Люба Якимчук, Станіслав Федорчук, Леонід Ушкалов, Олександр Ушкалов, Олександр Богаченко, Валентин Терлецький, Вікторія Наріжна, Яна Дубинянська, Сергій П'ятаченко, Микола Леонович, Антон Санченко, Володимир Панченко, Олена Степаненко, Андрій Слапенін, Дмитро Кремінь, Тарас Кремінь, Володимир Полторак, Юлія Джугастрянська, Юлія Стахівська, Павло Нечитайло, Олена Захарченко, Дмитро Антонюк, Ростислав Семків, Тарас Прохасько, Остап Сливинський, Лесь Белей : Соломонова Червона Зірка : путівні есеї : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Левандовська (джерело: Літакцент)

Відколи Патріарх оголосив географію відповідальною за історію, а заодно й за культуру (див. передусім есеї з книжок Ю. Андруховича «Дезорієнтація на місцевості» /Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006/ і «Диявол ховається в сирі» /К.: Критика, 2006/), у нас позитивно йшлося здебільшого про географію західноукраїнську, що ж до східної й південної – негативно, центральної – нейтрально (мовляв, нічого цікавого). Політичні події останнього десятиліття й електоральні вподобання окремих регіонів України тільки підсилюють негативне ставлення до них із боку багатьох співгромадян. Тож поки прихильники сепаратизму ... [ Показати всю рецензію ] бавляться з нав’язлою в зубах ідеєю про “дві України”, а з уст тих, кому давно не довіряємо, кволо зринає вже дискредитоване “Схід і Захід разом!”, видавництво “Темпора” видало книжку про 25 регіонів, які — природно — складаються в одну країну.

“Соломонова Червона Зірка” (автор ідеї та упорядник — Лесь Белей) —це 25 есеїв, написаних письменниками, журналістами, літературознавцями, вихідцями з кожного регіону, про їхні малі батьківщини. Відомо, що з погляду маркетингу книжки, в яких уміщено тексти багатьох авторів, – продукт виграшний: хтось не хоче читати одного автора, але радий почитати іншого, то чому б не купити? Втім, більшість антологій і збірників якраз і створено радше для пожвавлення продажів та піару чиїхось менш відомих імен поряд із відомими, ніж виходячи зі справжньої потреби у текстах певного типу. Що ж до «Соломонової Червоної Зірки», то тут маємо справу з текстами, які за нормальних умов розвитку книжкового ринку мали би продукуватися стотисячними накладами і щороку — якраз тому, що без таких текстів пізнати власну країну в цілості дуже важко. У вступі упорядник пояснює потребу в цій книжці тим, що Україна досі не пройшла стадії самопізнання. Осмислення регіонів, окремих міст потрібне, принаймні, для «інтегрування власного образу в уяві» (саме для цього, згідно з Жаком Лаканом, діти у віці 6–18 місяців розглядають себе у дзеркалі, а згідно з упорядником, це ж мають робити — звісно, на символічному рівні — і новопосталі держави у перші роки незалежності). Причому йдеться про незнання не так ландшафтів, як, сказати б, духу окремих регіонів.

Що ж до назви, то непосвяченим її важко зрозуміти, тому доводиться пояснювати: Соломонове – найзахідніше село України, Червона Зірка – найсхідніше, і в книжці, відповідно, йдеться про “геграфію” між ними. Можливо, у виборі заголовку бажання скреативити взяло гору над прагненням досягти ясності. Насправді вміст книжки — менш похмурий, аніж обкладинка, менш соломонівський і менш червонозоряний, ніж заголовок: про євреїв тут ідеться не більше, ніж про представників інших націй, які живуть або жили на теренах України, а комуністичне минуле не є визначальним у поясненні реалій сучасних українських регіонів.

Чи багато з нас можуть похвалитися знанням краю, з якого походимо або в якому мешкаємо? Припустимо, що у своїх регіонах ми якось орієнтуємося. Та навряд чи пересічний українець відповість на питання, якою областю прямує потяг “Сімферополь — Львів”, щойно залишив позаду кордон Херсонської. Так само далеко не кожному відомо, де є печери святого Антонія, і мало хто зуміє розповісти, які цікавинки можна побачити на Рівненщині.

Виявляється, Луганськ — це теж неіснуюче місто (а ті, хто начитався Патріарха, думали, тільки Львів!). Виявляється, у Пархомівці Краснокутського району, що на Харківщині, є історико-художній музей, де можна побачити оригінальні полотна Ван Дейка, Сезанна, Реріха, Врубеля, Пікассо, Кандинського та ін. Виявляється, поліетнічністю славляться не тільки нащадки “клаптикової імперії” (Львівщина, Франківщина, Закарпаття, Чернівеччина), а й Кіровоградщина (крім українців, росіян, євреїв — молдавани, поляки, болгари, серби), Донеччина (лемки та греки), Житомирщина (німці, поляки, чехи) тощо. Виявляється, у Волинській області мешкають два етноси: волиняни й поліщуки, які дуже відрізняються між собою антропологічно й ментально. Ці факти були новими для мене — ви ж, безперечно, знайдете тут інші цікавинки.

Читаючи (досліджуючи) тексти, де визначальним є образ певної нації, країни, регіону, міста, маємо справу з імагологією. Д. Наливайко зауважує, що літературний образ не є фотографічним відбитком, “за ним стоїть і в нього інкорпорується автор зі своєю суб’єктивністю, зі своєю культурною ментальністю, своєю ідеологією й ангажованістю”. Звісно, якщо йдеться про, так би мовити, “географію одного письменника”, то слід пам’ятати, що це не традиційна, не узаконена, а літературна географія — дуже часто вона впливає на читача більше, ніж те, що він бачив на власні очі.

Як і в кожному імагологічному тексті, в есеях “Соломонової Червоної Зірки” прозирають фігури «Свого» й «Чужого». Слід розуміти, написано це переважно для Чужого — написано обережно, щоб не віднадити, але водночас і не збрехати, подано детальні пояснення — щоб Чужий якнайкраще затямив головні особливості краю. З текстів складається враження, що Свій знає, а Чужий не знає — тільки оточує себе стереотипами, мислить вузько («Над селищем нависає темнозелений кошлатий бік Аю-Дага (колись мене вчили в університеті, ніби Аю-Даг та Ай-Петрі жіночого роду, бо гори, – проте як це може бути, коли один з них Ведмідь, а другий узагалі Святий Петро?!)», – обурюється Яна Дубинянська, кримчанка, яка навчалась у Львові). У багатьох есеях озвучено стереотипи про регіон (те, що думає про нього «Чужий»); як правило, автори зазначають ці стереотипи ще на початку тексту – для того, щоби протягом есею їх спростувати. Очевидно, ця книжка створена не останньою чергою саме для того, щоб накреслити шлях подолання стереотипів, якщо вже не знищити їх повністю.

Більшість авторів намагалися віддати належне й історії краю, і пам’яткам культури, і ландшафтові, і відомим постатям регіону, й особливостям мешканців (наприклад, Антон Санченко в есе про Херсон Ми всі в Херсоні проїздом дає пречудову мозаїку характеристик херсонців — зауважує речі дуже дрібні, помітні лишень для вельми спостережливого ока). У книжці є стрункіші есеї, а є більш розхристані, є ті, що впевнено пробираються горами та горбками, балками і ярами, а є ті, що гуляють степом, петляють стежками, виписують мисліте.

Чи не всі есеї містять згадку про якесь «най», адже майже у кожному регіоні можна знайти щось, що заслуговує на суперлятиви (наприклад, Леонід та Олександр Ушкалови в есеї про Харківщину Нова Америка не уникають згадки про найстаріший діючий кінотеатр в Україні «Боммер»). І це бажання не похвалитися, а поділитись унікальним, запам’ятатись.

На відміну від путівників, тут не замовчано проблеми регіонів. Дуже зворушливо звучать висловлювання авторів «про наболіле» (якщо це не є банальні нарікання, які можна почути у приміських електричках). Може, й правда, що про непривабливе мають право говорити тільки “свої”? Описані проблеми регіону могли б знеохотити потенційного мандрівника до подорожі цим краєм, але нічого не приваблює більше, ніж щирість. Варто пам’ятати, що якщо є любов (а щó любити в Україні, можна знайти, як видно з есеїв, усюди), то страх відступає.

Якщо східні та південні автори багато пишуть про «машину часу», про тривання радянського минулого у містах, то «правобережніші» відзначають інше, як-от Ростислав Семків у статті Рубіжна земля: Тернопільська область між земель та століть: «На відміну від багатьох інших міст, Тернопіль майже повністю ілюстровано від спогадів минулої епохи».

Цікавим виглядає задум творців книжки ілюструвати кожен регіон пам’ятником Шевченкові, який мають усі обласні центри (справді-бо, що ще об’єднує міста й містечка країни, як не Кобзар у бронзі?). Виявляється, є ще дещо, про що йдеться в кожному тексті: пам’ятник Леніну, – немає жодного автора (може, хіба крім Тараса Прохаська), який би про нього не згадав, навіть якщо в його регіоні Ілліча уже не вшановують (як не вшановують, то на щось же пам’ятник мусили переплавити? І про це варто згадати). Втім, згідно з Миколою Леоновичем (дуже тонко він підмітив у статті Острів Полтава), об’єднавчою річчю України є «не мова, культурна спадщина чи ще яка романтична муть, а мережні супермаркети».

Можливо, книжка виграла б у продажах, якби містила імена дуже відомих письменників. Але, по-перше, не кожен край може похвалитися хоча б одним вельми знаним літератором, по-друге, далеко не кожен відомий письменник є географічно чутливим (себто знає регіон, із якого походить або в якому мешкає). Із найвідоміших тут, звісно, — Тарас Прохасько (і у своєму есеї про Франківщину Абстрактна Франківщина: між Довбушем і Буковелем він по-прохаськівськи геніальний). Очевидно, важко було знайти рівноцінних авторів, тому в деяких есеях ви натрапите на шаблони зразка «Усе це складає неповторну картину, яка часто проходить повз увагу не лише мандрівників, а й місцевих мешканців» або «…татарські орди плюндрували цю землю, і ставали на прю козацькі паланки». Втім, кожен автор має якісь стилістичні знахідки, і з усіх текстів можна взяти принаймні одну фразу, щоб вона вистукувала у скронях, коли ви їдете в потязі або маршрутці до цього краю.

Якщо припустити, що для кожної людини її дім є Центром Всесвіту, а всі автори писали про свій дім, то вийшла збірка про 25 Центрів Усесвітів. Чимало авторів мають подвійну ідентичність, адже від деякого часу мешкають у Києві, і багато де можна почитати про відмінність між ритмом життя у провінції та столичним ритмом. Що цікаво – про сам Київ у збірці не йдеться, і причини упорядник пояснює ще у вступі. Є есе про Київщину і названо його, як на мене, дуже влучно: У затінку столиці (автор — Олександр Богаченко). На мій погляд, рішення уникнути розмови про Київ було цілком доречним: з одного боку, це дуже опрацьоване місто — і в художній літературі, і в есеїстиці, в путівниках, в історії. Здається, що писати про Київ — це продукувати очевидності. З іншого боку, не можу не погодитися з упорядником, що, вивчене топографічно, культурологічно воно досі не осмислене, тому варте окремої книжки. Зрештою, його в будь-якому випадку забагато — як уже було сказано, навіть у статтях про інші регіони Київ оминути важко.

Другим вельми опрацьованим у літературі містом є Львів. З огляду на це, авторові есею про Львівщину Остапові Сливинському випало, як на мене, чи не найскладніше завдання. Але у своїх Чотирьох стихіях Сливинський залишається Сливинським: неепатажно-оригінальний, він не наслідує ані Йозефа Рота, ані Андруховича, ані будь-кого іншого. Він узагалі мало пише про саме місто Лева (хоча не позбавляє його уваги), зосереджуючись на тому, що зникає у регіоні (наприклад, занедбані церкви і замки, од яких за кілька десятиліть не залишиться й сліду), – можливо, для того, щоб хоч текст продовжив їх тривання.

Безумовно, про кожний край можна було написати інакше. Якби, скажімо, про Хмельниччину писав не Нечитайло, а Бондар, про Франківщину – не Прохасько, а Андрухович, про Харків – не Ушкалови, а Жадан або Коцарев, про Закарпаття – не Белей, а Мідянка чи Любка, про Тернопіль – не Семків, а Дністровий, про Житомир – не Стахівська, а Шевчук, то ми побачили б ці регіони цілком інакшими. Але це зовсім не означає, що я воліла б читати тут інших авторів, тим паче, що і Андрухович, і Жадан, і Мідянка з Любкою, і Дністровий, і Шевчук неодноразово мали можливість висловитися про свої регіони, і багато з них це успішно зробили. Мені йдеться тільки про те, що слова Петра про Павла зазвичай більше кажуть про Петра, ніж Павла, і про це слід пам’ятати, читаючи «Соломонову Червону Зірку». Не погоджуватися, сперечатися з авторами, обурюватись – усе це потрібно, і думаю, письменники будуть вам за це вдячні, може, й більше, ніж якби ви були цілком згодні і все сприймали на віру.

Проте кортить іще повернутися до літературної географії Патріарха — мушу зізнатися, вона вже багато років не дає мені спокою. 1994 року в есеї Ерц-герц-перц Андрухович писав, зокрема, про те, що Станіславів «усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою». Слід віддати письменникові належне: він переглядає свої позиції. І в есеї Дніпропетровськ, уміщеному в “Лексиконі інтимних міст” (2011), зазначає: “А тим часом любі дніпропетровці показували мені Нагірне Місто… – і тут, бляха-муха, виявилося, що я таки дійсно не мав рації, коли далекого 1994 року наквецяв у своєму «Ерц-Герц-Перці», що от мовляв Австро-Угорщина залишила нам архітектуру, яка досконало різнить наші западенські міста від усіляких запоріж та дніпропетровськів, а ті натомість нічим не різняться між собою. Тепер мені слід було падати на коліна і благати у дніпрян пробачення за ту давню легковажну ахінею”. Втім, можна стверджувати, що ідея “двох Україн” і культурної та розмаїтої Західної в силу багатьох факторів уже посіла поважне місце у свідомості багатьох українців.

Між іншим, Вікторія Наріжна в есеї Дніпропетровськ постіндустріальний: “не друге місто” у пошуках ідентичності дає відповідь на запитання, чому більшість орієнтованих на українськість вибачливіше ставляться до ностальгії галичан за «мамунею Австрією», ніж до ностальгії за Російською імперією в різних її іпостасях: «Чому галичани душі не чують у своєму Франці Йосифі (хоч той теж завдав деякої шкоди розвитку української культури в краї), і це жодним чином не заважає ні їхньому патріотизму, ні державницьким поглядам, ні національній гідності? Думаю, ймовірно, відповідь така: Австро-Угорської імперії давно немає, а Російська нехай і смертельно поранена, та все ще живе. Лоск колишніх монархій в особі Франца Йосифа – не більше ніж мила екзотика з претензію на європейськість, а образ Єкатєріни досі розглядається як символ цілком реальної небезпеки». Ви можете далі пізнавати Сарматію з негативного боку, скажімо, в Андруховичевому есеї Атлас. Медитації (Диявол ховається в сирі. – К.: Критика, 2006). А можете в «Соломоновій Червоній Зірці» прочитати есеї про Луганщину, Донеччину, Запоріжжя. І зайнятися компаративістикою. Можливо, тексти Люби Якимчук, Станіслава Федорчука, Валентина Терлецького підтвердять тези Юрія Андруховича. Але, цілком імовірно, спростять їх. Залежно від того, на що ви будете налаштовані. Втім, і про Львівщину з Франківщиною, про Чернівеччину й Закарпаття, як виявиться для багатьох, можна писати, не зосереджуючись на їх австро-угорському минулому. Виявиться, що і Хмельниччина з Кіровоградщиною є по-своєму цікавими. In varietas veritas — так називається стаття про Закарпаття. Імовірно, ця назва показує квінтесенцію всієї задуманої ужгородцем Белеєм збірки.

Утім, чимало цитат із есеїстики Патріарха могли би стати епіграфами до “Соломонової Червоної Зірки”. Бо ця книжка таки справді доводить андруховичівське “Географію слід починати з азів. Для нас вона ще не починалась” (Вступ до географії) і намагається таку ситуацію виправити.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/06/20/solomonova-chervona-zirka-vidpovid-andruhovychu/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: УНІАН)

Десять цьогорічних подій української літератури

Драматичний і напружений 2011 рік залишається позаду, розчиняється у мжичці незвично теплого грудня. Проте на нього ще можна кинути кілька прощальних поглядів у вікно. Наприклад, щоб згадати його найпомітніші книжки, ті, за якими, можливо, і згадуватимуть початок другого десятиліття ХХІ століття в українській літературі.

Отже – десять книжкових подій 2011 року, розташованих у довільному, а не хітпарадовому порядку.

1. Ліна Костенко. «Записки українського самашедшого».

Безперечно найгучніше видання року. Астрономічний, як на вітчизняні ... [ Показати всю рецензію ] реалії, наклад. Прозовий дебют найавторитетнішої поетки, що викликав абсолютно полярні реакції – від захоплення до повного несприйняття. Якось у Вінниці я бачив, як цю книжку читає таксист. Обговорення «Записок…» в інтернеті триває й сьогодні, практично через рік після виходу. Головний герой книги – надміру сповнений сумовитими рефлексіями інтелігент, який маніякально фіксує інформаційний потік початку ХХІ століття. Одним його сентенції здаються нарешті висловленим істинним голосом покоління, інші вважають їх малоцікавим потоком свідомості «поведеної» людини.

2. Юрій Андрухович. «Лексикон інтимних міст».

Мабуть, це найочікуваніша книжка. Андрухович анонсував її вихід уже кілька останніх років, а час від часу викидав у періодику уривки майбутнього видання. Багато кого розчарувало, що «патріарх» знову написав не гостросюжетний роман, а щось більш есеїстичне (розповіді про 111 міст, які довелося навідати Андруховичу, розташовані в алфавітному порядку), втім обирати жанр для свого письма – священне і виняткове право кожного автора. Блискучий стиль, дотепність, приємні мовні ігри є головними перевагами книжки. Інша справа, що про деякі зі 111 населених пунктів письменнику виявилось практично нічого сказати, а ще в деяких випадках він вирішив обмежитись обіграванням стереотипів.

3. Тарас Антипович. «Хронос».

Книжка, яка прозвучала саме через текст, а не через ім’я автора чи обставини виникнення. Вихід «Хроноса» пройшов порівняно спокійно, натомість, потім чутки про цікаву книжку почали активно розходитися серед любителів літератури. Важливо, що твір Антиповича належить до літературної фантастики, а якісних зразків цього жанру в нас не так і багато (а на думку багатьох – і взагалі немає). Заразом він добре і багатозначно написаний. У центрі книжки – символічний образ часу як життя і боротьби за нього. «Хроносу» пророкували мало не всі літературні премії за 2011 рік, проте досі ці прогнози не справдилися.



4. Костянтин Москалець. „Мисливці на снігу”.

Книжка віршів різних років «тихого», але справді масштабного поета, широкому загалу відомого передусім як автор пісні «Вона». Одні його поезії – зворушлива сумна любовна лірика, в інших Москалець застигає у медитативній задумі, близькій до стандартів східної філософії, а ще в інших він чудово вловлює настрій, дух, чи то якоїсь пори року, чи, приміром, такого явища, як віртуальна закоханість. Усім текстам «Мисливців на снігу» притаманний особливий, дуже індивідуальний ритм і співвідношення між словами, між об’єктами. Вузловий момент у житті сучасної української поезії.

5. «Гмін очеретяних хлопчиків», поетична антологія.

А це вже – антологія молодих двадцяти-тридцятирічних поетів (і україномовних, і російськомовних), що мешкають у Дніпропетровській і Запорізькій областях або походять звідти. Найпомітніший проект року в молодій поезії. Різні автори, різні поетики, техніки, плюс майже завжди незаперечний талант. Особливого значення «Гімн очеретяних хлопчиків» набуває, якщо врахувати, що поезія цього регіону традиційно перебуває у такому комунікативному просторі, який є трохи відокремлений від простору решти країни. У будь-якому разі ця книжка допомагає зорієнтуватися, зрозуміти деякі тенденції сучасної поезії, а може – знайти «свого» поета.



6. Ірина Жиленко. «Homo feriens».

Монументальні та масштабні спогади однієї з найкращих поеток-шістдесятниць. Цікаві описи повоєнного Києва її дитинства, початку літературної діяльності, атмосфери задухи та вибіркових репресій часів застою, драматичних подій вісімдесятих і то піднесених, то депресивних дев’яностих тощо. Але найцінніші її розповіді про становлення літературного, культурного і меншою мірою політичного шістдесятництва. Побутові деталі, розмови, думки, акції, дискусії, самоствердження, закоханості, прогулянки, боротьба – все те, з чого склався феномен того покоління. Книжка складається зі щоденникових записів, сучасних коментарів-роздумів та віршів. Ідеальне видання як для історичного аналізу, так і для сентиментальних розмислів над питаннями часу і долі людей.

7. «Соломонова червона зірка».

Така собі «відповідь Андруховичу» – збірка есеїв переважно молодих письменників про 25 регіонів України. Цій книжці можна закинути багато чого. Наприклад, незграбну назву (комбінація назв крайніх географічних точок країни). Або відсутність Києва. Або надмірний пафос і закомплексоване «а ми теж, а ми теж» у текстах про деякі регіони. Але загалом «Соломонова червона зірка» – етапна подія в осмисленні культури, сучасності, історії різних частин України, їхньої взаємодії. Скільки в нас говорено про те, що регіонам треба краще пізнавати одне одного, так ось подібні видання роблять для цього дуже багато.



8. Ірина Шувалова. «Ран».

Книжковий дебют однієї з найбільш талановитих представниць поетичної генерації «двотисячників», киянки Ірини Шувалової. Приклад того, як усупереч загальним тенденціям, сучасна молода поезія вміє бути римованою, силаботонічною і надзвичайно ритмічною. Не цураючись традицій модернізму ХХ століття, Шувалова створює досить герметичні твори, сповнені асоціативності та звукової гри. А от як розуміти назву цієї книжки, не хоче зізнаватися навіть сама авторка.







9. «Метаморфози».

Поетична антологія, впорядкована Сергієм Жаданом. Хоча гасло «Десять поетів десяти останніх років» звучить і надто гучно, тим не менш, до уваги читачів – справді показова і різноманітна добірка поетів покоління дев’яностих і двотисячних років. Сюжетність і метафоричність, брутальні, сентиментальні, реалістичні й ескапістські настрої – тут активно присутні практично всі тенденції поезії, що народилася в часи незалежності. Якщо в самій фактурі письма антологія постає строкатою, розмаїтою, то в регіональному плані вона дещо обмежена – і репрезентує лише три основні центри творення сучасної української поезії – Київ, Харків і Львів.



10. Оксана Забужко, Юрій Шевельов. „Вибране листування на тлі доби”.

Листування між двома, м’яко кажучи, помітними постатями української культури. Приватна спроба подолати прірву між „Розстріляним Відродженням” і сьогоденням. Безжальний, вишуканий, часто снобістський і надміру суб’єктивний аналіз літературних, мистецьких, політичних тенденцій і постатей дев’яностих і початку двотисячних років. Плюс портрет Шевельова пензля Забужко. Плюс, звичайно ж, автопортрет пані Оксани. Книжка великого напруження думки, цікавих спостережень і вибухових, не завжди милих емоцій.



Олег Коцарев

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна РАТУШНА (джерело: День)

У столичній книгарні «Є» презентували «Соломонову Червону Зірку» — книжку есеїв про 25 регіонів України. Широкомасштабний у буквальному сенсі проект претендує на роль дзеркала для 20-річної країни. За словами упорядника цього культурологічно-краєзнавчого видання Леся Белея, під інтригою назви книжки — «Соломонова Червона Зірка» — криється звичайна географічна логіка. Адже крайня західна точка нашої держави— село Соломоново, схіжна ж — Червона зірка (звісно, погратися можна було б і в «Петрівський Сарич», відповідно до північної та південної координат, чи назвати «Мар’янівський центр», але...). ... [ Показати всю рецензію ] Отож саме між цими двома вісями сучасними письменниками, викладачами, краєзнавцями та журналістами розставлено 25 скелець-есеїв. Їхня оптика з’єднує в одне ціле ландшафти, традиції, негаразди, стереотипи, менталітет мешканців та пам’ятки усіх українських областей. Серед авторів — Леонід та Олександр Ушкалови, Павло Нечитайло, Тарас Прохасько, Володимир Панченко, Олена Степаненко, Ростислав Семків, Люба Якимчук, Остап Сливинський, Яна Дубинянська, Антон Санченко, Микола Леонович, Олена Захарченко та ін. Кожен із них, попри те, що взяв за основу власний досвід пізнання своєї малої батьківщини (реальні історії, родинні хроніки, спогади дитинства, ба навіть сни), вдало поєднує його з історичними екскурсами, описом найцікавіших місцин, маловідомими фактами та деталями із культури повсякденності нинішніх міст та містечок поза межами столиці. Власне, те, що Олександр Богаченко, говорячи про Київщину, не згадує про її центр — не помилка, а якраз елемент видавничого задуму. Варто зазначити, що, окрім вигадливого авторського суб’єктивізму, сказати б, розповіді про (не)існування Луганська, абстрактної Франківщини, нової української Америки — Харкова, дрейфування острова Полтава по хвилях ланів чи родинних записів із Житомира, у книжці достатньо стрункої путівникової граматики, наприклад, Закарпаття, Одещини, Буковини чи Сумщини. Але скрізь жива країна — без засилля дат та статистики, з гумором, десь прикрашена, а часом зовсім не приваблива, сувора та розкішна водночас, з історією та історіями. Задля справедливості варто побажати видавцям презентувати її не лише у Києві — у різноманітності істина, повідомляє Анна РАТУШНА.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентин Терлецький (джерело: Репортер.ua)

краинские писатели написали книгу «Соломонова Червона Зірка» об Украине, которая начинается на востоке Червоной Зиркой, а заканчивается на западе селом Соломоновым. Как указано в аннотации, «проект ставил своей целью изобразить портрет современной Украины - всех ее регионов. Украинские мастера слова описывали свои «малые родины»: ландшафты, жителей, традиции, стереотипы, менталитет и то, что сохранилось с прошлого». Автором эссе "Запорізький край - реалістичний міф", которое вошло в книгу, стал Валентин Терлецкий, запорожский журналист, писатель и музыкант.

За странным названием книги стоят ... [ Показати всю рецензію ] 25 авторов и 25 эссе. Идея создания такого сборника принадлежит молодому автору Лесю Белею. Именно он собрал 25 писателей, каждого из которых он попросил написать эссе о своем крае.

- Написать такое эссе в рамках поставленного издательством задания было сложно - во-первых, были ограничения в объеме, во-вторых, требовалось максимально представить край во всем его многообразии, учитывая исторические, культурные, социальные и прочие факторы, - рассказывает "РепортерUA" Валентин Терлецкий. - Я сделал упор на ментальности запорожцев, на истории края, на интересных фактах и достопримечательностях. Постарался, чтобы эссе вышло разноплановым - нечто среднее между путеводителем по краю и аналитическим материалом. Возможно, мое восприятие Запорожья вышло немного резким, даже критическим, но я считаю, что правда в данном вопросе должна главенствовать. Мне было очень приятно, что организаторы проекта именно мне предложили представлять наш край в столь интересном издании. Я чувствовал ответственность и одновременно гордость за то, что многие читатели увидят Запорожье моими глазами, а, значит, экстраполируют на свое восприятие именно мою философию и мироощущение. Я не пытался быть объективным - эссе писалось от души, так, как я действительно ощущаю Запорожский край. Дай Бог, чтобы эта книга все же пригодилась тем людям, кто решился путешествовать по нашей стране в поисках чего-то нового. Если этим странникам удастся извлечь для себя что-то интересное из этих материалов, значит, и моя толика успеха в этом есть!

В скором времени сборник эссе о разных уголках Украины можно будет приобрести в книжных магазинах Запорожья.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентин Терлецький (джерело: Прав.Да)

Оригинальная идея молодого украинского писателя Леся Белея воплощена в жизнь в виде книге, состоящей из 25 эссе – по одному о каждом регионе Украины. Свою работу в сборнике представил и запорожский журналист, писатель и музыкант Валентин Терлецкий.
Произведения авторов расположены в книге по географическому принципу – с востока на запад. Начинается сборник с эссе о Луганской области и селе Червона зірка – самом восточном населенном пункте Украины. Заканчивается книга литературным экскурсом на Закарпатье, в частности в село Соломоново. Отсюда и название сборника – «Соломонова Червона Зірка». Эссе ... [ Показати всю рецензію ] Валентина Терлецкого «Запорізький край – реалістичний міф» отражает авторские взгляды на историю нашего края, его достопримечательности, менталитет запорожцев.
– Эссеистика сама по себе – достаточно вызывающий жанр для литератора, – рассказал «Правде» Валентин Терлецкий. – Потому что именно здесь проявляются все истинные качества писателя – от ссыкливости до таланта. Вот я и попробовал. Был вариант зассать и написать попсовую лабуду, чтоб потом все-таки здоровались со мной некоторые запорожцы, а не так, как было после моих романов. Но я решил не бояться и написать все, что я думаю о Запорожье. И во время работы над материалом выяснилось, что я сам многого не знал о родном крае! Хотя в свое время объездил с командировками чуть ли не все уголки области, когда на облТВ работал. Вот, например, что вы знаете о селах Скельки и Балки на берегу Каховки? Мало что. А там есть уникальные древние захоронения, которые чудом сохранились. Каменные Могилы, Федотова Коса, Молочный Лиман, река Конка, Хортица – у нас очень много уникальных природных мест. Плюс рукотворные. Тот же Соцгород в Запорожье. О них должны знать, по крайне мере, жители Украины, не говоря уже о гостях страны, туристах. Поэтому я пытался совместить в своем эссе интересный путеводитель по области, свои собственные размышления о ментальности запорожцев, наблюдения, выводы. Думаю, что читатели, даже местные, тоже откроют для себя много удивительного и необычного!
Издатели обещают, что уже в скором времени сборник можно будет приобрести в книжных магазинах города и области.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Редакція (джерело: Давление света)

Українські письменники написали книгу «Соломонова Червона Зірка» про Україну, яка починається на сході Червоноїю Зіркою, а закінчується на заході селом Соломоновим. Як зазначено в анотації, «проект ставив собі за мету змалювати портрет сучасної України — всіх її регіонів. Українські майстри слова описували свої «малі батьківщини»: ландшафти, мешканців, традиції, стереотипи, менталітет і те, що збереглося з минувшини».

До книги увійшов есей про Луганськ і область, який написала Люба Якимчук. Текст називається «Луганські зуби, ріки і ноги».

- Я писала про Луганщину, звідки я родом, – говорить ... [ Показати всю рецензію ] Люба Якимчук: Писати про Львів або Київ – простіше, адже багато всього вже написано, тон уже заданий, міфи створені і популяризовані, можна собі розслаблено бавитися в інтертекстуальність. Натомість про Луганськ і область є дуже мало чого. Не нагадуйте Жадана, бо в його «Ворошиловграді» про Луганськ зовсім не йдеться, більше про Старобільщину, яку він добре знає. От і Андрухович у своєму «Лексиконі інтимних міст» із обласних центрів не згадав тільки
Луганськ і Чернігів. За великим рахунком, Луганська в українській літературі немає. А основне те, що немає якогось одного яскравого міфу, тож мені доводилося певні відомі
вузькому колу міфологеми збирати докупи, як розбиту вазу. Велика відповідальність і
велика насолода було цим займатися. Ця тема й досі мене не облишає, може з цього вийде
щось більше, ніж есей.

13 грудня о 18:00 у Книгарні «Є» на Лисенка, 3 у Києві відбудеться презентація книги
есеїстки про 25 регіонів України «Соломонова Червона Зірка» за участі авторів.

Автори

Люба Якимчук – Луганщина,

Станіслав Федорчук – Донеччина,

Леонід та Олександр Ушкалови – Харківщина,

Олександр Богаченко – Київщина,

Валентин Терлецький – Запоріжжя,

Вікторія Наріжна – Дніпропетровщина,

Яна Дубинянська – Крим,

Сергій П’ятаченко – Сумщина,

Микола Леонович – Полтавщина,

Антон Санченко – Херсонщина,

Володимир Панченко – Кіровоградщина,

Олена Степаненко – Чернігівщина,

Дмитро та Тарас Креміні – Миколаївщина,

Володимир Полторак – Одещина,

Юлія Джугастрянська – Вінниччина,

Юлія Стахівська – Житомирщина,

Павло Нечитайло – Хмельниччина,

Олена Захарченко – Рівненщина,

Дмитро Антонюк – Буковина,

Ростислав Семків – Тернопільщина,

Володимир Лис – Волинь,

Тарас Прохасько – Франківщина,

Остап Сливинський – Львівщина,

Лесь Белей – Закарпаття.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Без підпису (джерело: Млечный Путь)

13 декабря в киевском книжном магазине «Є» состоялась презентация книги эссеистики о 25 регионах Украины «Соломонова Червона Зірка» (Киев: «Темпора», 2011. 478 с. Тираж – 1000 экз.), в котором приняли участие 25 лучших, по мнению издательства, авторов со всей страны.


Как отметил составитель издания Лесь Белей, этот проект «Темпоры» - лучшего украинского издательства 2011 года – художественное восприятие современной Украины в разнообразии ее регионов. Мастера слова описали свои «малые Родины»: ландшафты, жителей, традиции, стереотипы, менталитет, словом, все то, что сохранилось из прошлого ... [ Показати всю рецензію ] и обладает всеми шансами очутиться в будущем.

- На западе Украина начинается селом Соломоновым, а заканчивается Красной Звездой на востоке, - добавил Лесь Белей. Между ними – 1316 км, иначе – 31 марафонская дистанция. А это, как понимаете, достаточное расстояние для культивирования порой даже противоречивых стереотипов и, конечно же, дешевых электоральных битв. Что себе можно представить о людях, живущих за 1000 километров? Почти то же, что и о… марсианах. Со временем стереотипы обрастают легендами, неприязнью и страхом. Вот почему проект «Соломонова Червона Зірка» представил слово авторам, которые по-новому открывают свои «малые Родины». Возможно, их – пусть не лишенные субъективизма – рассказы – довольно откровенное зеркало, в котором нельзя не усмотреть не только наши культурные победы. Впрочем, это, по мнению авторов, как раз то, о чем следует знать каждому в любом регионе, - добавил Лесь Белей.

Участник издательского проекта Тарас Креминь, который в эссе о Николаевщине «Піщаний годинник України», подготовленном вместе с отцом – лауреатом Государственной премии Украины имени Т. Г. Шевченко Дмитрием Креминем, на киевской презентации подчеркнул, что представленные в книге рассказы посвящены нашей стране на 20-м году ее независимости. Конечно же, разговор не только о том, каким колоссальным культурным, духовным кодом обладают жители разных областей, начиная от Галичины, Волыни, Слобожанщины, Полесья и Таврии. Эта книга – один из лучших способов поговорить о неизвестной для каждого из нас стране, которая стала для нас родной, но до сих пор не познанной.

- Никого не удивлю, сказав, что многие из наших современников не знают своей литературы, искусства, истории, поэтому так просто отдают на фактическое разграбление и уничтожение уникальные памятники древнего мира. С другой стороны, низкий интерес к прошлому края замечен и у детей, которым имена Грейга, Аркаса и Скаржинского зачастую также, как и многим из нас, стали безразличными. Очевидно, что так дальше продолжаться не может, ведь с этих азов регионального мироздания и начинается «малая Родина». Лично для меня эта книга с достаточно оригинальным названием стала не только подтверждением нового формата в подходе к осмыслению нашей культуры, но и коллективным желанием своих коллег по перу разрушить границы между украинцами, деканонизировать устоявшиеся совковые стереотипы. Уверен, что львовянам, донетчанам и николаевцам в этом плане нечего делить. Вот почему мы должны не только заново выстроить свой имидж, но и выработать свою культурную стратегию как в Европе, так и мире, - уточнил Тарас Креминь.

Добавим, что в списке 25 авторов – известные современные писатели: Антон Санченко (Херсонщина), Станислав Федорчук (Донетчина), Леонид и Александр Ушкалов (Харьковщина), Яна Дубинянская (Крым), Владимир Панченко (Кировоград),
Юлия Джугастрянская (Винниччина), Юлия Стаховская (Житомирщина), Ростислав Семкив (Тернопольщина), Владимир Лис (Волынь), Тарас Прохасько (Ивано-Франковщина), Остап Сливинский (Львовщина) и др.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Елена Адаменко Елена Адаменко (джерело: Данкор)

3 декабря в Киеве состоялась презентация книги «Соломонова Червона Зірка» издательства «Темпора».

В нее вошли 25 эссе украинских авторов их 25 регионов Украины. Сумщина в книге представлена произведением кандидата филологических наук, доцента кафедры зарубежной литературы СГПУ им. Макаренко Сергея Пятаченко.

Целью проекта «Соломонова червона зірка» стало изображение портрета современной Украины посредствам описания каждого региона, его традиций, жителей, их менталитета.

На западе Украины начинается селом Соломоновым и заканчивается Червоной Зіркой на Востоке. Между ними - 1316 км. Достаточное ... [ Показати всю рецензію ] расстояние для культивирования стереотипов и дешевых электоральных битв, - говорится в предисловии к антологии. - Что можно представить о людях, живущих в 1000 километров? Почти то же, что и о марсианах. Со временем стереотипы обрастают легендами, неприязнью и страхом ... Проект «Соломонова червона зірка» предоставил слово украинским мастерам пера. Возможно, им легче пересказать другим то, что рассказывают их родные ландшафты. Возможно, с их - пусть не лишенных субъективизма - рассказов сложится такое себе зеркало, в которое смогут заглянуть украинцы со всех уголков нашей страны.

Тираж антологии – 1000 экземпляров. Книга рассчитана на историков, путешественников, всех, кого заинтересует предложенная тематика.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександра Єременко (джерело: Читомо)

13 грудня «Читомо» завітало в книгарню «Є» на презентацію книги про 25 регіонів України «Соломонова Червона зірка». Пройшла подія в атмосфері діалогу авторів із глядачами, на зразок круглого столу. Ідея об’єднати в одній книзі невеликі нариси про 25 регіонів України спала на думку Лесю Белею, і саме він був керманичем вечора.

Лесь Белей визначає «Соломонову Червону зірку» як мандрівну літературу. За словами укладача книги: «Сьогодні мандрівна література – рідкісне явище, зокрема в Україні. Твори цього стилю можна порахувати на пальцях однієї руки слюсаря-інваліда.»

Лесь Белей

Мотивація ... [ Показати всю рецензію ] написання книги – напрочуд прозора: зібрати в один котел маловідомі факти, історичні особливості, цікаві описи та контроверсійні стереотипи щодо усіх областей України, впорядкувати тексти та довершити книгу цілісністю. Ключовим моментом і головним запитом до авторів була так звана есеїстка, тобто коротке викладення матеріалу.

Напевно не знайдеться читача, у якого б не виникло питання про назву книги: «Чому саме Соломонова Червона зірка і як це зрозуміти?» Лесь Белей, який писав про Закарпаття, пояснив: «Назва книги має виключно географічний характер. Крайня західна точка України – село Соломонове, а крайня східна – село Червона зірка. Між ними 1316 км і це є вся Україна.» Подолати таку немалу дистанцію за час презентації допомогли 14 із 25 авторів книги.

Відповідаючи на питання Леся про досвід пізнання областей і особливості написання частин книги, автори були багатомовні та дуже різні, але в одному було спільне – в поетичному ставленні до власних областей України.

Антону Санченко в роботі над книгою допомогло відсторонене сприйняття Херсонської області. Зараз він не постійно мешкає в Херсоні, тому бачить те, до чого звик читач, зовсім з іншого боку.

Антон Санченко

Володимир Панченко підкреслив, що в Кіровоградщині за легендою знаходиться географічний центр України, а в 20 сторіччі її територія взагалі була суцільним «політичним коктейлем» (щодо проживання важливих історичних постатей).



Володимир Панченко

Олена Степаненко закохалась в Чернігівщину, прогулюючи пари в інституті, а Люба Якимчук вирішила написати про Луганщину., щоб спростувати загальновідомий міф: нібито є мало що розказати про Луганську область.

Олена Степаненко

Люба Якимчук

Микола Леонович з Полтавщини мав за мету написати про відчуття роз’єднаності, бо загалом не існує єдиної ментальної України. Дмитро та Тарас Креміні оспівували Миколаївщину так, щоб у людей не виникало думки: «Миколаївська область знаходиться десь недалечко від Одеси, або у районі Херсону».

Микола Леонович

Тарас Кремінь

Київщину та її дві реальності представив Олександр Богаченко. Він розмежував населення області на дві групи: люди першої групи їздять електричками на заробітки в Київ, а другої – виїжджають на машинах із своїх котеджів.



Олександр Богаченко

Юлія Стахівська описує Житомирщину, як регіон трьох «К»: космос, Корольов та космонавтика, а Дмитро Антонюк називає Буковину найкльовішою та найвеселішою областю країни, бо там збережені карнавальні традиції.



Юлія Стахівська

Ростислав Семків намагався щось додати до новочасного епосу «Файне місто Тернопіль» та підкреслив унікальність Тернопільщини: область майже уніфікована, тобто 98% населення – україномовні українці та греко-католики.

Ростислав Семків

Юлія Джугастрянська вплітала давнину в попсові відомості про Вінниччину, а Володимир Лис вихвалявся найзеленішою та «найрічковішою» областю України – Буковиною.

Юлія Джугастрянська

Володимир Лис

На жаль, глядачам не пощастило познайомитися зі всіма авторами, тому варто назвати хоча б їх імена: Станіслав Федорчук (Донеччина), Леонід та Олександр Ушкалови (Харківщина), Валентин Терлецький (Запоріжжя), Вікторія Наріжна (Дніпропетровщина), Яна Дубинянська (Крим), Сергій П’ятаченко (Сумщина), Володимир Полторак (Одещина), Павло Нечитайло (Хмельниччина), Олена Захарченко (Рівненщина), Тарас Прохасько (Франківщина), Остап Сливинський (Львівщина).

Якщо виокремлювати кожну область з книги, то загалом можна було видавати 25 повноцінних книжок. Але основною ідеєю «Соломонової Червоної зірки» стало заохочення населення України пізнавати власну державу, подорожувати, захоплюватися нею. А також книга спонукає до об’єднання.

Читачі на прикладі книги мають прекрасну можливість впевнитися в заключній фразі Леся Белея: «В різноманітності – істина.»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда. Життя)

Соломонова Червона Зірка (Темпора, 2012)
Дивна назва книжки походить від назв крайніх точок України. Назва виправдана тим, що книжка – справжня мандрівка зі Сходу на Захід. Все починається в Луганську та закінчується в Ужгороді. Композиційно це 25 текстів про 25 регіонів України.

Поєднати два береги країни спробував упорядник Лесь Белей. Йому вдалося зібрати цікавий контингент на сторінках книжки. Справді, де б ще випала нагода під однією палітуркою зібрати Тараса Прохаська, Леоніда та Сашка Ушкалових, Антона Санченка, Яну Дубинянську та інших?
Як завжди буває в таких "солянках", тексти вийшли ... [ Показати всю рецензію ] різної якості.

Мене найбільше потішили південні регіони України. Текст Яни Дубинянської про Крим і Антона Санченка про Херсонщину – це взірець гумору, (само)іронії та здорового глузду. В цих есеях автори ніби самі для себе відкривають рідні краї. А ще тон текстів такий, що неможливо не закохатись у цей чудовий Південь.


Не менш дотепним є текст про Дніпропетровськ. Місто постає як поєднання винятковості та відсутності особливих прикмет. "Місто не перше, але й не друге" - чудовий підсумок есею. І, як на мене, гарна фраза для опису багатьох інших українських місць.

Іншим прикладом є наскрізь метафоричний нарис Тараса Прохаська про Івано-Франківщину. Край тут постає як краєвид. Важливою тут є метафора простОру за вікном і особливого ландшафту.

Дуже цікавим є погляд на Київщину. Це єдиний текст, де чимало слів присвячено Чорнобилю. В цій історії використано метафору "білої плями", йдеться про певну порожнечу. Цікаво, що білу пляму бачимо в інших есеях збірки: інші автори про Чорнобиль явно не говорять.

Є в збірці також тексти, які більше личили б путівникам. Вони інформативні, але мають із літературою мало спільного.

Але загалом "Соломонова Червона Зірка" є дуже цікавим проектом. Це ніби моментальний знімок фактів і слів, які бентежать сучасних українських письменників. Вони говорять про політику, говорять про історію, говорять про любов і гордість – про свій краєвид і свою країну.

Книжка сподобається любителям представлених авторів, антологій, путівників і тим, хто шукає місце для бюджетної відпустки. Саме час подорожувати Україною.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Станіслав Кінка. (джерело: Український дім)

17 лютого в кав’ярні - книгарні «Українського Дому» відбулась презентація збірки есеїв «Соломонова Червона Зірка». В прохолодний зимовий вечір чимало охочих завітало до гостинної зали книгарні щоб з перших вуст дізнатися про це непересічне видання.

Володимир Полторак, к.і.н, доцент кафедри історії України, керівник ГУРТу, а також автор есею про Одеську область поділився своїми враженнями від проекту. Згідно його словам, він написав цей складний твір про Одещину на 40 000 за одну ніч, але його бачення кристалізувалось на протязі всього життя. Схожі думки були напевно і в інших авторів. Адже ця ... [ Показати всю рецензію ] збірка не є матеріалами історичного доробку. Чи суто художнім твором – «Соломонова Червона Зірка» - це постмодерн з людським обличчям, якщо можна так сказати. У збірці представлені 25-и нарисів-вражень від 25-и адміністративно-територіальних одиниць України. Автори – переважно молоді українці, до 35 років, і вони описують свою «терра когніта» – пізнану Україну, яка зменшується до масштабів однієї області.

Упорядники проекту вирішили створити атмосферу таємничості, обіграючи низку символів. У назві обіграються населенні пункти з крайніх: західної та східної точок України, також автори вирішили спитати себе, а що ж об’єднує Україну? Виявляється лише пам’ятник Тарасу Шевченка – він присутній у кожному з обласних центрів.

Володимир Полторак і запрошений гість з управління охорони пам’яток культури торкнулися проблеми збереження існуючих пам’яток на терені Одещини, а також наявності попиту на Одещину, але відсутності елементарних карт, путівників, планів, маршрутів.

На думку історика туристична привабливість Одещини може бути набагато вищою, але для цього потрібно знати, які скарби тримає Одещина – місце контакту багатьох культур і цивілізацій.

Читаємо збірку!
Станіслав Кінка.

[ Згорнути рецензію ]