли високі чоботи. Тож Гейр знітився. Він спробував порозумі-
тися завдяки ромові та іншим витребенькам, але це лише по-
гіршило його становище. Одразу після першого святкування
дня Св. Андрія на острові Гейр в нападі люті, розриваючи при-
язні стосунки з капітаном остаточно, жбурнув йому послання,
в якому йшлося про таке:
— Шановний Россе! Коли я посилав ром та смажене порося
твоїм матросам, я сподівався, що вони триматимуться подалі
від мого квітника.
У відповідь на це капітан вибухнув реготом і прокричав
просто з середини свого острова:
— Агов, там, на Тюремному острові! Чи ти, Гейре, не знаєш,
що ром та смажене порося –це зовсім не те, про що молиться
моряк?
Пізніше Гейр казав, що капітанів регіт можна було почути
аж на Яві.
Смутним часам невдовзі поклали край жінки, які втекли з
Тюремного острова і віддали себе під захист Росса. Тож Гейр
відбув на Батавію, де й зустрів свою смерть.
Моїм першим враженням після висадки на землю було те,
що гріх дітовбивства не досяг Кокосових островів.
— Привітати Вас прийшли усі острівні діти, — пояснив міс-
тер Росс, бо вони зібралися на молу сотнями, усякого віку та
розміру. Населення цієї країни усе було досить сором’язливе,
але, старі чи малі, вони ніколи не проходили повз тебе не при-
вітавшись, або визирали, якщо бачили, що хтось проходить
повз їхні двері.
— Гуляєте? (Ялан, ялан?) — лунали їхні мелодійні голоси.
— Ходімо разом! — пропонували інші.
Довгий час після мого прибуття діти роздивлялися «од-
номісний корабель» з підозрою і острахом. Одного абориге-
на островів багато років тому віднесло вітром у море, і вони
натякали одне одному, що це він став з чорношкірого блідо-
лицим і повернувся на шлюпі. Певний час вони слідкували за
174
кожним моїм рухом. Їх надзвичайно цікавило те, що я їм. Од-
ного разу, після того як я просмолив борти шлюпа сумішшю з
кам’яновугільної смоли та інших складників і збирався роз-
кішно пообідати смородиновим джемом, я почув метушню, а
потім ще й лемент, панічною втечею, бо діти кинулися вроз-
тіч, вигукуючи:
— Капітан їсть смолу! Капітан їсть смолу!
Але невдовзі вони зрозуміли, що цю «смолу» можна на-
минати за обидві щоки, і що я привіз її досить багато. Одно-
го дня, коли я намазував товстий шар джему на морський су-
хар для настороженого юнака, я почув його шепіт «Чат-чат!».
Це означало, що вони помітили мою покалічену руку, і вирі-
шили, що мене вкусила акула. З цього часу вони вважали мене
героєм, і в мене просто не вистачало пальців для усіх захо-
плених малюків, що хотіли вчепитися в них і супроводжува-
ти мене скрізь. Раніше ж, коли я простягав свою руку й ка-
зав: «Ходімо!», — вони ховалися до найближчої хижі й казали:
«Дінґін», — що означає «холодно» або «ян» — «збирається на
дощ».
Але як тільки усі визнали, що я не був духом загубленого
чорношкірого, який повернувся, в мене з’явилося повно дру-
зів на всьому острові, незалежно від того, на дощ збиралося
чи на сонце.
Невдовзі по тому, коли я намагався стягнути шлюп на воду,
а той лише зав’язнув у піску, усі діти почали плескати в доло-
ні і кричати що кпетінг (краб) тримає його за кіль. Малень-
ка Офелія, десяти чи дванадцяти років, записала до вахтового
журналу «Спрея» таке:
Сто дужих рук його тягли
Лебідка скавучала
Канат натягся , як струна
Та судно не зрушало
Кричали діти звідусіль
Що краб трима його за кіль.
175
Так це було, чи ні, але вирішили, що необхідно припросити
магометанського муллу Сама Емім, щоб він за горщик джему
замовив слівце Магометові, аби той благословив подорож і на-
становив краба відпустити кіль шлюпа, що той і зробив, якщо
таки тримав нас, бо шлюп був на плаву вже за наступного при-
пливу.
22 липня прибув корабель Її Величності «Іфігенія» з суд-
дею Ендрю Джей Лічем та судновими офіцерами на бор-
ту, йдучи інспекційним маршрутом по так званих колоніях
Стрейтс Сетлментс, до яких належали і Кокосові острови Кі-
лінґа. Вони мали вислухати скарги і судити за законом, якщо
знайдеться кого судити, і побачили «Спрея» витягнутим на
берег та припнутим до кокосової пальми. Але з того часу, як
імігрував Гейр, на островах Кілінґа не було на що й поскар-
житися, бо Росс завжди ставився до острів’ян, як до членів
власної родини.
Якщо є рай на цій землі, то це острови Кілінґа. Тут не було
роботи для юриста, але потрібно ж було щось утнути, якщо
вже в гавані зібралося два кораблі — величезний військовик
і «Спрей». Тож замість судового процесу влаштували танці, і
всі офіцери, що могли полишити судно, зійшли на берег. При-
йшли усі острів’яни, і старе й мале, і губернаторська віталь-
ня була переповнена людьми. Усі, хто міг триматися на ногах,
танцювали, а купки малюків лежали покотом по кутках при-
міщення та із задоволенням витріщалися на танці. Моя ма-
ленька подружка Офелія танцювала із суддею. Дві скрипки
знову і знову зачинали давній добрий мотив «Ми не підемо
додому до ранку». От ми й не йшли.
Жінки на островах Кілінґа не виконували усю тяжку роботу,
як у багатьох інших відвіданих мною під час подорожі місцях.
Вогнеземельська жіночка однозначно схвально вигукнула б,
аби лише побачила як мужчина з островів Кілінґа підкорює
кокосову пальму. Окрім вправного пальмолазання, острівні
чоловіки вміють видовбувати з пальм виняткові зразки ка-
ное. Принаймні, на своєму шляху найбільшу майстерність в
будівництві човнів я побачив саме тут. Під пальмами Кілінґа
176
отаборилося багато оброблювальних механізмів. І дзижчання
стрічкової пилки та дзвін ковадла лунали з ранку до ночі. Пер-
ші шотландські поселенці лишили тут у спадок силу північної
крові та усталеність звичаїв. Жодне благочинне товариство ні-
коли не зробило для будь-яких острів’ян стільки, скільки шля-
хетний капітан Росс та його сини, що брали приклад з батька у
працьовитості та ощадливості.
Адмірал Фітцрой з «Бігля», який відвідував ці місця, де ба-
гато речей перевернуто догори дригом, казав, що «це все ж
таки дуже своєрідні маленькі острівці, де краби їдять кокоси,
риба їсть корали, собаки полють на рибу, люди їздять верхи на
черепахах, а мушлі — то небезпечні капкани для людей», і до-
давав при цьому, що більшість морських птахів вмощується
тут на гілках, як на сідалах, а багато пацюків зробили собі ку-
бла на верхівках пальм.
Моє судно було відремонтоване, і я вирішив завантажити
його знаменитими велетенськими мушлями тридакни з Кі-
лінґа, знайденими у калюжах зони відпливу неподалік. І пря-
мо там, перед очима у всього поселення, я ледь не втратив
увесь екіпаж «Спрея» — проте не тому, що встромив ногу до
мушлі-капкана, а через легковажне нехтування тим, щоб по-
піклуватися деталями своєї мандрівки через гавань у човні. Я
перетнув два океани, а після цієї пригоди я замкнув курс і че-
рез ті, що залишалися, я обійшов довкола цілого світу, але не
зустрічався з жабиною цицькою так зблизька, як у цій неве-
личкій мандрівці через лагуну. Просто я довірив усі приготу-
вання комусь там ще, а той, слабкий смертний, мабуть, дові-
рив усе мені. Хоч там як, отямився я поруч з безтурботним аф-
риканським негром в хиткому човнику, оснащеному зіпрілим
вітрилом, та й те щойно зірвало шквалом посеред протоки, що
вже напевне відправляло нас у безпомічний дрейф відкритим
морем без жодних надій на порятунок. З цілим океаном з під-
вітру, у який нас невідворотно відносило, я з жахом виявив,
що у човні нема ані гребка, ані весла! В нас, звичайно, був якір,
але довжини якірного канату не вистачило б і на те, щоб при-
пнути кота, а ми вже були на великих глибинах. Проте, на пре-
177
велике щастя, в човні була жердина. Гребучи цим знаряддям,
як на байдарці, з максимально можливою енергійністю, і за-
вдяки просто випадковому поривові вітру, човен-пастку до-
правили до мілководдя, де ми вже могли дістати жердиною
дна і доштовхати його до берега. З Африкою як найближчим
берегом за три тисячі миль з підвітру, без жодної краплини
питної води в човні, у компанії з худим і голодним негром —
гарний привід для того, щоб екіпаж «Спрея» за мить вже так
ніколи і не знайшли б. Годі було й казати, що я волів би більше
так не випробовувати долю. Тож тридакни я доставив пізніше
у безпечному човні, тридцять з них зайняли місце трьох тонн
цементного баласту, який я викинув за борт, щоб звільнити
трюм та відновити пловучість.
22 серпня той краб, чи хоч що б там було, що тримало шлюп
на островах, відпустив свою здобич, і «Спрей» вийшов у море
під усіма вітрилами, знову стернуючи в напрямку дому. Пере-
валивши одну чи дві величезні хвилі прибою, що розбивався
довкола атола, «Спрей» проминув строкатий риф. Задовго до
темноти Кокосові острови Кілінґа з їхньою тисячею душ, на-
стільки чистих, наскільки, мабуть, це можливо для простого
смертного, зникли з очей за кормою. Втім геть з очей, але не
з серця.
Море збурилося і «Спрей» сильно заливало, коли я приво-
див його на вітер. Саме таким курсом я вирішив йти на ост-
рів Родріґес, хоча доводилося приймати хвилю бортом. Істин-
ний курс на острів був вест-тень-зюйд, одна чверть до зюйду,
а відстань складала дев’ятнадцять сотень миль, але я стерну-
вав значно крутіше до вітру, щоб врахувати хвилювання моря
та інші чинники зносу під вітер. Мій шлюп біг цим курсом під
зарифленими вітрилами день за днем. Я справді втомився від
цього нескінченного руху й купання, якого було не уникну-
ти, варто було лиш висунути носа на палубу. В цих тяжких по-
годних умовах «Спрей», здавалося, втратив курс. Принаймні я
ввжав причиною цього відхилення розбіжність в показниках
лага, яка через п’ятнадцять днів після відходу з Кілінґа скла-
ла сто п’ятдесят миль між показниками вертушки та усними
178
підрахунками, якими я намагався визначити, скільки шлюп
мав пройти насправді, тож я вже примружував око в пошуках
землі. Цього дня поблизу призахідного сонця, я побачив гро-
но хмар, що скупчилися в одній точці, прямо по курсу, тоді як
інші хмари пливли собі далі, і все це на щось вказувало. Шлюп
продовжував плисти і до півночі там, де я бачив нерухомі хма-
ри, вже з’явився якийсь чорний об’єкт. Він усе ще був дале-
ченько звідси, але помилки бути вже не могло: це був високий
острів Родріґеса. Я витягнув на борт патентований лаг, який я
буксирував вже більше за звичкою, ніж через потребу, бо вже
вивчив «Спрей» та його швидкість на різних курсах задовго
до цього. Якщо я щось і затямив у цьому рейсі, то це те, що
«Спреєві» можна було довіряти безпечно вийти прямо до цілі,
водночас я завжди залишався готовим підстрахувати його на-
віть за щонайменшого сумніву. Самовпевнені судноводії, які
«плавали-знають», наскільки я помітив, якраз і розтрощили
більшість кораблів і загубили найбільше життів. Причина ж
розбіжності в показниках лага виявилася досить прозаїчною,
а саме — зіткнення з якоюсь великою рибиною. Дві з чотирьох
лопастей вертушки були розтрощені або погнуті. Ймовірні-
ше за все, це робота акули. Переконавшись у правильній по-
зиції шлюпа, я приліг відпочити й поміркувати, бо відчував,
що все йде на краще. До світанку острів вже був на траверзі,
приблизно за три милі. Він мав похмурий, битий штормами
вигляд там, в повній самотності посеред Індійського океану,
неначе земля, що відправилася у дрейф. Його навітряна сто-
рона була негостинною, але з підвітру там розташувався гар-
ний порт, і я підтягнувся вище на вітер, щоб підійти поближ-
че. Назустріч вийшов лоцман, щоб завести мене у внутрішню
гавань, куди ми врешті й потрапили вузьким каналом проміж
коралових рифів.
Це досить кумедно, але усі острів’яни часом наполягають на
неможливості якихось очевидних речей, і водночас вірять не-
ймовірному, наче доконаним фактам. Так сталося і тут, коли
добрий абат кількома днями раніше прочитав своїй пастві
проповідь про прихід антихриста, аж тут вони бачать «Спрей»,
179
що під вітрилом входить до гавані весь у штормовій піні, та
ще й з усього одною людиною на борту проноситься повз на-
товп на пляжі.
— Рятуй нас, Боже! Він прийшов на човні! — кричать у на-
товпі, хоча особисто мені здається, що це був би найнеймовір-
ніший спосіб його появи. Хоч би там як, новина облітає весь
острів. Губернатор, містер Робертс, власною персоною негай-
но спускається на причал, щоб розібратися, про що йдеться,
бо маленьке містечко вже перебуває у великому сум’ятті. Одна
літня жінка, почувши про моє пришестя, заскочила до влас-
ного будинку і замкнулася в ньому. Коли ж вона почула, що я
саме піднімаюся вулицею, вона забарикадувала свої двері і не
виходила назовні, поки я перебував на острові, тобто протя-
гом восьми діб. Губернатор Робертс та його сімейство не по-
діляли страхи своїх підданих, а зійшли на борт з молу, коли
шлюп пришвартувався, і їхній приклад примусив інших вчи-
нити так само. Молоді сини губернатора одразу ж взяли під
командування «Спреїв» ялик, і мій візит коштував Його Світ-
лості, окрім надзвичайної гостинності до мене, ще й побудови
для них шлюпки, саме такої як на «Спреї».
Мій перший день перебування на цій землі обітованій, був
для мене наче казка. Безліч днів я студіював мапи і вирахову-
вав час свого прибуття у цю точку, як хтось міг би вирахову-
вати вхід до гавані на островах Блаженних, розглядаючи їх як
кінцеву станцію останнього тривалого переходу океаном, ну-
дячись відсутністю багатьох необхідних речей, які, з цієї хви-
лини, я міг легко дістати. І ось, шлюп нарешті був тут. Він що-
йно прибув і був безпечно ошвартований до пірсу на Родріґе-
сі. В перший вечір на цій землі серветок і скляного посуду я
все ще бачив перед собою привиди грубих тканих рушників і
кухлів з відбитими ручками. Однак замість бовтанки в морі, в
якій я міг би все ще потерпати, я був тут, в яскравій залі, оточе-
ний блискучою дотепністю за обідом з губернатором острова!
180
— Аладдіне, — хотілося вигукнути — де твоя лампа? Мій ри-
бальський ліхтар з Ґлостера, показав мені кращі речі, ніж ті, на
які спромігся б твій кіптявий старий пальник.
Другий день стоянки в порту був зайнятий прийомом від-
відувачів. Місіс Робертс з дітьми прийшла першою, щоб, як
вони висловилися, «поручкатися зі «Спреєм». Більше ніхто
не боявся прийти на борт, окрім тієї старої жінки, яка все ще
вважала, що «Спрей» ховає антихриста в трюмі, якщо, звичай-
но, той вже не втік на берег. Губернатор приймав гостей цьо-
го вечора, і люб’язно запросив «руйнівника світу» розповісти
про свою подорож. Так я і вчинив, детально зупинившись на
небезпеках моря (яке, за звичаєм багатьох слабких смертних,
мені доводилось приборкувати, з чим я успішно впорався), та-
кож за допомогою світла та тіні він показував на стіні світлини
з місць та країн, відвіданих під час подорожі (нічого спільно-
го, проте, з країнами, які він міг би створити), і люди, дикуни
та інші, дивилися, часто вигукуючи:
— Нечестивий світ! Нечестивий світ!
Коли усе скінчилося, Його світлість губернатор виголосив
слова подяки і роздав декілька шматочків золота.
Наступного дня я супроводжував Його Світлість з сі-
мейством під час візиту до Сан- Ґабріеля, що вище по схи-
лу, посеред гір. Добрий абат з Сан-Ґабріеля прийняв нас по-
королівськи в жіночому монастирі, і ми залишалися гостю-
вати там до наступного дня. Оскільки я полишав цю місцину,
абат промовив:
— Капітане, я обіймаю Вас, і яку б Ви не сповідували релі-
гію, бажаю, щоб Ваша мандрівка завершилась успішно. Нехай
завжди буде з Вами наш Спаситель!
На такі слова доброї людини я міг лише відповісти:
— Шановний абате, якби усі служителі церкви були такі лі-
беральні, світ був би значно менш кровопролитний.
Тепер на Родріґесі можна з усією зручністю запастися чи-
стою водою в будь-якій кількості. Губернатор Робертс побуду-
вав резервуар в горах, над селом, і проклав труби до молу, гли-
бини під яким на час моїх відвідин сягали п’яти з половиною
181
футів у високий приплив. В попередні роки використовували
колодязну воду, і вона часом спричиняла хвороби. На острові
також можна було придбати яловичину за помірними цінами
і в будь-якій кількості. Солодка картопля131 була рясна й деше-
ва. Великий мішок картоплі, який я придбав там приблизно
за чотири шилінги, зберігався надзвичайно довго. Я лише по-
клав його в суху комору на шлюпі. З фруктів найбільше було
гранатів, який я отримав величезний лантух усього за два ши-
лінги. Це рівно стільки, скільки можна нав’ючити на віслюка в
садку, який, між іншим, виплекала сама природа. [ Згорнути уривок ]
|
