Ришард Капусцінський : Імперія : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роксоляна Свято (джерело: Критика)

Ришард Капусцінський – класик польського репортажу й один із найвідоміших у світі польських мандрівників, чиї книжки про «кольорові континенти Азії, Африки та Латинської Америки» вже не одне десятиліття вважаються ледь не канонічними у своєму жанрі. «Імперія» ж – книжка нетипова в доробку Капусцінського, хоч би тому, що в ній описано країну, про яку, зізнається сам автор, він мав «фраґментарні та поверхові» знання, хоч і споглядав її зблизька впродовж понад пів століття – від 1939 року, коли совєтські солдати ввійшли до його рідного Пінська, й аж до початку 1990-х, коли мандрував союзними республіками, ... [ Показати всю рецензію ] спостерігаючи розпад «Імперії» (яку він, до речі, інакше тут не називає) та ейфорійний процес народження нових країн. Структурно книжку поділено на три великі частини.

В «Перших зустрічах (1939–1967)», окрім дитячих воєнних спогадів, він описує свою подорож транссибірською маґістраллю 1958 року, найсильнішим враженням від якої стали нескінченні снігові рівнини, оперезані тисячами кілометрів колючого дроту: тут, згадуючи про долі окремих відомих йому «засланців», Капусцінський пропонує і власну «формулу» Сибіру, – «морозяний крижаний простір + диктатура». Наступна подорож 1967 року сімома південними республіками стала для автора, без перебільшення, відкриттям «іншої» Імперії, вже не «сірої» та «монолітної», а навпаки, – яскравої та строкатої, як східний килим, у якому кожен клаптик має власні ориґінальні історію та візерунок.

«Із висоти пташиного польоту (1989–1991)» – це повернення у почасти знайомі місця (і міста), але вже в зовсім іншому історичному контексті. Тепер, мандруючи тими ж або сусідніми республіками, Капусцінський приглядається не так до самобутнього минулого, як до сучасности: його цікавлять актуальні процеси – поступове віддалення від імперського центру та психологія «перехідного періоду», з усіма її парадоксами, такими подібними і в Баку, і, наприклад, у Києві. Втім, замислюючись над історією Союзу, автор, звісно, міркує про деякі речі в часовій перспективі – скажімо, коли пише про історію Храму Христа Спасителя в Москві чи про причини загибелі Аральського моря в Узбекистані. В Україні Капусцінський стає свідком демонтажу пам’ятника Лєнінові, бесідує з Іваном Драчем про Рух, споглядає краєвиди Дніпра (порівнюючи його з Нілом та Амазонкою) і «жахіття» київських комунальних господарств, згадує про трагедію Голодомору 1930-х і нарешті споглядає поруйнований Дрогобич, шукаючи в ньому слідів Бруно Шульца. Завершується ж ця трирічна мандрівка поверненням до рідного Пінська: так замикається понад півстолітнє коло приватної історії самого Капусцінського.

Нарешті, остання частина – «Далі буде (1992–1993)», прогностична: покладаючись на свої досвід і знання про совєтську імперію, автор міркує про те, що може чекати постсовєтські республіки в найближчому майбутньому. І вже з висоти нинішнього дня можемо сказати: чи не всі тривожні симптоми, які він зауважив, нині встигли вирости в серйозні проблеми. А його прикінцева цитата з «Війни і миру» Толстого видається нині такою ж слушною, як і двадцять років тому: «Ми один Богзнає куди їдемо, й один Бог знає, що з нами діється!».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Ільченко (джерело: EastBook)

Порада мандрівникові – перш ніж вирушати на Схід, почитайте щось ґрунтовніше за Вікіпедію. Не обов’язково заглиблюватися в нотатки Марко Поло, але обмежуватись туристичним путівником – безвідповідально. Тим паче, хороших путівників Сибіром, Центральною Азією чи Забайкаллям не так вже й багато. На моїй книжковій полиці знайшлися три дуже корисні в цьому випадку книги. Це класика польського репортажу, «Імперія» Ришарда Капусцінського, «Біла гарячка» відчайдушного журналіста Яцека Гуго-Бадера і «Карта Родины» есеїста Петра Вайля.
До речі, автори цих репортажів також мали свою «книгу в дорогу». Наприклад, ... [ Показати всю рецензію ] для Гуго-Бадера це був «Репортаж з ХХІ ст.» журналістів «Комсомольской правды» Міхаіла Васільєва та Сєрґєя Ґущєва, написаний 1957 року.

Усі три книги найліпше читаються з мапою Євразії. Есеї та репортажі охоплюють територію від Білорусі до Сахаліну, від Соловків до Каракумів. Інакше кажучи – територію Імперії, згідно з Ришардом Капусцінським. Феномен існування Імперії та її розпад, світ, що утворився на руїнах, – це теми репортажів. Як напівіронічно казав Гуго-Бадер в інтерв’ю порталу zaxid.net, «для журналіста не може бути кращого матеріалу, ніж занепад держави».

«Імперія» Капусцінського охоплює кілька епох. Спершу три репортажі 1939 – 1967 рр.: дуже особиста оповідь про рідне місто Капусцінського Пінськ у 1939-му році, Транссибірська магістраль, побачена у 1958-му, та враження з Півдня Радянського Союзу, датовані 1967-м роком. Після великої перерви у 22 роки (протягом 1989 – 1991 рр.) репортер знову потрапляє до СРСР, аби стати свідком розпаду Імперії у Бресті, Ташкенті, Києві та Магадані. На завершення книги – трішки роздумів з 1992 – 1993 рр.

Багаторічний досвід роботи репортером в Латинській Америці, Африці та на просторах колишнього СРСР гарантує: текст, який ви читаєте, написаний професіоналом і перевірений часом. З іншого боку, поверховості не уникнути: таке враження складається під час читання репортажів з Узбекістану чи України. Тут автор сходив на екскурсію на коньячний завод, там посидів у чайхані, десь прогулявся вулицями міста – і маємо репортаж. Капусцінській не жив тижнями з безпритульними в Москві, як Гуго-Бадер, і не демонструє величезний культурний багаж, як Вайль. Проте, це професійний репортерський погляд, в якого можна вчитися і в якого вчаться.

Петр Вайль, відомий як автор книги «Геній місця», подорожував «імперським периметром» з перервами протягом семи років, від 1995 по 2002. У книзі «Карта Родины» пише про «вічне і особисте», переплітаючи в тексті миттєві враження мандрівника із енциклопедичними знаннями, спокійною мудрістю та тонким гумором. «Родину по-прежнему можно любить и трудно уважать», – звучить як вирок чи висновок. Це спроби зрозуміти величезну країну та характер її мешканців. Пов’язування географії та ментальності – Вайль не перший медитує на цю тему. «Горный Алтай равен Португалии. Или Венгрии, кому больше нравится. Или трем Бельгиям. Все большое, широкое, объемное. Пустое. Безлюдное».

Подорож Петра Вайля «імперським периметром» – не лише відсторонені нотатки спостерігача. Вайль, народжений у столиці Латвії в родині молокан (особлива духовна група християн, водночас російська етнографічна група) мандрує в пошуках родинних коренів та розуміння. Від Москви пересувається на Схід, і там його шлях розгалужується: на три есеї ми потрапляємо на Соловки, на чотири – на Камчатку. В Чечню на тридцять сторінок і на п’ятдесят – в Центральну Азію.

Дивлячись з відстані на утопію – Радянський Союз – Вайль хоче зрозуміти і пояснити асфальтовий степ міста Комсомольськ на Амурі, ментальність мешканців Владивостока, популярність анекдотів про Сталіна, явище пострадянського кінематографу на євразійському просторі. «Вот Форель – да нет, не та, совпадение. Как другое, еще более дивное – французское имя Амура, на берегу которого мысль о любви не возникает». Світ абсурдний, і все, що ми можемо з ним зробити – описати в найточніших деталях.

Яцек Гуго-Бадер здійснює екстремальну подорож зимовим Сибіром на уазику (УАЗ-469) протягом 2008 року. Але до книги «Біла гарячка», виданої у Польщі 2009 року, увійшли також репортажі з України, Молдови, Придністров’я, записані протягом 2005 – 2009 рр.

Скажу відверто: Гуго-Бадер вражає відважністю. Розпочинає з простих правил виживання взимку вночі в глибині Сибіру. «За Читою дорога закінчується, а я затявся, що поїду взимку. Мені страшенно хотілося відчути на смак сибірську зиму». Отже, він вирушає з Москви у листопаді, прямуючи через Казань, Уфу, Челябінськ, Омськ, Новосибірськ, Красноярськ. Звідти – на південь до Хакасії і Туви. І за кілька днів до Різдва повертається в Іркутськ, сідає на літак і летить додому у Варшаву на Різдво. За місяць Гуго-Бадер знов у Сибіру: намірився в лютому проїхати берегом Байкалу через Улан-Уде, Читу, Хабаровськ до Владивостока. Ви уявляєте хоча б приблизно, де ці міста? Для мене географія Росії – неосяжна, тому я прокладаю маршрут на Google Maps (див.нижче).

І якби це був просто маршрут – не було би про що говорити. Але на маршруті – люди. Московські бомжі, Міс ВІЛ з Казані, тувинська шаманка. Історії без прикрас, розказані жорстко і водночас людяно. Найстрашніші – про алкоголізм. Корінні сибірські народи страшенно потерпають від цієї хвороби – мають до неї генетичну схильність. Удегейці, евенки, евени, ульчі, нанайці та інші просто вимирають через алкоголь. «Що далі на північ, то більше самогубств серед корінного населення». А також вбивства, нещасні випадки – з репортажів Гуго-Бадера постає моторошна картина існування корінних народів Півночі.

У другій частині книги репортажі штовхають читача від абсурду до трагедії. Яцек Гуго-Бадер розмовляє з ялтинською пенсіонеркою Аллою олександрівною – і переказує дива, завдяки яким вона живе. Стукає у двері вдів шахтарів, жертв вибуху на шахті Засядька. П’є коняки у Придністров’ї. Розпитує Юру, котрий продав нирку за фольксваген. «Кожен ковток молдавського каберне совіньйон або піно-нуар доброго урожаю – це така насолода, мовби сам Владімір Лєнін походжає твоїм піднебінням, а люди тут шматками продають свої тіла, збувають дітей і жінок». Розмовляє із вченим-фізиком Клєйном, засудженим в часи Брєжнєва за “сексуальною статтею”. Аби завершити на світлому:

– А що було найважливішим за ці п’ятдесят років? – питаю я лауреата Нобелівської премії в галузі фізики. – Найбільш несподіване, незвичне?

– Вона, – вказує очима на дружину. – Кохання.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роман Кабачій (джерело: Літакцент)

Ришарда Капусцінського недарма звуть батьком польського репортажу. Цей чолов’яга подорожував передусім країнами третього світу в Африці та Азії під час тривання комуністичного режиму в Польщі, й написав добрих два десятки книжок, якими тішив польського читача. Останній прецінь роз’їжджати там і сям спромоги не мав. На щастя, Капустінський устиг зазнати свободи і у рідній країні (він помер у 2007 р.). Вплив постаті метра на розвиток польської школи репортажу неоціненний.

На початку 1990-х він пише цілком нетипову для своїх попередніх екзотичних репортажів книжку. Книга «Імперія» – про період ... [ Показати всю рецензію ] розпаду Радянського Союзу. Капусцінський справедливо підкреслює що «ця книга не про Росію». І не тільки тому, що він пише і про неросійські республіки СРСР і Російської Федерації. Ця книга про феномен homo soveticus, – людей дуже різних, але позначених бичем комунізму. Комунізм як такий був Капусцінському добре знаний. Уже після смерті журналіста польський „Newsweek” оприлюднив інформацію про те, що Капусцінський співпрацював із спецслужбами. Можливо, для польського суспільства у цьому і було щось нове, варте для голосного скандалу, але не для пострадянського. Уявити, що людина з комуністичної країни їздила місяцями по цілому світу «просто так», нереально. Тож, пишучи «Імперію», Капусцінський чудово знав, ЩО саме у пострадянській людині він має описати.

Велику увагу приділяє Капусцінський особі маленького росіянина, осердя цієї імперії. З видимим почуттям задоволення він описує його драму, цієї бідної заляканої людини, яка до останнього подиху боронитиме Курильські острови від зазіхань Японії, стоячи на морозі у стареньких валянках. При цьому замислюється над тим, чому росіян не чіпали в численних етнічних конфліктах, що розгорілися на зламі 1980-1990-х. Саме тому й не чіпали: бо росіяни — це остов країни. Говорить дость різкі слова на адресу тих, хто не змирився з колонізаційною суттю імперії: «…існує різниця між португальцем і французом, що виїжджають з Африки, та росіянином, що має виїхати із сонячного Баку або мальовничої сецесійної Риги, до такого похмурого, жахливо холодного Норильська чи гнітюче брудного й задимленого Челябінська. Не хочуть їхати з Естонії чи Вірменії? Я їм не дивуюся! Щоб врятуватися, створюють у своїх колишніх колоніях різноманітні спілки й партії, гасло яких – залишитися, не відступити ні на крок!»

Ришард Капусцінський впроваджує один термін, що характеризує життя в Країні Рад дуже точно: полілогічність: «Химерний безлад найсуперечливіших логічних систем, яку свого часу ті, що припускають існування лише однієї логічної системи, хобно називали нелогічністю чи алогічністю». Тому наш репортер сприймає крах Союзу як щось природнє (він навіть припускає, що й Росія таки розвалиться), і не пропускає нагоди зафіксувати кожну невеличку тенденцію, грань цього процесу. Йому цікаво випитувати у дев’ятилітньої дівчинки Тані на околиці Якутська, що трапляється, коли настає великий мороз, не вагається переодягтися у форму пілота, аби змогти потрапити до обложеного Степанакерта в Нагірному Карабаху, спільно із покоївкою воркутинського готелю зрубує лід на вікні, щоб могти його причинити. Він сприймає дійсність Імперії як таку, яку можна зрозуміти й описати.

Сівши за писання книжки про драму 1/6 частини земної суші, польський автор не може не заглибитися в історичні моменти. Починає зі своїх споминів з дитинства, коли до його рідного Пінська на Берестейщині прийшли «перші совіти». Не знаючи біографію автора, до кінця розділу співпереживаєш із малим Рисем та його мамою перспективу поїхати до «білих ведмедів» слідом за вчителем-поляком. До них він таки поїде, лишень вже на схилку свого життя. У сніги Воркути Капустінський поклав дванадцять червоних гвоздик.

Так само затято досліджує він Магадан, котрий називає синонімом Аушвіца. «По вулицях Магадана ходять високими коридорами, викопаними у снігу, – занурює нас у атмосеру міста Капусцінський. – Вузько, щоб розминутись, треба зупинитися, щоб пропустити іншу людину. Часом буває, що я зупиняюся лицем до лиця з якимось літнім чоловіком. Завжди, завжди мені спадає на думку питання: «А ким ви були? Катом чи жертвою»?» І це не просте лукаве запитання. Щоб у ньому розібратися, Капусцінський вдається розлогих цитат із дослідників феномену «русской души», необґрунтованої ненависті одної людини до іншої, як теж тих, хто пережив страхіття ГУЛАГу.

З надзвичайною повагою виписує автор національні характери народів імперії. Башкири, вірмени, грузини, узбеки – кожен зі своїм болем, своєю понівеченою традицією, своїми скелетами в шафах. Капусцінський пише так уміло та безсторонньо, що на попередній сторінці ти ще уболівав за вірменів, за їхнє горе геноциду, аж тут вже співчуваєш екології Баку, нещасним азербайджанцям, які є вірменам смертельними ворогами.

Оскільки книжка написана двадцять років тому, і лише зараз побачила світ українською мовою, читач може дивуватися проникливості Капусцінського, котрий звертав увагу на речі, що згодом стануть або дуже відомими і знаменитими (як оповідь про грузинського примітивіста Ніко Піросмані), або ж тенденції формування авторитаризму в Азербайджані чи Узбекистані.

Вражає «дотошна» деталічність оповіді Ришарда Капусцінського. Вдруге із СРСР він ознайомлювався один тиждень наприкінці 1960-х років. І цей галоп по кількох республіках південного СРСР був із надзвичайною ретельністю занотований – імена акторів, письменників і простих провідників потрапили до історії завдяки перу польського репортажиста. Подібним чином проявляє свою педантичність автор і під час останньої подорожі, коли він вирішив проїхати СРСР із півдня на північ і з заходу на схід, «разом якихось 60 тисяч кілометрів». Можливо, це суто професійне враження, але поперед очі лізе образ молодого Ришарда із олівцем та записничком в руках. Невеликим, але дуже-дуже потрібним.

Звісно, книжка писалася передусім для співвітчизників Капусцінського, – поляків. Вочевидь, він сподівався на те, що читати її буде багато кому, – Росія хоч і зненавиджена за 40 років окупаційного комунізму, все ж викликала разом із острахом також зацікавлення. На адресу Імперії падають міцні слова Капусцінського, не жалує він людей, які на страху і силі будували міць цього колоса. А проте й нам буде корисно глянути з допомогою стороннього ока на «страну, которую ми потєрялі», і замислитися, чи вартують виїденого яйця ритуальні по ній плачі. Книжка «Імперія» – один із гвіздочків у труну комунізму. Можливо, невеликий, проте міцний і болючий.

[ Згорнути рецензію ]