|
Невідомий за вікном : роман
Анатолій Дністровий
— Факт,
2001.
— 120 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Маргінальне
— Міське
— Психологічне
Анотація:
"Невідомий за вікном" - ранній роман малої форми Анатолія Дністрового. Це невелика історія кар'єри молодого журналіста Марка Сегеди, де в єдине ціле сплелися невдале кохання, моральне падіння і політична продажність мас-медіа у провінційному місті. Твір поєднує в собі певні риси іронії, чоловічої та політичної прози. Твір про ранні 90-ті в одному з українських містечок.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Чекаєш приходу цієї інфантильної пори року, яка, ніби безчасове сновидіння, де губляться помисли й люди, розчиняються предмети у сірій та безмежній пелені, самотні вечірні кроки належать невиразним фігурам, що, не поспішаючи, йдуть в одному напрямку – до спокою.
Пізня осінь: вона дихає кволістю, отруює нею довкілля, вона дихає темрявою, яка приходить біля шостої, вона моросить дощем, який щодоби падає-не-падає, від чого в будинки проникає сирість – далі – глибше – крізь стіни, наче ракові клітини, поглинає тепле повітря, розтікається по кімнатах, охоплюючи меблі, килими, ліжка, які стають вогкі ... [ Показати весь уривок ]
та холодні, поглинає гарячі від пристрасті тіла коханців, яких підкорив непомітний сон, поглинає тривоги важкохворого, який щоночі плаче, дивлячись на місяць, а в сусідній квартирі мрії новонародженого, які змушують посміхатися зморену мати в далекому блакитному безпам’ятстві відпочинку.
Пора кволості.
Люди не помічають, як дихають нею, хихикаючи з коміків по телевізору, або ж сперечаючись над прочитаними газетами, або ж тисячі й тисячі інших дрібних “або”; люди наповнюються кволістю, вони їй належать. Цими думками грієшся під затягнутим сірим павутинням холодним мармуровим небом, яке важко осідає на змокрілі будинки, засмічені й замурзані вулички, загублені в лабетах темряви, де випадкові й невеселі постаті поволі несуть додому втому й клопоти.
Виходиш на широкий проспект і його пустка несподівано б’є по обличчю протягом свіжої кволості з-за рогу старої каплиці. Навіть самотній автомобіль, який видніється далеко спереду, в нетрищах густого туману видається втомленим, а два його ледве зримих ока миготять, наче нічні поплавки на чорній поверхні води. Раптовий і сильний порив дощу змушує щільніше втягнути голову в плечі. Кволість покидає думки, наче страх вояків, які дочекалися рятівного світанку після кошмарного нічного бою.
Згадуєш про улюблену звичку – курити в дощ, бо тоді дим цигарки ніби стає бадьорим. Щоправда, ти цього довго не помічав, але одного липневого дня, дивлячись через розчинене вікно, де теплий і тихий дощ застиг над безлюдним сквером, вперше зрозумів приємність від живого диму і ніжної прохолоди вечірнього повітря. Уявляєш, як вони разом переплітаються в тілі, а воно збуджено тремтить, кровоносні ріки оживають, наче від нестримної й нудної сплячки.
Ліворуч пролітає чорна “Волга”, накриваючи думки бризками калюжі. Репетуєш, ніби недорізаний, на цілу вулицю, шукаєш камінця або чогось важкого, щоби пожбурити в автомобіль, який швидко віддаляється. Матюкаєшся, копаєш ногою паркан, і невдовзі знову повільно, хвилеподібно заспокоюєшся, віддаючись в осінні обійми кволості. Через кілька хвилин, наче прозріння до святого, приходить усвідомлення – наскільки ненавидиш усіх недоумкуватих водіїв (однак ні – в тебе багато гарних знайомих-водіїв); усвідомлюєш, що ненавидиш усі чорні “Волги” на теренах України, Європи, ненавидиш всі чорні “Волги”, що мчать на божевільній швидкості мимо людини. Своє збудження відкалатує серце. Впевнено й спокійно бажаєш водієві раку мізків, туберкульозу, жовтухи, сифилісу, астми та інших малоприємних болячок, про які коли-небудь чув.
Проспекту, здається, нема кінця-краю. Не знаєш, яка зараз година, ідеш, певно, п’ять хвилин, десять, а може й годину. Таке враження, що тебе веде кволість, підхопивши тіло, наче п’яничку з червоними завісами на очах, безшумно несе свідомість тунелем тиші, лише встигаєш бачити у випадкових вікнах невиразне світло. Думаєш про мешканців, які, певно, одягнуті в чисті піжами, сидять на диванах, ковтають вечірні бутерброди, п’ють гарячий чай або каву, або компот, або пиво, як на який смак, інші ж так само по-домашньому ковтають таблетки; всі вони такі зачесані, підстрижені, вимиті, духмяно-рум’яно-пахучі, спокійно-меланхолійні, що здається, ніби потрапляєш в інший світ. Бабусі, мабуть, позіхають, гортаючи Біблію. Всі вони дихають особливою кволістю – домашньою, яка різниться від твоєї тим, що більш приємніша й не така помітна, бо не дається взнаки фізично, не нагадує про себе хворобами, від неї не розвалюється голова, не тремтить тіло, не пересихає в горлянці, вона не крутить штопором шлунок, не штрикає в печінці – вона домашня, приручена й миролюбна. В усіх людей є кволість: в одних – домашня, а в інших – ні. Дізнатися дуже просто: треба вистромити перед дзеркалом язика і старанно його оглянути, якщо на ньому однотонний і рівномірний наліт – це кволість домашня (вона в тебе була, коли ще жив із матусею), якщо ж наліт надто помітний, різнокольоровий, нерівномірний, що свідчить про цілий букет болячок, – це означає, що кволість недомашня. [ Згорнути уривок ]
|
