Ірен Роздобудько : Дві хвилини правди : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Анонім (джерело: Дзеркало тижня)

Пластмасовий світ зі своєю масовою «серіальною» культурою затягує дедалі більше. Якщо раніше ми переймалися черговим розлученням заморських, а тому екзотичних дона Педро з Хуанітою, то сьогодні глядач вимогливіший: йому потрібні подібні до нього образи, здатні викликати сльозу вітчизняними, а тому цілком реальними, «своїми» життєвими сюжетами.

Аналогія роману Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди» з кінематографом зовсім не випадкова. Цей літературний доробок аж проситься на екрани у жанрі «мелодрама» з елементами екшн. Тут є все: втомлені від життя герої, втрачене й набуте кохання, просякнуті ... [ Показати всю рецензію ] болем спогади... і навіть вбивство із втечею. Слід віддати авторці належне, протягом усього роману їй вдається тримати інтригу: передбачити наступний крок дійових осіб майже неможливо.

Разом із чотирма головними героями, Ірен вводить у твір додаткових персонажів, детальна психологічна характеристика яких подекуди не зовсім виправдана. Так, образ шабашника Паші, від імені якого написаний цілий розділ, ніде правди діти — сильний і яскравий. Проте екскурс у дитинство та юність невдачливого гвалтівника, можливо, не потрібен, з огляду на його другорядну роль. Те саме можна сказати і про образ Аугустини. Попри все різноманіття літературних форм, за допомогою яких розкриваються додаткові персонажі, вони дещо порушують цілісну композицію твору.

Подібність до мелодрами відчувається ще й у мові роману, але не з технічного боку (тут усе нормально), а з погляду стилістики. Здається, ані в «Гудзику», ані в романі «Зів’ялі квіти викидають», не кажучи вже про «Амулет Паскаля», вона ще не була такою солодкаво-пафосною. Однак така стилістика, як і інші недоліки, стають цілком поясненними, коли припустити, що твір був розрахований на написання за його сюжетом сценарію — якісної мелодрами або й невеликого серіалу, який за умови гарної режисури має шанси перевищити рейтинги всіх донів педро та хуаніт разом узятих.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Літературна Україна)

Спочатку біографічні акценти: письменниця Ірен Роздобудько живе в Києві, працює головним редактором журналу «Караван історій. Україна», автор 15-ти книжок, переможець конкурсу «Коронація слова», лауреат міжнародної премії ім. Юрія Долгорукого, два романи екранізовані.
У зав’язці сюжету книги, про яку йдеться, нема нічого особливого: рядове робоче відрядження журналістки Єви та оператора Дана, що їдуть робити звичну роботу. Отже, дорога… А дорога – це зміна status quo, це – рух, це – неминучі зустрічі, обов’язкові випадковості, тобто, умови гри заявлено чітко й недвозначно. Спочатку героїв двоє, ... [ Показати всю рецензію ] потім гра продовжується втрьох, ще далі – вчотирьох, бо додаються Мія та Іван. Серед них нема поганих і хороших. Є люди. Зі своїми позитивними й негативними рисами. Зі своїм дивним, химерним, трагічним життям, котре круто змінила дорога.

Ситуація вимальована цілком природна: зустрілися чужі люди, але дорога їх зблизила, й вони стали близькими один одному, незамінними, єдиними. Сюжет набуває універсальності філософської притчі, адже побудований на незбігові видимого й сущого ( і в результаті – непередбаченого), бо ж муки мученицькі, нестерпні страдницькі гризоти відчуження – це головна психологічна реальність нашого часу. Дорога змусила головних героїв зупинитися (саме так!), подивитися на своє звичне існування, і зі жахом упевнитися в його фальші, в тому, що весь попередній спосіб життя – чистої води лицемірство, удаване, облудне, штучне життя. Не випадково раз по раз виникає образ метелика за склом – прекрасна за своєю глибиною метафора несумісності, окремішності, приреченості: «…я не хочу обманювати тебе. Я – метелик. Жила – і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий поролон, голки по обох боках – аби крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу!»

Письменниця вдало використала випробуваний багатьма літераторами, перевірений часом спосіб демаскування персонажів. Віч-на-віч із собою та під впливом дорожніх подій у наших героїв із під машкари зневіри й байдужості раптом визирають справжні обличчя. Буває, що для цієї оздоровчої процедури вистачає двох хвилин! Головній героїні Єві пофартило: переживши душевну драму, вона знайшла довгоочікувану гармонію між собою і світом, повернулася до себе справжньої, впевнилася у тлінності зла, неминучості добра і вірності своєму призначенню. Операторові Дану це не вдалося, бо повернення до норми він сприйняв як небезпеку, як порушення загальноприйнятих канонів. Порушення правил гри для нього закінчилося трагічно: зустрівши жінку, яку шукав усе життя, він її втрачає і гине сам. Іншого йому не дано.

У класиці кінематографу мотив дороги як символу змінності й непередбачуваності людського життя втілив італійський маестро Федеріко Фелліні. Його шедевр про людську жорстокість і людське страждання так і називається – «Дорога». Головна героїня, яку блискуче зіграла Джульєтта Мазіна, трішки вар’ятка, трішки свята, трішки кумедна, лагідна й ласкава жінка мандрує дорогами Італії вкупі зі циркачем, жорстокою і зовсім чужою людиною. Але справа не тільки у сюжетній подібності. Цей чоловік не знав, що для нього означає ця жінка, а коли зрозумів, уже її втратив. Момент прозріння запізнився.
Звісно, роман містить у собі немалу частку обов’язкового антуражу гри: події, щедро начинені ознаками трилера: кривава бійка при спробі зґвалтування беззахісної Мії групою п’яниць, героїчне її врятування, небезпечне поранення Івана, вбивство одного з нападників, таємнича аура ворожки і цілительки, яка рятує Івана від смерті, і ще багато іншої екзотики, включно зі красотами Сингапуру. У всьому – фатальність, рокованість, загостреність, що доведені до межі. Але то вже деталі. Головне – зі сторінок роману Ірен Роздобудько постає страхітлива історія запізнілого пробудження душі, й одночасно, віра у можливість людини круто змінитися, зробивши на дорозі свого життя зупинку. От тільки бажано, щоби не запізно!

Надруковано : "Літературна Україна" №5-2009

[ Згорнути рецензію ]