«Так, ну все. Гаразд. Зібрались. Починаєм жити» - таким рядком із поезії Світлани Богдан, однієї з 32 авторів нової антології молодої поезії «Дві тонни», можна означити цю першу спробу молодого покоління поетів-«двотисячників» задекларувати своє існування у сучасному літературному просторі. Втім, розберімося!

Ідея видання антології «наймолодшої» поезії буквально літала у повітрі вже як мінімум роки два-три. Тому її видання було неминучим, тож поколінню «дві тисячі», зрештою, пощастило, що їхній антології випало втілитися у доволі симпатичне видання. Адже найпершим із вражень, яке висловлювала переважна більшість покупців на львівському Форумі видавців, було – «Цю книжку в руках потримати приємно!»

Звісно, ті, хто стежить за літпроцесом (або просто за новинами культури на телебаченні) помітили, як «Дві тонни» продавали на радянських магазинних вагах дівчата-авторкині у фартушках а-ля продуктовий ринок, а поруч стояв екстравагантний «банер» книги, зроблений за допомогою старої віконної рами. Уже дещо менше людей уповні знає про концепцію новго «друкованого продукту», тож нагадаймо її коротко: в антології зібрано найкращі вірші понад тридцяти молодих авторів з усієї України; оскільки їхнє творче становлення припадає на двотисячні роки – звідси і назва покоління; число 2000 всіляко обігрується (сукупна вага поетів становить рівно 2000 кг, промо-ціна книги – 2000 копійок, тираж – 2000 примірників).

Як бачимо, «обличчя» видання (поліграфія-дизайн та ідея-концепція) цілком пристойне. Тож перейдімо від обгортки власне до цукерочки.

Перехід цей можна здійснити найбільш традиційним і «снобським» шляхом: проаналізуймо інгредієнти. На перший погляд – стопроцентний якісний шоколад: у кожній біографічній довідці – перемоги у конкурсах, виступи, збірки, публікації... Але перше, що примушує задуматися – це передмова від упорядників, з якої дізнаємося про іще одну концепцію – «два в одному». Два упорядника – два погляди на поезію. На питання, у чому, власне, полягає ця принципова різниця, передмова віджартовується короткою реплікою про «поетів-важковиків», яким протиставляються «легкі і тендітні» . У цьому місці виникає перша підозра у тому, що все ж таки «сили» тут дещо «не рівні». Підозра посилюється і під час читання післямови, написаної літературознавцем Ростиславом Семківим, головною думкою якої є, здається, та, що у десятиліттях, а тим більше - віках закарбовуються далеко не всі присутні в антологіях імена. Але ж будь-кому, хто, принаймні, раз на місяць має звичку замислюватися над загальною природою речей, ця думка вже приходила. До розуміння ж молодої поезії в результаті нічого не додано. І роботу із означення рамок і виділення ознак «двотисячницької літератури» так і не розпочато. Втім, як би це не звучало парадоксально, саме виданням цієї збірки можливість таких спроб уже перекреслено. Адже той, хто схотів би виділяти якісь окремі ознаки, маючи за об'єкт таке різноманіття, зазделегідь ставить себе у досить незручне становище.

Адже поети зібрані справді різні, про це сповіщає передусім географія (місцем народження і становлення різних митців, чия творчість представлена в антології, є широкі терена від Івано-Франківська аж до Сум, від Львова до Харкова, через Житомир та Ніжин). Інша справа, що багато із них тепер уже кияни, але це вже ажніяк не стосується поезії, а лише невдалої внутрішньої держполітики.

Та не міста головне – чи не найважливішим із плюсів, які пропонує нам антологія є те, що авторів дібрано не за принципом «знаності-тусівочності», а передусім «за тексти». Тож картину маємо доволі повну: з одного боку і відомі ГО-КО-КО-ЛА (смолоскипівсько-фактівські поети-«зірки» Б.-О. Горобчук, П. Коробчук, О. Коцарев і Д. Лазуткін), з іншого – наприклад, Олена Пашук чи Анна Малігон, які також пишуть цікаві та гарні вірші, але дещо менше «світяться на людях».

При детальному ознайомленні із тим, що становить сутність книги – тобто власне із віршами, передчуття, яке з'явилося на самому початку, нарешті стало твердженням: збірка ажніяк не однорідна (зрештою, може, такою і личить бути антології). «Поетичні твердження» варіюються тут від релігійно-філософських («адже знаємо: якось вогонь не зійде/ так тоді ж і сонце не зáйде», Олеся Мамчич) і до відверто-клоунських («Дурка плаче по мені, дурка плаче» Артем Захарченко).

Той, хто вміє шукати, справді має шанс зустріти у цій антології свого улюбленого вірша. Хоча все одно дещо комічно звучать заяви одного із упорядників антології Богдана-Олега Горобчука про те, що, мовляв, двотисячники "мало поступаються, а подекуди і перекривають принаймні два попередні покоління авторів". Подібні висновки, звісно, робити іще занадто рано, оскільки антологія «Дві тонни» це лише проміжний підсумок. Втім, можливо, саме тому – найважливіший.

Книжка, що важить як маленький броневичок.