|
"Склянка Часу*Zeitglas", №73 : Літературно-мистецький журнал
Олександр Апальков, Виктор Шендрик, Александр Волков
(Переклад:
Хомутина Хельга)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2015.
— 164 с.
— (Серія: Літературно-мистецький журнал).
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Проза
— Есеї
— Літературознавство
Анотація:
У цьомуномері опубляковано прозу, поезії, есеї та критичні нариси 39 авторів з України, Росії, Німеччини, Канади, США, Ізраїлю.
Більш розлого на сайті:
http://zeitglas.io.ua/s1189756/
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Ці осінні перелітні птахи, прошкуючи між зірками десь у піднебессі до невідомої південної зорі, чомусь завжди якоюсь тривогою падають, згорнувши крила, гірким криком у душу. Можливо, що на розлуку із кимось, а, можливо, і твій раптовий відхід у вічність? Осінь – старість природи, зливається з твоєю старістю, і тому крик нічних птахів по-особливому ранить тебе, а таємниці пройдених шляхів беруть за плечі, озорюють тим глибинним світлим почуттям , коли, навіть, біль фізичний і душевний пригнічується різкими іскорками пам’яті, радістю спогадів, мов на весіллі найстаршого сина, коли той повернувся ... [ Показати весь уривок ]
з Афганістану із захованим смутком, у не по-юнацьки дорослих, очах. Але ж і витанцьовував тоді хлопець так, мов востаннє, на все життя, що відпадали підметки на черевиках, і він, підстаркуватий дурень, заведений ним, також вигупував із молодицями – сусідками і невістчиними подругами так, що дружина лише дивувалася його здібностям, а молодиці відходили в сторону, не витримували ритму, лише, з подивом і німим оціночним запитанням усіх його чоловічих можливостей, косили поглядами.
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені.
У саду дівчата… гуляють,
Хлопці їх на стежках чекають…
Тоді сяяло, таке сяяло сонце, липень гуляв у вербах над оселею і молодість вірила у світлість життя. І він вірив, хоча й був ним постійно битий, і танцював, танцював до упаду. А рідний брат Михайло подарував сину світло-голубу сорочку. Де він і дістав таку, мабуть знайома продавщиця тримала десь під прилавком для своїх знайомих.О, дивне життя брежнєвщини: гроші отримували такі-сякі, але купити і на них нічого путнього не можна було. Все, що більш-менш хороше – по- знайомству. І слово ж таке придумали дебільне – дефіцит.Тканини нема, одягайся Бог зна в що, а продукти – рибу чи ковбасу викинуть у гастроном, черги, лайка: аж не віриться, що були такі часи. Незрозуміла держава, зараз різного товару і харчів досить, то грошей – зась, дають, немов краденим діляться.
Василь усміхнувся своїм спогадам, і глибоко затягнувся цигаркою. Містечко вже дрімало, приспане осіннім пізнім вечором і лише час від часу гусяче гелготання угорі під зорями і потужні порухи повітря будили прохолодну тишу – гуси летіли на південь, несли з собою сум розлуки, особливо гостру в ці осінні вечори; менший син, командир збірного батальйону, ніяк не повернеться з Югославії, хоча вже тиждень як повинен бути в Україні.
Так він стояв і колись на ганку допізна, як зараз, коли старший син затримувався в Афгані, хоч совєти тоді і дзвонили в усі дзвони, що там солдати не воюють, а лише садять дерева: він знав і розумів серцем старого солдата, що на війну йдуть не садити, а вбивати, а куля не питає куди і кого.
Сусід Руслан з дружиною чи то сперечавсь, чи то вирішував свої бізнесові справи – збирав товар на базар, відкривав інколи двері будинку, прорізував світлом темінь і тишу, щось доказуючи своїй миловидній Люсьці, а коли закривав двері – подвір’я, городи, верби й оселя немов провалювались у глибокий колодязь темряви із незворушними зорями угорі. Руслан в останні вечори його не турбував, знав батьківську старечу тугу, хоч до цього, коли бачив жевріючий вогник цигарки на ганку, любив пройти городами навпростець і погомоніти про життя.
Дружина вкотре вийшла на ганок в одній сорочці, накинувши на плечі пухову хустку. Розповніла останнім часом, вона стала для нього сьогодні ще рідніша, чим у молодості, хоча шляхи життя пройшлися зморшками по обличчю і руках. Мовчки обняв і з приємністю вдихнув ледь вловимі солодко-бузкові пахощі парфумів.
– Що задумався, батьку, сина не дочекаєшся?
– Знаєш, Наташо, щось не спиться. Ти іди спи. Правда і Максим з голови не йде. Вичитав, що після повернення у наших вояків бандити забирають частину заробітку, що вони заробили у тій пекельній справі. Оце вже не вкладається у моїй голові, вояки ж.
– Не видумуй.
– Сама дала прочитати у газеті.
– У нашого не заберуть, підполковник все- таки...
Микола Скрипець, "Довга дорога пам`яті" [ Згорнути уривок ]
|
