Дзвінка Матіяш : Казки П'ятинки : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роксоляна Свято (джерело: Великий їжак)

Часом трапляється, що книжки, написані з думкою про одного читача, стають улюбленими для багатьох. Колись так сталося з «Алісою в Країні Чудес», яку британський письменник Льюїс Керрол присвятив своїй маленькій знайомій Алісі Ліддел. Або ж із не менш чудовою книжкою про Вінні Пуха, створеною Александром Мілном для свого сина Крістофера Робіна. Відтоді вже не одне покоління зачитується цими історіями, з вдячністю згадуючи про тих дівчинку й хлопчика, завдяки яким їхні улюблені казкові повісті з’явилися на світ.

Щось подібне може статися – точніше, вже стається – і з «Казками П’ятинки». Дзвінка ... [ Показати всю рецензію ] Матіяш подарувала ці історії (коли казкові, а коли, як пише вона в передмові, й «не зовсім») своєму молодшому приятелеві Мишкові Охрімчуку на день народження. Та за цей час вони вже встигли полюбитися багатьом українським читачам, серед яких, до речі, не бракує і дорослих.
Тридцять одна історія: на кожну літеру української абетки по одній (звісно, за винятком «и» та «ь»), – таким навдивовижу простим і водночас універсально-вичерпним є принцип побудови цієї книжки. І хтось може подумати, що тільки абетка й здатна об’єднати таки різні історії: про автобус бажань, Велике Вухо (з великих літер, адже йдеться не про частину тіла, а про живу істоту), марципан, дівчинку і море, цитриновий сік, глечики, хмару, їжака, шкарпетки, чобітки (і ще двадцять інших, не менш незвичайних).
І справді, кожна з цих історій – самостійна і на перший погляд не пов’язана з іншими. Лише один загадковий персонаж з’являється тут неодноразово – та-таки П’ятинка, про яку читач дізнається вже з назви. Вона примандрувала сюди з давнішої однойменної казки Дзвінки Матіяш, що колись увійшла до збірки «Зросла собі квітка», привівши з собою звідти і хлопчика Антона (на той час – дев’ятирічного), який мешкає в Києві на Дарниці й знайомий із П’ятинкою особисто.
Але хто вона? Хто ця дивовижна жінка, що «спускається на землю щоп’ятниці, ходить і дивиться, як люди живуть»? І чому вона «ні молода, ні стара, ні білява, ні чорнява, очі в неї – то світлі як вода, то темні як земля – міняться», а ходить вона завжди боса – «чи в місті, чи в селі, чи по снігу, чи по болоті, чи по асфальті»?
А все тому, що П’ятинка – не звичайна людина, а християнська великомучениця і свята, знана також як Параскевія (ім’я, що в перекладі з грецької якраз і означає п’ятницю). Вона жила ще в ІІІ ст. у місті Іконія в Малій Азії, вела тихе й побожне життя, допомагаючи бідним і знедоленим, і загинула мученицькою смертю за часів правління Діоклетіана, відомого своїми жорстокими переслідуваннями християн. Відтоді П’ятинка й мандрує між Небом та Землею, і далі допомагаючи не тільки людям, а й звірям, та й взагалі всім живим істотам, і роблячи багато непомітних добрих справ (та й сама вона для людей коли видима, а коли й ні).
Та насправді в цій книжці не всі казки про неї. Власне, лише декілька: «Глечики», «Звірі говорять з П’ятинкою», «П’ятинка і сад», «Сни від П’ятинки», «Удома в П’ятинки» та «Яблука». Проте й ті історії, де П’ятинка не з’являється, пов’язані з нею аж ніяк не менше, адже, як зізнається Дзвінка Матіяш у передмові, більшість із них вона почула саме від неї.
Але що ж це за казки? І про що вони?
Умовно їх можна розділити на декілька категорій.
Перша – це такі собі напівапокрифічні (а в другій своїй «половинці», звісно ж, напівказкові) історії, де відомі з Біблії сюжети доповнено якимись незвичайними, раніше ніде не описаними, деталями, або ж просто запропоновано несподіваний кут зору на вже відомі речі.
Скажімо, в «Колисковій» ми опиняємося в тій убогій стаєнці, про яку співається в стількох колядках, і саме в ту ніч, коли сталося найбільше з можливих див, – диво Різдва Христового. Але діється все в ту пізню годину, коли стомлені Марія з Йосифом уже задрімали, а
троє царів із дарами ще були в дорозі. Тож заспокоювати немовля, що несподівано запхинькало, доводиться Осликові з Волом: перший гойдатиме колиску, а другий, прокашлявшись, співатиме малюкові предовгу і пречудову колискову.
В іншій казці ми чуємо діалог «Йордан-річки і Мертвого моря», води в яких одного дня несподівано посолодшали. А сталося це після того, як у них якось «скупався дивний чоловік». Також й «Інжирне дерево», що багато років стояло самотнім і безплідним, почало приносити соковиті плоди відтоді, як у його затінку передрімав «чоловік із добрими очима». Ангел Гавриїл, що, як і всі ангели, плекає власний небесний квітник, одного разу приніс незаміжній дівчині з Назарету білу лілію, звернувшись до неї лише двома словами: «Радій, благодатна».
Водночас усі згадані історії написано так, що різні читачі можуть сприймати їх дуже по-різному. Хтось бачитиме в них просто чудеса й дивовижі (подібні до тих, що стаються в більшості казок), а хтось розумітиме, звідки вони походять, або ж просто пригадає, де вже про них чув або й читав. Зрештою, для тих, хто захоче дізнатися більше, редактори запропонували наприкінці книжки власні коментарі.
Та ще більше в цій книжці таких собі казкових мініатюр – не історій навіть, де героєві доводилося б долати труднощі, проходити безліч випробувань, аби наприкінці здобути омріяне (мабуть, лише «Марципан» можна вважати такою історією), а радше невеликих замальовок про різні незвичайні речі, що просто собі існують або відбуваються. Цілком можливо, що й десь зовсім неподалік.
Наприклад, у Києві на вулиці Прорізній, де одного разу з’явився автобус бажань (на вигляд – «як звичайна жовта маршрутка», «тільки що червоного кольору»), який завжди «поспішає до тих людей, у яких щойно зродилося бажання зробити добру справу».
Або ж у підземному переході навпроти виходу з метро, де старенька бабуся продає плетені шкарпетки. Вдягнувши їх, людина вмить позбувається всіх своїх клопотів: «Те, що було зав’язане, розв’язується, що було поламане, лагодиться, що було невирішене, вирішується, що засмучувало, вже не засмучує».
Чи, може, й десь трохи далі – біля хати залізничника, який товаришує з їжаком: вони щодня зустрічаються там за чаєм, розповідають одне одному про новини і махають людям, які виглядають у вікна поїздів.
У «Казках П’ятинки» головними дійовими особами не обов’язково є люди чи звірята (хоч і їх тут не бракує – живих, іграшкових або напівказкових), а й різні явища природи (як-от Хмара, від чийого настрою залежить не тільки погода, а й гумор людей; Море, яке сумує за дівчинкою в червоній сукні, що провідує його тільки влітку; або Ніч, яка гуляє містом тоді, коли всім решта треба спати).
Проте є в цій книжці й зовсім несподівані персонажі – предмети, речі або й частини тіла, що існують цілком самостійним життям. Руки мами: права, якій доводиться виконувати всю найважчу роботу, і ліва, що гладить сина по голівці. Або ж і згадуване Велике Вухо, яке має неймовірний слух і здатне чути те, що іншим недосяжне (зітхання землі, бриніння кожної краплі дощу або й думки всіх людей). Ґанок у П’ятинчиних казках тішиться тим, що його люблять господар із господинею, хоч він, на відміну від стін чи стелі, не такий вже й потрібний у будинку. Мудра юшка знає, як догодити кожній людині, залежно від її становища та потреб. А Щедрий Вечір думає над тим, кому який подарунок витягнути зі свого важкого мішка, з яким він раз у році мандрує світом.
Якщо читач одного разу вподобає П’ятинчині історії, то напевно ще не раз захоче до них повернутися: чи то до всіх, чи то лише до кількох улюблених. І, цілком можливо, що, перечитуючи їх, він, як і авторка цієї рецензії, щоразу відчуватиме легкий смуток, перегортаючи останню сторінку останньої казки на останню літеру української абетки – про «Яблука».
Адже в цьому казковому світі, який завдяки чудовим ілюстраціям Наталі Пастушенко можна не лише уявити, а й побачити (навіть якщо окремими фраґментами) так добре й затишно. І легко віриться, що П’ятинка завжди чекає і на тебе, – байдуже, малюк ти чи дорослий.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Капшук (джерело: Друг читача)

У бурхливому вирі сучасного життя іноді дуже хочеться на якусь мить зупинитися, заспокоїтися, прислухатися й відчути себе гармонійною частинкою великого світу. Зазвичай це бажання видається нездійсненним: рух, динаміка, гучні звуки, нервування та збудження – все це день у день тримає людей у міцних обіймах. Та, на щастя, є книги, здатні розімкнути ці обійми й витягти нас – хоча б на хвилину – у простір спокою, гармонії і світлих роздумів.

Книга Дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки» – саме така. Наповнена, на перший погляд, дуже простими й легкими для сприйняття, проте насправді надзвичайно глибокими ... [ Показати всю рецензію ] образами, книга торкає серця і маленьких, і великих читачів. Відчувається, що авторка «малювала» свої оповідки неквапливо й обережно – мабуть, тому вони по вінця налиті спокоєм і розміреністю. Відчувається, що фарби, яких торкався пензлик майстрині, були м’яких пастельних кольорів, – адже кожна казочка, що входить до збірки, світиться такою ніжною напівпрозорою ясністю, що хочеться милуватися нею знову й знову, не примружуючи очей. А понад усе відчувається, що Дзвінка Матіяш писала щиро і душевно, виливаючи на папір те найцінніше, чим можна поділитися з людьми, – Любов.

Любити – ось, либонь, найперше і найголовніше, чого має навчитися людина. Любити навколишній світ і себе в ньому, любити людей, навіть якщо хтось із них поводиться не надто чемно, любити життя, адже воно скороплинне, любити Бога, бо Він любить нас. Про все це Дзвінка Матіяш говорить на сторінках своєї книги – щоправда, здебільшого не прямо, а образно. Головний персонаж книги – П’ятинка, себто Свята П’ятниця – дивовижна свята жінка, яка час від часу спускається на землю з неба, щоб поглянути, як живуть люди. П’ятинка товаришує з хлопчиком Антоном – разом вони гуляють, смакують шоколадом із тістечками, розмовляють про життя, творять музику радості й світла. П’ятинка допомагає Антонові наповнити його серце теплом і любов’ю, бо ж «людські серця дуже схожі на глечики. І [...] не можна, щоб наші глечики були порожніми, адже свого часу Бог попросить нас напоїти Його з нашого глечика, і буде шкода, коли ми у відповідь тільки похнюпимося, бо глечик порожній…»

П’ятинка – дуже мудра. Й вона ділиться своєю мудрістю не лише з Антоном, а й з усіма нами – адже саме вона, за словами Дзвінки Матіяш, розказала всі історії, викладені в збірочці й попросила переповісти їх людям. Автобус бажань, який негайно прибуває до того, хто хоче зробити добру справу, Білий кіт, що живе у білому будинку й думає свої котячі думки-мудрощі, Велике Вухо, який чує геть усе, що відбувається в світі, Ельф, який обожнює споглядати захід сонця, Ослик, що катає у парку діток, а вечорами мріє вистрибнути прямісінько на Чумацький Шлях… Так, оповідок у книжечці вдосталь – причому розташовані вони в абетковому порядку: «щоб можна було прочитати казку на улюблену літеру». А особливої уваги заслуговують оповідки, написані на біблійні мотиви: про лілії, які вирощує архангел Гавриїл, про колискову, яку співали Ослик і Віл маленькому Ісусові, про інжирне дерево, яке одного разу охороняло Його сон…

«Казки П’ятинки» – книга «на роки»: прочитавши її раз, ви неодмінно захочете повернутися до неї ще колись – аби збагнути щось нове, пригадати щось забуте, освіжити те, що припало пилом. І воно не дивно: книга, зіткана зі світла й любові, не може бути просто книгою.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Желєзна (джерело: Записки книголюба)

Нещодавно в бібліотеці моєї дитини з’явилася нова прекрасна книга. Сміливо пишу слово «бібліотека», бо саме «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш дали мені відчуття непроминальності, вічності чи то пак позачасовості Книги, зокрема дитячої книги. Це ошатне й зі смаком ілюстроване видання (художник — Наталя Пастушенко) стало окрасою і наріжним каменем нашого з Катрусею (так звати мою дочку) ще зовсім невеличкого дитячого зібрання книжечок, яке завдяки появі «Казок П’ятинки» відтепер можна назвати нашою дитячою бібліотекою. Сподіваюсь, що таких книжок, як ця, в нашій бібліотеці щоразу прибуватиме й прибуватиме.

Ви ... [ Показати всю рецензію ] запитаєте: що ж особливого в цьому виданні; чим визначається його оригінальність, винятковість? Колись мені сподобався відгук письменника Тараса Пастуха про книгу Тараса Прохаська «БотакЄ»: «Читаючи останню книжку Тараса Прохаська, я перетворився на скнару – читав не більше двох-трьох сторінок і страшенно боявся, що вона швидко закінчиться і читати буде нічого…» Те саме було зі мною, коли я поринала у світ оповідей пані Дзвінки (або П’ятинки, адже саме вона, якщо вірити авторці, розповіла ці історії та попросила їх записати).

«Казки п’ятинки» Дзвінка Матіяш присвятила Мишкові Охрімчуку – сину відомого київського скрипаля Сергія Охрімчука, який грає та співає в ансамблі автентичної музики «Древо». Невеличкі оповіданнячка, які входять до книги, організовано за принципом абетки. Колись пані Дзвінка сама сказала, що так їй було простіше, адже принаймні стає зрозумілим, скільки творів має входити до видання (за таким принципом і Малкович назвав свої «100 казок» — і байдуже, що їх там далеко не сто, зате й назва гарна, і є чого прагнути).

Як на мене, у дитячих книжках вкрай важливими є наскрізні персонажі, мотиви (лейтмотиви), щоразу впізнавані дитиною. Адже доволі легко заблукати лабіринтами літер абетки, пишними садами притч та квітучими алеями історій. У «Казках П’ятинки» моїй дитині приємно було раз у раз впізнавати в різних оповіданнях хлопчика Антона та його подругу – П’ятинку.

Звідки таке дивне ім’я – П’ятинка? Так звали – святу Параскевію П’ятницю – великомученицю, що жила у III ст. в м. Іконія (Мала Азія), опікувалася убогими та своїм праведним життям навернула багатьох до віри в Христа, через що її було ув’язнено, замордовано та вбито. Біблійна тематика представлена у книжці оповіданнями «Інжирне дерево», «Йордан-річка і мертве море», «Колискова», «Лілії». Звісно, не все з життя святої Параскевії я зможу пояснити своїй 2-річній донечці, але зображення миловидної жінки, її гарне вбрання та ледь помітна усмішка подобаються малечі та налаштовують на Казку.

Можна висловити безліч компліментів книзі щодо її глибини й філософічності, адже в ній порушуються далеко не дитячі проблеми: позачасовість існування («Чобітки»), самотність і щастя бути потрібним («Інжирне дерево»), коріння людського зла й терапія пригадуванням («Марципан»), взаємозв’язок усього сущого, зокрема природи і людини («Звірі говорять з П’ятинкою»), пошук своєї другої половинки «Яблука», смерть рідної людини («Тиждень») тощо. Фактично, немає жодного оповідання в цій книзі, яке не претендувало б на філософічність і глибину. Кожне з них має своє подвійне дно, ба навіть дена, просто силу-силенну смислів, нанизаних один на одного. І просто дивовижним видається те, як просто і легко (а отже – майстерно!) подає ці істини авторка-П’ятинка. Структура речень максимально проста, немає накопичення зайвих означень, зворотів, порівнянь. Зате майже кожен такий «простий» пасаж неодмінно завершується пуантом – влучним висловом-підсумком або сентенцією. Ось наприклад:

«Жасминова дівчинка народилась тієї ночі, коли розцвів жасмин. Жасмин спинався навшпиньки й заглядав у вікно, щоб побачити немовля. Дівчинка йому сподобалася, у неї було льняне волоссячко, а від її крику тремтіли шибки. Жасмин вирішив, що має щось подарувати їй на день народження. Він думав про подарунок аж до ранку, за цей час дівчинка встигла тричі поїсти, поспати й поплакати. Мама відчинила вікно, жасмин заглянув у вікно, сказав:

– Добрий день»

Або:

«П’ятинка підійшла до крука і взяла його на руки. Антонові здалося, що коли вона тримала його, притиснувши до грудей, то сама стала трохи схожа на птаха. Коли П’ятинка відпустила крука, крило в нього було здорове. Пізніше П’ятинка сказала Антонові:

– Аби комусь допомогти, треба на нього стати схожим, хоча б ненадовго»

Цікаво, що певні підсумки, висновки звучать не з вуст оповідача, а частіше за все – від самих персонажів оповідань, до того ж, дуже часто це відбувається під час діалогу-розмови, адже саме у спілкуванні народжується істина (а дитина-читач-слухач це дуже тонко відчуває, уважно стежачи за перебігом розмов!). Загалом, чимало оповідань цієї книги побудовані на діалогах («Дівчинка і море», «Ельф і світлячок», «Яблука», «Глечики», «Хмара», «Удома в П’ятинки» тощо) та полілогах («Марципан», «Юшка» тощо). Така форма оповіді подобається малечі. До того ж, синтаксис оповідань дуже простий. Але, водночас, авторка напрочуд вправно балансує на межі простого і складного. Простий синтаксис приховує в собі глибини сенсів: в оповіданнях часто трапляються дієслова «думає» (напружено), «згадує», «спостерігає», «розповідає» на позначення активної розумової діяльності; іменники «друг», «чай», «дерево», «вікно» — із семантикою міжособистісного спілкування. Усе в оповіданнях Дзвінки Матіяш (або «Казках П’ятинки») промовляє, має свою мову і свій голос. Алітерації, асонанси (до яких змушує форма твору — абетка), вигуки, запитальні та окличні речення – все це «заводить» внутрішній механізм книги, робить її емоційною (а отже – зрозумілою) для малого читача-слухача, адже саме через емоції можна достукатися до серця дитини. І, вочевидь, саме через такий сильний емоційний потенціал книга «Казки П’ятинки» може стати своєрідною «терапією любов’ю» для сучасних дорослих. Це книга, яку хочеться читати ще і ще, щоразу відкриваючи (в собі) нові глибини…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Атанайя Та (джерело: Не будь байдужим, 12.01.2011)

«Грані-Т» давно уславилося якісними книжками, тому вихід у серії «Сучасна дитяча проза» збірки Дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки» – цілком закономірний. Книжка чудова з усіх боків – і до рук її приємно взяти (якісна поліграфія та ілюстрації Наталі Пастушенко, за які Дзвінка Матіяш окремо дякує у передмові), і почитати. Єдність змісту і форми виглядає саме так! Пощастило ж сучасним українським дітям…
Розгорнувши «Казки П’ятинки» на змісті, ви відразу помітите, що казки розставлено в алфавітному порядку – на кожну літеру абетки (звичайно, крім «и» та «ь»). А дізнавшись із сторінки 2, що «Казки П’ятинки» ... [ Показати всю рецензію ] «схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних закладах комісією з педагогіки та методики початкового навчання Науково-методичної ради з питань освіти МОГ України», не поспішайте розчаровуватися! Це означає не те, що книга нудна, дидактична і відповідає офіційній ідеології (тим більше що офіційної ідеології у нас нема – вона постійно мутує під впливом різних чинників), а те, що, по-перше, МОН України іноді робить і щось хороше, а по-друге, що «Казки П’ятинки» містять бонус у вигляді маленького літературознавчого довідника, в якому дітям розтлумачуються деякі поняття (художній образ, опис, пейзаж, портрет, інтер’єр). Також є коментарі, які звертають увагу маленьких читачів на євангельські мотиви, які лунають у трьох апокрифічних казках.

Фабула кожної казочки проста і поетична, звернена не так до розуму, як до серця. Усіх героїв вимальовано приглушеними барвами, легкими і приємними для сприйняття – «Казки П’ятинки» ідеально підходять для читання перед сном. Вони не викликають перезбудження і бажання прочитати все, не відриваючись – навпаки, на якомусь етапі захочеться просто відкласти книгу й осмислити вже прочитане. До цих казок можна повертатися багато разів – вони дуже глибокі, ними можна насолоджуватись ще і ще. Ви розгортатимете «Казки П’ятинки», навіть уже давно вийшовши з молодшого та середнього шкільного віку, для яких вона заявлена – і до вас приходитиме Жасминова дівчинка, і Білий кіт, і ельф зі світлячком, і ще багато інших героїв…

«Казки П’ятинки» – книжка дуже жіноча, актуальна більше для дівчаток. Воно й не дивно – адже П’ятинка (Свята П’ятниця) здавна вважалася покровителькою жінок. Авторка стверджує, що майже всі ці казки розповіла їй сама П’ятинка, попросивши їх записати. Сама П’ятинка зримо чи незримо присутня у кожній казці – або як героїня, або в самих інтонаціях оповіді, неквапної і насиченої півтонами. Мова «Казок П’ятинки» дуже жива і, якщо можна вжити такий відвертий епітет, джерельна – кожне слово настільки органічно поєднується з іншими, настілки дзвінко і чисто звучить, що під час читання майже пахне озоном.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Малетич (джерело: Літакцент)

Є книги, після прочитання яких у дитинстві вже більше до них не повертаєшся. Є ж і такі, до яких відчуваєш і бажання, і потребу провернутися – знову прожити певний час у книзі, з її героями, які стали для тебе живою реальністю. Якщо добре подумати, то таких книг і героїв насправді не так уже й багато. У мене серед них були – та й досі залишилися – незламні діккенсівські герої, а також Мері Попінс з її радісним поглядом на життя та вмінням дарувати диво, Маленький Принц із його світлою і проникливою життєвою філософією. До таких належать тепер і герої книжки Дзвінки Матіяш «Казки П’ятинки» – хлопчик-скрипаль ... [ Показати всю рецензію ] Антон і його незвичний друг – П’ятинка. Чому незвичний? Тому що П’ятинка – свята (Параскевія П’ятниця – великомучениця, яка жила у III ст. в місті Іконія у Малій Азії, опікувалася убогими, і своїм прикладом навернула багатьох людей до віри в Христа, через що її ув’язнили, мучили і вбили). Іноді вона приходить до Антона в гості, іноді – запрошує його в незвичну мандрівку, наприклад, до себе додому – а мешкають усі святі, звісно, на небі. Тож і П’ятинка – не виняток. П’ятинка молиться за Антона, коли він засне, дарує йому добрі й теплі сни, і, звичайно, казки, які авторка записала на прохання святої.

«Казки П’ятинки» Дзвінка Матіяш присвятила Мишку Охрімчуку – сину відомого київського скрипаля Сергія Охрімчука, який грає і співає в ансамблі автентичної музики «Древо». «Мишко читав казку мою казку про П’ятинку у книзі “Зросла собі квітка”, присвячену пам’яті автентичного співака та художника Романа Єненка. П’ятинкою називають святу Параскеву на рівненському Поліссі, зокрема у селі Переброди Дубровицького району Рівненської області, де від місцевих співаків і співачок вчилися співати і Роман, і той же Сергій Охрімчук – батько Мишка», – розповіла авторка. Коли ж Мишко захотів дізнатися про П’ятинку, яка йому дуже сподобалася, більше – Дзвінці Матіяш довелося написати казку… на кожну літеру абетки, що є ще однією гарною особливістю цієї книги.

За словами авторки, вона вирішила писати їх за абеткою, тому що довго не знала, як саме писати і скільки казок має бути. «Коли ж вирішила, що буде за абеткою, то одразу стало легше, бо стало ясно, скільки буде текстів. Хоча з іншого боку, і стало складніше, бо деякі літери ухилялися…» – розповіла Дзвінка Матіяш.

Частина розказаних казок – на біблійні мотиви. Зокрема, зворушлива «Колискова» – про народження Ісуса, «Йордан-річка і Мертве море» – про Його хрещення, «Інжирне дерево» – авторська версія біблійної історії про смоківницю, що не давала плоду, і про те, що Ісус подарував інжирному дереву щастя давати плоди і бути корисним, а також «Лілії» – про покликання Матері Божої і про небесний квітник, який доглядають святі.

У кількох казках з’являється П’ятинка – ці казки схожі на притчі. Ось П’ятинка розповідає Антонові про те, що людські серця схожі на глечики і тільки від людини залежить, буде цей глечик повним чи порожнім і чи зможе Бог напитися з нього. До речі, казка «Глечики» вже знайшла свій відгук у маленьких читачів. Так, авторка розповіла, що завдяки «Казкам П’ятинки» (окремі з них спочатку друкувалися в журналі «Барвінок») у неї зав’язалося дуже цікаве й зворушливе листування із дівчинкою із Херсонщини, п’ятикласницею Сашею Романович, яка разом зі своєю вчителькою початкових класів придумала для першокласників читацьку годину, що відбувається щоп’ятниці. «Саша читає їм якусь казку, а вони малюють до неї малюнки. Присилала мені малюнки до казки «Глечики» – дуже смішні. А ще вони поставили у класі справжній глечик і кидають туди листочки, на яких пишуть свої добрі справи, а у п’ятницю їх виймають», – розповіла Дзвінка Матіяш.

Також вражає казка-притча «П’ятинка і сад», у якій П’ятинка запрошує Антона в незвичну мандрівку-політ і ставить перед ним складне завдання – зіграти на скрипці так, щоб оживити засохлий посірілий сад. Хлопчик зіграв усе, що вивчив у музичній школі, проте сад залишається сірим, тож йому доводиться грати свою музику, ту, що народжується у серці, і тоді стається диво:

«Скрипка грає живлючий дощ, крапель стає дедалі більше, злива ряснішає і напуває землю, яка аж тепер дізнається про свою спрагу.

А скрипка розповідає про кольори – про силу чорного й ніжність зеленого, про любов, яка несе в собі червоний, і про світло жовтого, про глибину синього, лагідність рожевого і довершеність білого. Про радісний кольоровий світ і про життя кольорове.

Антон починає пританцьовувати під музику своєї скрипки, розплющує очі й не може зрозуміти, де він. Бо навколо цвітуть яблуні та вишні і голосно росте трава. Скрипка затихає, щоб послухати траву. І Антон з П’ятинкою теж слухають».

Антон дивується, чому мама, тато і бабуся не бачать П’ятинку так само, як він, і чому сам він не вміє розмовляти зі звірятами, як це робить П’ятинка. Проте свята обіцяє, що колись він також навчиться.

Крім Антона і П’ятинки, у книзі з’являється ще багато симпатичних героїв, як-от бабуся, яка в’яже і продає чарівні шкарпетки – той, хто носить їх, відчуває, що життя стає радіснішим, а клопоти і неприємності залишаються в минулому. Також чарівну силу мають бабусині чобітки з однойменної казки – взуваючи їх, бабуся перероджується, може здійснити мандрівку в часі і знову стати маленькою безтурботною дівчинкою.

У цій книзі курсує незвичний автобус бажань, який приїжджає миттєво, як тільки людина захоче зробити якусь добру справу. Авторка виразно показує, що гарна людина – та, яка виявляє милосердя і поспішає творити добро; а справжня краса – насамперед внутрішня, духовна. Фактично, «Автобус бажань» можна вважати лейтмотивом «Казок П’ятинки». І тішить, що авторка говорить до читачів мовою любові – єдиною справді важливою мовою у вихованні дітей. У час, коли суспільство пропагує мову сили, культивує в дітей образ крутих супергероїв, Дзвінка Матіяш говорить про одвічні християнські цінності, що допомагають людині жити, свідчить про те, що найбільша сила, здатна змінювати світ на краще, – у любові, а найбільшим даром для Антона є… вміння радіти успіхам інших людей («Щедрий вечір»).

Тут також живе Білий Кіт, у якого все біле: і біла хатка, в якій він мешкає, і біле горнятко, з якого п’є біле молоко, і звісно, найбільше Білий Кіт любить білу-білу зиму, адже він народився, коли випав перший сніг. Авторка описує його з глибокою симпатією і дрібкою гумору, наприклад, пише, що Білий Кіт записував у щоденник мудрі думки, коли такі мав, а також любив споглядати на світ і роздумувати про життя. Коли читаєш цю казку, легко уявляєш її як анімацію, таку зимово-святкову, однак це не тільки кольорова казка, як може видатися з першого погляду, – у ній авторка торкається і значно глибшої теми – сенсу життя і його проминання, зміни поколінь – адже колись у будиночку Білого Кота мешкатиме інший кіт, а наш герой тоді споглядатиме на нього з неба.

Авторка знайшла добру тональність, щоб говорити з читачем-дитиною про важливі та глибокі речі, адже десь у віці 5–8 років усвідомлення смертності приходить до дитини, можливо, з’являється і перший досвід смерті когось із близьких, до прикладу дідуся чи бабусі, або раптова і страшна в своїй суті смерть ровесників. Тому потрібно знайти спосіб говорити з дитиною про такі травматичні події, і Дзвінка Матіяш його знайшла. Особливо вражає казка «Тиждень» — про смертельно хвору дівчинку, після якої батькам залишаються тільки її малюнки – це розповідь також про пам’ять і про надію, про те, що людина живе доти, доки живуть її справи і живе в інших людях пам’ять про неї. Навіть якщо це маленька дівчинка, яка недовго прожила на світі, – фантастичний зелений песик, якого вона намалювала, оживає, щоб співчувати її мамі і втішати в горі.

У казках Дзвінки Матіяш вражає її вміння показати читачеві красу світу, у великому і в малому. Чудовими є всі звуки природи, які чує Велике Вухо з однойменної казки, неймовірно гарне раптово розквітле мигдалеве дерево, прекрасним і живим є море, до якого щоліта їдуть люди, щоб набратися свободи, і до якого приїжджає Дівчинка («Дівчинка і Море»), з яким спілкується, мов із найкращим другом, розповідаючи прочитані книги, розчісуючи волосся і танцюючи на піску (виявляється, море любить милуватися тим, як дівчинка це робить, але я собі думаю, що Дзвінка хоче показати це і своєму адресату – не забуваймо, що він – хлопчик!), фантастичною є сукня Ночі, вся в зірках, і чудесним є захід сонця, яким милується маленький Ельф із казки «Ельф і Світлячок».

Ельф, який бідкався, що не знає, як намалювати захід сонця, оскільки кожного вечора він різний, але завжди – неймовірно гарний, нагадав мені Маленького Принца, який завжди пересував свого стільчика, щоб могти багато разів спостерігати захід сонця на своїй невеличкій планеті. Ельф не просто любить дивитися на захід сонця – він хоче його намалювати, але не знає, як передати в одній картині всю ту красу, адже щодня захід сонця виглядає по-іншому. Ця зворушлива історія про творчий пошук також уявляється як короткометражний мультфільм, як і багато інших мальовничих історій у цій книжці.

Насамкінець хотілось би додати, що у книзі цій стільки тепла, добра і краси (як і в маминих руках із казки-мініатюри «Руки»), що вона неодмінно зігріє і малого читача, і дорослого. Це справжня абетка добра від Дзвінки Матіяш

Теплого читання!

[ Згорнути рецензію ]