Наталя Тисовська : Три таємниці Великого озера : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Світлана Олійник (джерело: Синопсис)

На сьогодні у літературному процесі спостерігаємо тенденцію до активного проникнення фантастичних елементів у структуру детективної, жіночої, пригодницької, підліткової тощо прози. Фантастичний елемент залучено у сучасні романи- та повісті-притчі (наприклад, твори Галини Пагутяк, Валерія Шевчука та ін.), історичну романістику (доробок Р.Федоріва, В.Єшкілєва, В.Шкляра), інтелектуальну та філософську прозу (Є.Пашковський, Ю.Андрухович). Феномен активізації фантастичного наявний не лише у літературі, так само і в кінематографі, театральному мистецтві, живописі. Очевидно, йдеться про системну модифікацію ... [ Показати всю рецензію ] сприйняття ролі вимислу в культурі, яку, здається, можна порівняти за потужністю з епохою романтизму, коли фантастичне ставало питомим середовищем для розвитку культури.
Як стверджує Надія Мельник у праці «Жанрово-стильові модифікації української новели 80-90-х років ХХ століття», можливі два варіанти співіснування фантастичного і реального – зіставлення цих площин, або ж їхнє злиття. Фантастика (фентезі) ХІХ століття передбачала існування фантастичного і реального окремо, вони взаємодіяли, але не зливалися в єдине, наприклад, твори О. Стороженка чи М. Гоголя. Такий тип функціонування фантастичного стає дедалі продуктивнішим у сучасній українській літературі. Візьмімо для прикладу твір Наталі Тисовської «Три таємниці Великого озера», який становить органічне поєднання детективної та автобіографічної прози. Час від часу героїня Наталка входить, якщо послуговуватись терміном С.Грофа, у холотропний стан – їй увижається рудий койот-розумака, який допомагає розкрити таємниці доль решти персонажів. Гра уяви чи справжній тотемний звір індіанського племені, що є настільки ж реальним, як і сиво-блакитний кіт Яро, читачеві доводиться вирішувати самотужки: «Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу – ловив знахабнілу блоху» [6, с. 148]. У будь-якому разі койот є невід’ємною частиною твору і без його допомоги навряд чи вдалося б знайти вбивцю. Відтак видається, що усталене в літературознавстві розмежування творів на такі, де фантастичне є формальним, і такі, в яких фантастичне виступає змістовим чинником (фантастика-прийом і фантастика-концепт, за визначенням О.Стужук), лише ускладнює розуміння ролі фантастичного елемента у структурі тексту.
<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Олійник (джерело: Час і Події)

Період від Нового року до Старого Нового року – чи не найромантичніші дні у році для кожного українця. Колядки, щедрівки, гості… Але й у ці дні час від часу потрібно відпочивати. А чи є у світі кращий відпочинок, ніж сидіти біля ялинки, грітися біля каміну з горнятком кави або й бокалом глінтвейну – і читати хорошу книгу… Містичний детектив «Три таємниці Великого озера» просто чудово пасуватиме до новорічного настрою.

Тож цього разу ми запрошуємо вас у загадкову подорож у часі й просторі – із нашими сучасниками, українськими студентами, котрі вчаться у заокеанській країні, в містечку Буремна ... [ Показати всю рецензію ] Затока, біля водопаду із назвою Какабека. Жахливе раптове вбивство молодого українця, у якому намагаються звинуватити дівчину-індіанку, змушує українську студентку заглибитися у архіви УПА та легенди північноамериканських племен.

Жовтогарячий койот-веселун, посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому дозволено мандрувати між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей, влаштує українській студентці та індіанському професору цікаву подорож з філософськими історіями…

Авторка роману Наталя Тисовська (котра, до речі, була студенткою Lakehead University в Канаді) стверджує, що сюжет і персонажі не є плодом фантазії автора, а здебільшого взяті з життя. Однак про те, ким були реальні герої детективної історії, ми можемо тільки здогадуватися… Поруч з містичною та індіанською сюжетними лініями, на сторінках роману розповідається і про реальні факти з боротьби УПА на Київщині – тож шанувальники історичних творів теж знайдуть для себе багато цікавих речей.

За свій твір Тисовська отримала у 2011 році другу премію літературного конкурсу «Коронація слова». Книгу надрукувала Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», котра, разом із авторкою, люб’язно надала газеті «Час і Події» текст цього чудового роману. І за це ми їм безмежно вдячні. Тож Ви, наші любі читачі, можете братися за читання з чистою совістю – жодного порушення авторських прав!

А підказав нам цей цікавий роман керівник проекту «Кассіопея» Олександр Костюк.
На Ukie Drive Radio Олександр Костюк щотижня веде передачу «Книжкова полиця», і запрошує в ефір поетів і письменників. Тож якщо Ви хочете не тільки читати, а й послухати відомих літераторів, запрошуємо з понеділка по п’ятницю вмикати радіо на 1240 АМ з 10 до 11 по полудні.
Ну а наразі ми бажаємо Вам приємного читання і щасливого Нового року! Нехай у цьому році у Вас буде вдосталь цікавих пригод, філософських розмов і містичних збігів! Адже саме вони і допомагають збагнути цінність власного життя, доброго товариства і рідної землі!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія СТАХІВСЬКА (джерело: "День")

Ця авторка захоплена культурою індіанців, але пише про неї у доволі несподіваний спосіб — переплітаючи розповідь із подіями української історії ХХ століття, еміграцією, діаспорною культурою, заокеанськими українськими архівами, у яких чимало дослідницьких загадок. Її останній роман наповнений оригінальним фактажем і має стрункий «детективний» сюжет, інтрига якого триває до останньої сторінки. «Дню» Наталя Тисовська розказала про свій твір, Канаду, народ анішинабе і право письменника на тишу.

Ю. С. Ви лауреат літературного конкурсу «Коронація слова»-2011 за роман «Три таємниці Великого озера». ... [ Показати всю рецензію ] Розкажіть, як виникла ідея написати пригодницьку історію.

Н. Т. Історія почалася так давно, що вже навіть усіх подробиць і не пригадаю. Рік був 2000, осінь, я саме приїхала в Канаду й знімала кімнату в підвалі простенького такого будиночка, які масово зводили в 1950-ті здебільшого для повоєнних переселенців. Були ці будиночки спершу одноповерхові, вже потім їхні власники, забагатівши, почали заглиблюватися під землю (рити підвали) й добудовувати другі поверхи. І саме тоді я написала першу сцену роману, яка відбувається в такому підвалі. Від сцени лишився хіба антураж, решта пішло в небуття. А взагалі важко сказати, звідки беруться ідеї і чому вони сплітаються саме таким чином, а не інакшим. Вони якось самі визрівають, як яблука.

Ю. С. У Вашому останньому романі так багато реальних подій — історія з українцем, охоронцем нацистських таборів Дем’янюком, згадки про шляхетський рід Дуніних-Борковських, — що виникає запитання: чи, скажімо, існувала поетка Оксана Байда, смарагдові копальні та мудрий койот насправді?

Н. Т. До слова, щодо покійного Івана Дем’янюка: те, що він справді був охоронцем у Треблінці й Собібурі, так і не доведено. Першого разу Дем’янюка, засудженого до страти в Ізраїлі, виправдали, цього разу до кінця пройти судову процедуру в Німеччині завадила його смерть. Справа Дем’янюка — політична, то такі закулісні ігри, що розгрібати їх буде ще не одне покоління. Це гра проти України: намагання зробити з жертви ката, щоб не сіпалася. Ви зауважте, що наголошує англомовна «Вікіпедія»: Дем’янюк — українець, тоді як за інших обставин він би був означений принаймні як колишній громадянин СРСР (до речі, дуже показово, що, наприклад, Ігор Сікорський у «Вікіпедії» значиться як росіянин). Слова, які я вклала в романі у вуста негативного персонажа, в дійсності несуть у собі велику частку правди... Повертаючись до питання, скажу так: мудрий койот, понад усякий сумнів, існує насправді, це вам підтвердить будь-який індіанець. Смарагдова копальня, сподіваюся, також: принаймні одне родовище в Онтаріо вже відкрили. А от щодо Оксани Байди — це таємниця Великого озера.

Ю. С. Чому Вас приваблює індіанська культура, своєрідна автохтонна екзотика? Адже, якщо я не помиляюся, «Три таємниці...» — це не перший твір, у якому Ви до чогось подібного звертаєтесь.

Н. Т. Культура американських автохтонів дуже близька нам, українцям. Можливо, всі дохристиянські анімістичні вірування в усьому світі близькі, я так глибоко не копала, це питання до фахівців. В «Останньому шамані» я хотіла осучаснити українську міфологію, помістити наших давніх духів у сьогоднішній світ. У «Трьох таємницях...» спробувала зазирнути за завісу світу духів анішинабе. В книжці я обмежуюся міфологією одного народу, бо всього автохтонного фольклору Америки просто не осягнути. Я стараюся — наскільки це можливо — уникати і мандрівних міфів, і пізніших нашарувань — впливу перших контактів з європейською цивілізацією.

Ю. С. Можете відкрити таємницю, про що буде Ваш наступний твір?

Н. Т. Міфологія анішинабе мене ще не відпустила, тож я пишу роман, структурно схожий на «Останнього шамана», в якому об’єднаються деякі герої як із «Шамана», так і з «Трьох таємниць...». У мене є утопічна мрія — дожити до того часу, коли постане національна держава анішинабе, а поки що я хочу втілити цю мрію бодай на папері.

Ю. С. Переклади бестселерів Стефені Маєр — Ваша справа. Що дає Вам переклад? І чи перекладаєте щось іще?

Н. Т. Так і хочеться підправити: ваших рук справа. (Жартую). З Маєр я перекладала тільки «Світанок» і «Друге життя Брі Таннер». Я за освітою перекладач, це мій профіль. Просто якщо раніше доводилося копирсатися здебільшого в технічній документації і контрактах, то тепер нарешті з’явилася можливість повправлятися в художньому перекладі. Першим у цьому списку був «Робінзон Крузо». Два мої улюблені переклади — «Вінні-Пух. Повернення у Столітній ліс» Девіда Бенедиктуса та «Школа монстрів» Лізі Гаррісон. А нещодавно вийшла новинка — «Перевтілення» Меґґі Стівотер. Ці всі переклади — дитячо-підліткові, романтичні, з такими книжками приємно працювати. Є ще трохи прикладної літератури, але то таке.

Ю. С. Ви закінчили магістратуру Університету Лейкгед в Канаді зі спеціалізацією в канадській літературі. Яких письменників порадите українському читачу?

Н. Т. В першу чергу пораджу те, що я раджу завжди: Томаса Кінга. І його «Течуть води, зеленіють трави», і «Цілющу ріку», і «Truth and Bright Water» (не можу перекласти, це неперекладна гра слів), і навіть його кумедні детективчики, які він пише під псевдонімом Гартлі ҐудВезер. В університеті, де я навчалася, викладає дуже цікава письменниця Рубі Сліпперджек, найбільше відомий її твір «Віскечак» (це такий трикстер). Не так давно вийшов її роман «Dog Tracks» (знову неперекладна гра слів, найближчий варіант — «Манівці», але всієї суті не передає), я його ще, на жаль, не читала. Класний драматург і прозаїк Томсон Гайвей, до речі, автор лібрето до першої в світі опери мовою крі. Це все особлива література, я би навіть сказала, особливе світовідчуття. Найближче для нього означення — «магічний реалізм» з великим наголосом на «магічний». Але читати доведеться в оригіналі, перекладів немає.

Ю. С. А яке становище української діаспори в канадській культурі? Чи можна нам чекати заокеанських літературних новин?

Н. Т. Літературу формує мовне середовище. Поки домінувала англо-американська традиція, і автори, і теми були (та й досі є) саме англо-американські. Зараз дедалі голосніше про себе почали заявляти автохтони. І це природно, адже культура належить людям, які корінням вросли в цю землю. Тому я не дуже вірю, що українці за океаном зможуть сказати вагоме слово в літературі. Але дуже сподіваюся, що це відбудеться тут, в Україні.

Ю. С. А чим Ви зараз займаєтеся поза літературою?

Н. Т. У мене зараз період такий — літературний, адже я завідую редакцією художньої літератури у видавництві. Ні, ну справді: скільки можна було склотарою займатися? Хоча до заводу, на якому я пропрацювала десять років, у мене лишилися найніжніші почуття.

Ю. С. Чи Ваша праця сприяє творчості?

Н. Т. На жаль, не дуже сприяє. З одного боку, за останні чотири роки я дізналася чимало нового й корисного, а з другого боку, відчуваю якесь перенасичення словами. Хочеться тиші. Мені здається, письменнику іноді це дуже потрібно: як у Стругацьких, «посидіти трошки, тупо дивлячись просто себе».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Лапіна (джерело: Буквоїд)

Роман «Три таємниці Великого озера» в анотації позиціонується як детектив. Та й починається із загибелі на канадському водоспаді Какабека українського студента.

Присутні всі елементи слідства, яке ведуть непрофесіонали: незаконне вторгнення в помешкання, підробка ключів, викрадення речей, що можуть мати стосунок до злочину. Замахи, зникнення підозрюваних, легенди про скарби. Загадкові рукописи, які героїня знаходить в університетському архіві.

Але не все так просто.

В інтерв´ю (УФО, 2010, № 1) сама авторка, Наталя Тисовська, сказала: «Сьогоднішній детектив - це просто один із засобів привернути ... [ Показати всю рецензію ] ширше коло читачів до якоїсь цікавої теми... Мене детектив як такий цікавить мало - я більше переймаюся заднім планом і подвійним дном. Хоча витримати інтригу від першої сторінки до останньої так, щоб дорогою не загубити читача, - справа непроста».

Схоже, найголовніше в романі - атмосфера. Нашого часу. Непростого й туманного. А ще - атмосфера місця. Є міста - фортеці, міста - пастки, міста свята тощо. Буремна Затока, у якій відбувається більшість подій твору, - місто-міст, недарма ж саме мости поряд із трикстером-койотом є його наскрізними символами.

Це інтернаціональне місто, втілення строкатого глобалізованого світу. Тут гармонійно співіснують бангладеська князівна Султана, півшотландка-півірландка Джеклін, індіанка Ожавашко, всюдисуща поліціянтка Коен, подружжя українських емігрантів Бачинських, колишній мер загадковий Лео Дан. Тут зустрічаються наука й стародавні міфи, схід і захід, сучасність та історія, бажання прокласти стежку в минуле і прагнення стерти про нього пам´ять. Герої знаходяться на межі - світовій, культурній, на перехресті шляхів - як і вся наша цивілізація.

Синтез реалістичності повсякденного життя, хай навіть і екзотичного, з фантастикою породжує дивну атмосферу містичного поєднання. Герої - вихідці з різних культур - взаємодіють, але кожен залишається закоріненим у свою.

Атмосфера наелектризована очікуванням відкриття. Бентежить. Густішає. Розваги у переддень Всіх святих стають жахливою містерією-попередженням.

І звідси авторка, завдяки пошуку головною героїнею зниклої під час Другої світової війни поетеси, переносить нас до осередку вояків УПА.

Дивно, але саме історії нескорених патріотів та корінних мешканців Канади стають взаємодоповнюючими. Бо абориген Пітер Аніт (він же Петрик) походить з племені, чиї предки примудрилися віддати власну землю білим зайдам в довічне користування - «доки течуть води, зеленіють трави». Вам це нічого не нагадує? А це: «І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали,... та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка..., чому п´ють так страшно їхні сорокарічні батьки...»

І те, що головна героїня носить таке ж ім´я, як і авторка, що вона, як і сама Наталя Тисовська свого часу, навчається у Канаді, робить твір ще переконливішим, ще реалістичнішим.

Цей роман 2011 року був відмічений лауреатством конкурсу «Коронація слова». Мабуть, тому, що Наталі Тисовській вдалося не лише розкрити три таємниці, заявлені в назві: історичну, літературну та індіанську, але й утілити в тексті три таємниці якісної літератури: захоплюючий сюжет, реалістично-містичну атмосферу та яскраву багату мову. Не випадковий успіх - адже вона є автором кількох книг, перекладачкою і редактором у видавництві.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Котенко (джерело: Літакцент)

<...>
Якщо вам бракує поживи для розуму, візьміть «Три таємниці Великого озера» Наталі Тисовської (номінантки довгого списку Книги року BBC–2011 та лауреатки минулорічної «Коронації слова») – детективно-пригодницький роман із елементами магічного реалізму (під останнім маю на увазі койота-трикстера, який, відповідно до міфології північноамериканських автохтонів, з’являючись у тексті, допомагає здійснювати перехід між світами і з’єднує різні часові пласти). Тут усього намішано: і українська діаспора, і проблеми індіанських резервацій, остарбайтери та упівці, пошуки легендарної анішинабської смарагдової ... [ Показати всю рецензію ] копальні й розслідування смерті юнака біля водоспаду Какабека. Філологів, гадаю, зацікавить сюжетна лінія, пов’язана зі з’ясуванням авторства рукописів, які в заокеанському університетському архіві знаходить героїня. Хочете знати, хто та загадкова поетка, про чию творчість у «Радянській літературі» опублікував відгук сам Максим Рильський? Читайте роман!
<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно.com)

Почну з кінця. Тобто скажу, що коли ви не любите читати детективів, але вам цікава історична канва нашого життя, то можете сміливо братися за роман Наталії Тисовської «Три таємниці Великого озера», що цьогоріч виборов почесне друге місце серед лауреатів літературного конкурсу «Коронація слова». Якщо ж вам не до душі дотепер малодосліджені і втаємничені долі вояків УПА, але ви фанатієте від усіляких літературних досліджень та знахідок, тоді вам теж буде цікавий цей роман «із трьома невідомими». Але якщо вам не цікаве ні те, ні те, то вас однаково не залишить байдужою ця розповідь, адже є у ній і ... [ Показати всю рецензію ] віддане кохання, і сестринська любов, і дружба, і зрада, а ще дивовижна подорож у далеке заокеанське містечко Буремна Затока, де живуть не лише червоношкірі індіанці та українські переселенці, а й хитре, тямуще і пустотливе руде божество койот! Себто письменниця подає шановному читачеві свій багатошаровий роман, як здобну випічку, начинену містичними, історичними, літературними та детективними прянощами. Тому, як у приказці, кожен Івась тут знайде свій лас.

І саме це чи не найбільше вражає: як вдалося авторці поєднати, здавалося б, непоєднуване, осучаснити несучасне і захопити далеким, а, отже, на перший погляд, байдужим та нецікавим. Беручи до рук книжку, на якій зображено плетений символ «ловця снів», аж ніяк не сподіваєшся прочитати у ній про сестер-киянок, що живуть у часи Другої світової, знайомих їм вояків-упівців, а ще про сучасну студентку магістратури північноамериканського Університету літератури Наталю, індійку Ожавашко та багатьох інших героїв, що зустрінуться не деінде, а в індіанському заокеанні. Мабуть, у цьому й полягає самобутність та письменницька майстерність Наталії Тисовської – не лише захопити цікавою історією, а мистецьки поєднати кілька сюжетний ліній, розкиданих у часі і просторі. Адже нині багато йдеться про те, що письменники пишуть про одного-двох головних героїв і видають це не за повість, а за роман. Тут же – усе за канонами жанру. І допомогли у цьому…

…власний досвід письменниці.

Те, що Наталія Тисовська працює завідувачкою відділу художньої літератури в одному зі столичних видавництв, неабияк дається в знаки уже в передмові до роману: вишуканий мовний потік заворожує, поглиблене словесне розмаїття влучне і помітне. От що то – знати, вивчати й використовувати багатства рідної мови! Пафосно? Але ж такого письма й бракує у нашій сучасній літературі. Бо нам хочеться читати «звичною, побутовою» мовою. А в кого ж тоді вчитися, як не у письменників? Крім цього пані Тисовська «трошки поїздила світами»: закінчила магістратуру Університету Лейкгед у Канаді "зі спеціалізацією у канадській літературі". Певно, саме там і дізналася якнайбільше про життя та побут північноамериканського племені оджибве, бо навіть була знайома з червоношкірим хлопцем, який став прототипом одного з головних героїв її роману – Петриком. Але, як на мене, оті надміру детальні описи тої чи тої дії (так, наче дивишся кінострічку, в якій хочеш-не-хочеш, а зважаєш на те, яким кроком ступив герой, у який чобіт він обутий, який слід залишив, на якій долівці)... Себто ретельний до дріб’язку відступи часом втомлювали чи то пак відволікали від головного (як, до речі, і містичні вкраплення, що хіба змусили звернутися по допомогу до інтернету, аби перечитати про індіанську міфологію). Але якби не все це, чи дізналася б, як саме котик Яро зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли сніжинка приземлялася на нього? І якою є Буремна Затока поночі, чи коли випадає перший сніг? Питання суперечливі… Втім очевидною є…

…різноплановість творчості авторки.

Однією з таємниць Великого озера є ім’я невідомої української поетеси, чиї доробки вдається відшукати Наталці Тисовській, тобто головній героїні роману, якій авторка присвоїла своє ім’я та прізвище. Зрештою вона дізнається, що це молода киянка О.Б., яка залишила по собі чимало поезії. Тож якщо насправді такої авторки не існує, бо поки доказів цьому немає, але ж її поему «Бондарівна», що вміщена у роман «Три таємниці Великого озера» – таки написано. Отже, хто б не був автором цього драматичного віршованого твору, він талановитий удвічі, бо поема направду неабияк зачіпає... А ще годі оминути…

…непередбачливість розвитку сюжетних ліній.

Роман починається з убивства українського парубка на водоспаді Какабека, де він вів приватне розслідування. По його смерті дивним чином зникає і його червоношкіра подруга… Кому й навіщо убивати українця у невеличкому тихому містечку? І що таке знала індіанка, що її сліди раз по раз губляться? Розв’язка неабияк спантеличує і відповідає на чималу кількість запитань. І всю цю інтригу авторка містичних детективів "Соло для комп'ютера", "Останній шаман" та "Укус огняного змія" утримує до самісінького завершення: лише наприкінці розкриває читачеві усі карти, розтлумачує три таємниці Великого озера… І…

…закидає нові таємничі гачки.

Виявляється, продовження «Трьох таємниць...» уже написано! Про це письменниця зізналася в одному з інтерв’ю. «Саме тому, що стосунки деяких героїв у цьому романі не були доведені до логічної розв’язки», – розповіла. Отже, на тих, кому цікаві долі Наталки, Ожавашко, Петрика та їхніх друзів, чекає черговий шматок доброго читацького наїдку, чию рецептуру ми дізнаємося лише проковтнувши усе до крихти.

…Героїня роману "Три таємниці Великого озера" Наталія Тисовська жила у «холодній чужинській дірі» і навіть писала дисертацію, що «стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі». Їй відомо, що там, далеко, «небо зовсім не таке, як в Україні». І вона роздумує, що «захід є захід, і схід є схід… А хто ж ми, українці, – схід чи захід? Як переміщені особи – у вічному лімінальному стані: поміж двох світів, ні там ні сям…» Мабуть, їй хочеться, щоби ми нарешті визначилися, і щоби наше «поняття про українську культуру виходило за межі пирогів, голубців, борщу та гопака»… Ще й такі моменти маємо зауважити. Хіба ні?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Гранецька (джерело: Сайт Вікторії Гранецької)

<...>
Свого часу в Радянському Союзі широкої популярності набула так звана індіанська тематика: вважалося, що північноамериканські аборигени так само натерпілися від колоністів, як і Союз від своїх численних ворогів, тому на літературні терени молодої соціалістичної держави охоче впускалися твори зарубіжних письменників, що оповідали про звитяжну боротьбу індіанців проти капіталістів-колонізаторів: німкеня Лізелотта Вельскопф-Генріх із трилогією «Сини Великої Ведмедиці», англієць Майн Рід із пригодницьким (як і всі його твори) «Оцеола, вождь семінолів», американець Говард Мелвін Фаст із романом-реквіємом ... [ Показати всю рецензію ] «Останній кордон» (до речі, в Штатах цей твір протягом тривалого часу було заборонено). І, звісно, культові екранізації книг із незмінним Гойко Мітічем (югославом) у головній ролі. На тлі нової історичної правди індіанська війна набула нового сенсу: з’ясувалось, з українцями Радянський Союз зробив те саме, що й англійсько-іспанські колонізатори із корінними мешканцями Північної Америки. І Наталя Тисовська наразі єдина українська письменниця, якій вдалося майстерно поєднати в своєму романі різний час і простір та дві несумісні, на перший погляд, національні культури – завдяки унікальному життєвому досвіду (письменниця навчалася в канадському університеті Лейкгед, де на власні очі бачила нащадків індіанського племені оджибве) і, звісно, не в останню чергу завдяки глибокому розумінню справжньої історії України та індіанської Америки. А ще «Три таємниці Великого озера» до останньої сторінки тримають читача детективним «знаком питання»: хто убивця? Повірте, розв’язка справді виявиться несподіваною.
<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Ковалевська (джерело: Бі-Бі-Сі)

Наталя Тисовська – авторка романів "Останній шаман" та "Укус вогненного змія", лауреат конкурсу "Коронація слова", перекладач і завідувач відділу художньої літератури у видавництві.

У романі "Три таємниці Великого озера" розгортається майже детективна історія: на водоспаді Какабека гине український юнак, який вів приватне розслідування, а його червоношкіра супутниця дивним чином зникає. Чи не забагато таємниць на одне маленьке тихе містечко з таємничою назвою Буремна Затока?

НТ: Як видно з назви, у романі йдеться про три таємниці: перша – історична, друга – літературна, а третя – узагалі ... [ Показати всю рецензію ] індіанська.

Починається усе з того, що в далекому заокеанському містечку на березі Великого озера гине парубок, як виявляється, українець. Юнак приїхав у містечко Буремна Затока в пошуках когось із переміщених осіб. І коли він гине, зникає і його червоношкіра подруга. Звісна річ, у зв’язку з усіма проблемами тубільного населення, на неї миттєво падає підозра в причетності до його вбивства.

А в цей час у Буремній Затоці вчиться ще одна українка, яка не має стосунку до цієї історії, але обставини складаються таким чином, що вона виявляється втягнута. І ось вона несамохіть дізнається про деякі обставини і починає з’ясовувати, що ж це за такі таємниці, і розкривати їх одну по одній.

ВВС Україна: У передмові до роману Ви стверджуєте, що сюжет і персонажі не є плодом фантазії автора, а здебільшого взяті з життя. Розкажіть, що саме взяте з життя, можливо, щось є автобіографічне?

НТ: Ні, письменники таких таємниць не видають. Це, напевно, буде четверта таємниця цієї книжки.

ВВС Україна: Андрій Кокотюха називає "Три таємниці Великого озера" "романом про українську діаспору" і каже, що до Вас в українській літературі цього ніхто не робив. А яке визначення Ви самі можете дати своєму твору?

НТ: Чесно кажучи, я не думала, що пишу роман про українську діаспору, тому що насправді вона не грає у романі визначної ролі. Просто у зв’язку з тим, що дія відбувається в містечку, де дуже багато українських переселенців, то, звісно, обійти це питання було неможливо. Але насправді для мене головною сюжетною лінією в цьому романі все-таки є індіанська. І вона – остання і найголовніша таємниця цієї книжки. Плюс літературна таємниця. Головна героїня займається пошуком невідомого українського поета, який зник під час Другої світової війни.

ВВС Україна: Одна з сюжетних ліній роману розгортається в часи Другої світової війни. Ви розповідаєте про остарбайтерів, йдеться і про боротьбу УПА. Скажіть, звідки у Вас є такі досконалі пізнання про той час? Ви користувалися архівами чи, можливо, переказами очевидців?

НТ: Досконалими, звісно, я свої знання назвати не можу, тому що там – копати і копати. Але я свого часу прочитала дуже багато спогадів упівців, і більше за все мене цікавили спогади не стільки про Західну Україну, скільки про підпілля близько до Київщини. Тому що воно тут теж було, але про нього набагато менше відомо. Це перше. А по-друге, коли я вчилась, у мене були дуже близькі стосунки з родиноюа, де і чоловік, і жінка - остарбайтери. Вони багато розповідали про свій досвід і, звісно, багато чого з цього лягло в основу моєї книжки.

ВВС Україна: Мотив зради у середовищі вояків УПА використовує і Оксана Забужко в своєму романі "Музей покинутих секретів". Звертаєтесь до нього і Ви. Скажіть, чи Вам все зрозуміло в цій темі?

НТ: Ні, це дуже складна тема. Якщо читати "Брати грому" та "Брати вогню" Михайла Андрусяка , то там теж приділено увагу саме зрадникам в лавах УПА. Але мені здалося, що люди не намагаються зрозуміти причини зради, її описують як слабкість людини і все. Моє ж завдання було поставити персонажа в такі умови, коли людина не сталева просто не могла витримати, і показати, до чого призводить перший злам. Один раз зламався і потім це покотилося, покотилося і не зупинити.

ВВС Україна: Чи не було у Вас проблем з доступом до історичних матеріалів, до архівів? Чи усі ці матеріали можна знайти в вільному доступі?

НТ: Я просто не використовувала якісь особливі джерела, скажімо, архіви СБУ. Я брала все те, що на сьогодні вже надруковано. Дещо було надруковано за кордоном ще раніше, а дещо вже зараз. Дуже багато архівів відкрито, і я старалася користуватися відкритими джерелами. Скажімо, інформацію про табори DP (displaced person) – переміщених осіб – я брала переважно з закордонних джерел, тому що там про них дуже багато написано. Про УПА у нас зараз чимало інформації, хто захоче, той знайде.

ВВС Україна: Поруч з постатями з української історії в романі присутні також північноамериканські індіанці. Звідки взялися вони?

НТ: Там, де я навчалася, це якраз земля народу анішинабег. Вони живуть у районі Великих озер. Частина опинилася в Канаді, частина – в Америці. В книжці країна навмисно не названа жодного разу. Тому що це моя, можливо, дещо утопічна мрія, що колись там все-таки буде національна держава, і це не буде ні Америка, ні Канада. Це буде зовсім інша держава, побудована за національною ознакою. Мені здавалося, що проводиться елементарна паралель між розділеною Україною та розділеною землею анішинабег. Плюс до цього у мене були близькі друзі, представники цього народу. Звісно, що Петрик списаний з натури, з живої людини.

ВВС Україна: У романі Ви цитуєте поезію і драматичну поему "Бондарівна", яка начебто належить перу українки Оксани Байди. Хто був її прототипом, і хто є автором цих текстів?

НТ: Оксана Байда, звісна річ.

ВВС Україна: Тобто це історичний персонаж?

НТ: Це таємниця. Читайте книжку!

ВВС Україна: Ви працюєте у жанрі пригодницького роману. На вашу думку, які його перспективи сьогодні? Чи є мода і чи є попит на українські пригодницькі романи на книжковому ринку сьогодні?

НТ: Я не знаю, чи можна назвати це модою, але цікавість до такого жанру була завжди. Мені здається, що українцям уже не так цікаво читати про росіян, як було, скажімо, 20 років тому. Висновок можна зробити навіть з того, як у нас падає продаж російських книжок розважальних жанрів. Тому я думаю, що поступово наша пригодницька література почне витісняти російську книжку. Адже вона написана про нас, написана нами, тут уже врахований наш двадцятирічний незалежний досвід.

Я впевнена, що майбутнє за цією літературою є, тим більше, в епоху електронних книжок, коли книжка стає доступнішою. Електронна книжка поки що не набагато дешевша за друковану ані у світі, ані у нас, але на неї потрохи стабілізується ціна, вона буде дешевшою. І це така книжка, яку людина може прочитати один раз і забути, що вона у неї в рідері є. А якщо їй дуже книжка сподобається, то існує такий варіант, як друк на вимогу. Будь ласка, можна декілька примірників надрукувати і поставити собі на поличку улюблену книжку.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Книга року ВВС)

Наталя Тисовська в передмові до книжки стверджує, що збирається розповісти цілком імовірну історію.
Справді "Три таємниці Великого озера" написані реалістично. До того ж, за описаними перипетіями можна вгадати історичну канву. Можливо, навіть родинну.
Все починається з дивного вбивства десь у далекій країні на Великому озері, біля Буремної затоки, що чудово виправдовує свою назву. Одна людина загинула, одна пропала без вісти. Дивним чином злочини поєднуються з українськими історіями часів Другої світової. Тут виринають сюжетні лінії еміграцій, невиконаних обіцянок, втрачених друзів тощо.
"Три ... [ Показати всю рецензію ] таємниці Великого озера" написані приємним легким стилем, як і треба для читання історичного детективу. А от сюжети української лінії роману після історій Марії Матіос можуть видатися вторинними. З іншого боку, Марія Матіос – це вже зовсім інша історія.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: Україна молода)

Сьогорічний конкурс «Коронація слова» нагадував такий собі психоаналітичний сеанс літпроцесу, де рукописи промовляють потаємними бажаннями нових тем, проблем і сюжетів. Водночас, як і справжній психоаналіз, конкурс оприявнив приховані сучасні впливи, залежності й модні тренди. А коли книжки–переможці виходять друком, відбуваються зміни на літературному полі.
<...>
Історія як трилер без кінця

Рукописи–фіналісти «Коронації слова» фіксують помітний вплив на читацько–письменницьке середовище останніх романів Василя Шкляра та Оксани Забужко. До української літератури стрімко повертається історичний ... [ Показати всю рецензію ] детектив–екшен. «Всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека», — приблизно на такій позначці перебуває рівень напруги подібних історій. А узято цю фразу з роману, що посів на «Коронації слова» друге місце: Наталя Тисовська, «Три таємниці Великого озера» (К.: Наш час). Сюжет — загадкові події в невеличкому, а проте університетському канадійському містечку, де за програмою студентського обміну вчиться молода українка. Індіанці, резервації, легенди про скарби і койотів, що раптом стають реальністю; викрадення і вбивства, розслідування і майже незалежний від зовнішніх обставин веселий студентський побут. І раптом у цій цілком сучасній тканині з’являється стара, груба, але ще яскрава нитка: оунівське підпілля у Києві 1942–го; Олена Теліга та Євген Маланюк; бомбування «червоними соколами» німецької фабрики, де працюють українські остарбайтери. І далі — вглиб: перші українські гральні карти Георгія Нарбута; напхом напханий таємницями старшинський рід Дуніних–Борківських (по–іншому яскраво описаний Валерієм Шевчуком у позаминулорічній книжці «Син Юди»). Знайшлося місце і для давньоукраїнських опирів, і для тотемного Койота, що навіює персонажам чужі спогади з 40–х років. До вищезгаданих жанрових ознак можна додати ще й елементи містичного трилера.

«Три таємниці...» нагадують наваристий борщ, котрий, попри традиційну технологію приготування, у кожної господарки смакує по–особливому. Так, цей роман належить до жанрової літератури: авторку насамперед цікавить перебіг подій, його динаміка, причини і наслідки. Але сполучено усе оригінально і, з огляду на цю вже третю книжку письменниці, — упізнавано. Інакше кажучи, серед майстрів сучасної жанрової літератури — поруч, скажімо, з Володимиром Єшкілєвим, Володимиром Даниленком чи Андрієм Кокотюхою — доволі міцно утвердилося й ім’я Наталі Тисовської.
<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Лобановська (джерело: Високий Замок)

Ім’я письменниці Наталії Тисовської вже відоме читачам за книжками «Останній шаман», «Соло для комп’ютера», «Укус огняного змія». Цього року авторка цих книжок отримала другу премію на конкурсі «Коронація слова» за роман «Три таємниці Великого озера».

– Наталко, ти майстер захопливого сюжету, який тримає у напрузі читацьку уяву до останньої сторінки. Та чи вважаєш, що на пригодницьку літературу, детективи, мелодрами, тобто розважальні жанри у нас найбільший попит?

– За часів моєї юності ми читали цікаві книжки, навряд чи замислюючись, до якого жанру вони належать, на якій «полиці» стоять ... [ Показати всю рецензію ] — «високій», «середній» чи «низькій». Я могла паралельно отримувати задоволення від «Яси» Мушкетика, «Театрального роману» Булгакова, «Written on the Body» Дженет Вінтерсон і творів Йоанни Хмелевської (можливо, саме завдяки її роману «Cale zdanie nieboszczyka», який я перечитувала безліч разів, у моїх творах пробивається детективна нотка). У двадцять років я навіть Ніцше читала, хоча зараз би навряд чи взялася його перечитувати. Мені здається, сьогоднішнє розшарування української літератури доволі штучне: дев’яносто відсотків наших сучасників, зарахованих до «високої полиці», довго там не встоять. Тоді як із деякими творами, які зараз затавровані як «низькі» й «розважальні», може статися те саме, що свого часу сталося з «Possession» Антонії Баєт: цей за всіма формальними ознаками жіночий роман опинився на «високій полиці» й навіть отримав «Букера». З іншого боку, суто розважальної літератури теж ніхто не відміняв: не всі здатні читати Джойса чи Фолкнера. Зрештою, і читання мелодрами — теж зарядка і для розуму, і для душі, оминаючи вже фантастику з її потягом вирішувати глобальні проблеми.

– Запитання як до перекладача: яким чином тривала робота над перекладом тетралогії Стефені Маєр про вампірів? До речі, чи легко дісталися видавництву «Країна мрій» авторські права на це видання?

– Я перекладала тільки «Світанок» і «Друге життя Брі Таннер», причому другу книжку в такому божевільному темпі (щоб устигнути раніше за росіян), що краще взагалі не згадувати. Хоча це теж гарна школа. Автор трохи «не мій», ніколи я не любила любовних романів, але «Світанок», на щастя, виявився складніший і потужніший, ніж перші три книжки «Сутінкової саги», тож на певному етапі я навіть почала від перекладу отримувати задоволення. Хоча набагато цікавіше мені було працювати над перекладами «Робінзона Крузо» і сучасного продовження історій про Вінні-Пуха - книжки «Повернення у Столітній ліс»... А права на видання закордонних бестселерів зараз купити не проблема. Були б у видавництва гроші, а літагент, готовий права продати, завжди знайдеться.

– Наталю, ти якось розповідала, що навчалася в магістратурі в Канаді. Чи надто відрізняються умови навчання там від українських реалій?

– Звісно, відрізняються. Є плюси і в нашої, і в їхньої освіти. У нас, як мені здається, освіта ширша, ми в університеті Шевченка бодай формально вчили латину, мовознавство, історію мови (в моєму разі - англійської). Студенти-канадці, з якими я вчилася згодом, про такі предмети гадки не мали. Читають «Беовульфа» так, як ми в школі читали «Слово о полку Ігоревім», – в сучасному перекладі. Якось несолідно для університетського рівня й спеціалізованого факультету. З іншого боку, у нас в Україні був тільки малесенький курс стилістики, а в Канаді по-справжньому вчать писати — і в теорії, і на практиці.

– Роман «Три таємниці Великого озера» довго писала?

– Не так довго писала, як довго виношувала ідею. Першу сцену я написала десь іще наприкінці 2000-го року; з неї, щоправда, в роман увійшов тільки антураж: сходи, підвальна кімната, мерзлі мандарини, провезений контрабандою через кордон кав’яр... Персонажі цього роману довго жили самостійним життям, троє з них — приятелі-повстанці — навіть згадуються в романі «Укус огняного змія». У героїв якось самі собою сформувалися біографії, і тоді вже слід було дописувати роман, щоб дізнатися, чим же все закінчилося. Фінальну крапку в романі я поставила у березні 2008 року, після того він іще трохи відлежався, його почитали мої добрі знайомі, дещо мені підказали, і тільки потім він поїхав на «Коронацію».

– Які в тебе думки про сам конкурс «Коронація слова»? Якими ти бачиш перспективи його розвитку?

– Які можуть бути думки у лауреата? Звісно, як на мене, конкурс чудовий. Певна річ, щось можна й удосконалити: наприклад, з двох сходинок відбору (експерти — журі) зробити три (експерти формують довгий список; потім інші експерти з довгого відбирають короткий, але не просто механічно підраховуючи бали, а ще раз проводячи експертну оцінку; а тоді вже короткий список потрапляє до журі). Мені здається, в такому разі з боку журі було б значно менше нарікань (які уже другий рік поспіль звучать у пресі), що в переліку номінантів повно графоманів. Але головну свою функцію — виведення на літературну орбіту нових імен — конкурс виконує дуже й дуже непогано, за що йому низький уклін. Особливо яскраво про це свідчить цьогорічна перемога Вікторії Гранецької, яка з першим своїм романом одразу стала володаркою золотої статуетки.

– Чого може не вистачати сучасній жінці для самоствердження?

– Гадки не маю. Я цим питанням якось досі не переймалася. Всі жінки різні, у них різні потреби, різні життєві плани і мрії. Якщо не ділити українців за статевою ознакою, нам усім бракує віри в свої сили. Ми надто швидко розчаровуємося, замикаємося в своєму маленькому «я» й починаємо жаліти себе й нарікати на когось за всі свої негаразди, але це типово для постколоніального суспільства. Думаю, ще двадцять років — і виросте нове покоління, якому ці риси вже будуть непритаманні. Щоправда, боюся, в них з’являться нові проблеми. Життя ж без проблем не буває, правда ж?

– Якої ти думки про розвиток суспільних мереж?

– Моя активність у суспільних мережах прямує до нуля, тому мені важко про них щось сказати. Звісно, не хотілося б, щоб суспільні мережі замінили живе спілкування, але, з іншого боку, де ще в сучасному світі людям шукати близьких по духу? Якщо суспільні мережі допомагають людям не почуватися самотніми, це вже великий плюс. Я, наприклад, іноді у «Фейсбуці» почитую записи американського письменника Ріка Єнсі, твори якого мені страшенно подобаються. Де б іще я мала змогу з ним поспілкуватися, дізнатися більше про нього, про його книжки — теперішні й майбутні?

– Чи чекаєш інколи в житті щасливих подій, котрим передувало щось містичне?

– Я зазвичай містичні події та їхнє продовження поєдную вже постфактум, тому що інтуїція у мене розвинена слабко. Переважно усі події на мене валяться як сніг на голову. Хоча було кілька разів, які мені запам’яталися. Пригадую, на початку 2004 року, в добу розквіту «темників» і знищення бодай натяків на свободу, показували по телевізору старі кадри з 1990-1991 років — «революцію на граніті», живий ланцюг, перші мітинги... І мені чомусь гостро так подумалося: от би ще раз таке пережити — оце піднесення, оце народне єднання! Але ж двічі в житті такого не буває... Ну, що було далі, ви всі знаєте.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Майна (джерело: Главред)

«Успішність письменника має визначатися прибутками від книжок, хоча в умовах України на це розраховувати поки що важко», – вважає письменниця.

На сайті «Главред» відбувся чат із чат із письменницею та перекладачем, лауреатом ІІ премії «Коронації слова-2011» за роман «Три таємниці Великого озера» Наталею Тисовською. Спілкуючись із читачами, вона розповіла про інтерес до течії індіанізму, власне уявлення про ідеального читача та бачення успішності письменника, про перекладацький досвід та майбутнє української літератури, про узурпацію влади в країні та про поняття «літературної моди» і «цільової ... [ Показати всю рецензію ] читацької аудиторії».

Подаємо стенограму чату з Наталею Тисовською.

nimkii: У вашому новому романі чимала роль відведена народу оджибве. Чому індіанці? Ви прихильник течії індіанізму?

Наталя Тисовська: Щиро кажучи, про течію індіанізму я дізналася зовсім нещодавно, коли роман уже був написаний. Але трохи походила по їхніх форумах – і пошкодувала, що не знала про них раніше. Це страшенно цікаві люди, в яких можна було б отримати консультацію, наприклад, із приводу мови оджибве. Але поки що до течії приєднуватися не збираюся. :)

Тарас_2: Що б ви хотіли змінити в стосунках читач-письменник?

Наталя Тисовська: Є різні читачі й різні письменники. Але загалом я б воліла, щоб дорослі люди читали книжки, як діти: не зважаючи на автора. Книжка самодостатня, і автор не має тяжіти над нею. А взагалі усіх читачів я дуже люблю – за їхню любов до літератури.

ніка: Наталю, вітаю з перемогою і новою книгою! Скажіть, чи є у вас друзі серед письменників, і чи взагалі можлива дружба серед людей однієї творчої професії?

Наталя Тисовська: Дуже дякую за привітання!
Так, у мене є друзі серед письменників, і така дружба, безперечно, цілком можлива. Іноді це може навіть бути дружба на відстані: є люди, з якими мені надзвичайно цікаво та приємно спілкуватися, навіть якщо я з ними жодного разу в житті не бачилася.

ніна: Як ви ставитеся до Канади? Що запам’яталося вам найбільше? І дуже цікавить освіта в Канаді. Яка вона була?

Наталя Тисовська: Канада – чудова країна, тільки індіанців там досі гноблять. :)
А взагалі в Канаді страшенно цікаво – там стільки всяких людей намішано! А щодо навчання, то там так само, як і в нас: університет дає дуже багато, і якщо людина хоче взяти, вона візьме, якщо ж їй диплом потрібен тільки формально, то такий буде і результат.

Василинка: У Вас є якийсь графік роботи – кожен день написати стільки-то сторінок, чи просто коли приходить натхнення, тоді й пишете?

Наталя Тисовська: Твердого графіку роботи в мене немає. Здебільшого пишу, коли є вільний час і натхнення. Багато пишу у відпустці – тоді навіть встановлюю собі норму. Буває, що геть не пишеться, і скільки не силуй себе, все одно нічого не вийде. Але, гадаю, для кожної людини це індивідуально.

Аліса__: Хто Ваш перший критик, кому першому даєте почитати свої романи? На чию думку і зауваження зважаєте? Як знаєте, що ось роман нарешті готовий, і більше не треба переписувати?

Наталя Тисовська: У мене немає однієї такої людини, якій би я першій давала читати свої твори. Стараюся давати якомога більшій кількості людей, згодних прочитати і зробити свої зауваження. Такі підказки в процесі роботи дуже допомагають поглянути на твір новими очима.
Що ж до «готовності» роману, то тут від книжки залежить. Скажімо, «Останнього шамана» я взагалі не переписувала – він мені якось дуже легко пішов. «Укус огняного змія» досить кардинально переписала один раз – коли отримала від знайомого письменника дуже цінну підказку. «Три таємниці...» я в голові переписувала разів двісті, поки все склалося, а власне текст практично не чіпала, хіба що в дрібницях.

Аліса__: Який твір Ви мрієте перекласти?

Наталя Тисовська: Thomas King, Green Grass, Running Water.
Я до перекладу вже навіть підступалася, зробила сторінок десять, але це роман дуже складний, там мало не в кожному абзаці гра слів, стилізації, алюзії, а часу катастрофічно бракує. Та й видавця на цей роман поки що немає, а просто вивішувати переклад в інтернеті – порушувати авторські права письменника.

Олег_Т: Чи читаєте Ви щось із сучасної української літ? Хто Вам імпонує з молодих авторів?

Наталя Тисовська: Читаю я багато і могла б назвати чимало імен сучасних українських письменників, але це здебільшого люди мого віку й старші, а якщо говорити про молодих, то я би з останнього прочитаного згадала роман «Затока» Галі Ткачук-Романенко (друга премія «Коронації» в номінації «Дитячі романи»). Роман не зовсім дитячий, радше юнацький, але це з тих творів, які запам’ятовуються, які залишаються з тобою надовго.

Олег_Т: Хто Ваш улюблений автор? На кого рівняється, коли пишете?

Наталя Тисовська: Про улюблених авторів не зізнаюся, щоб не порівнювали. :)

Океанія: Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

Наталя Тисовська: Космонавтом. :)
Серйозно, в дитинстві я гадала, що, коли виросту, люди в космічні кораблі сідатимуть, як у потяг.

Океанія: Чи орієнтуєтеся Ви на читача коли пишете? Яким Ви його собі уявляєте?

Наталя Тисовська: Не можу сказати, що я орієнтуюся на читача, коли пишу, що чітко його собі уявляю. У мене є таке собі розмите уявлення про ідеального читача (того, який зрозуміє все, що я хотіла сказати), але в цього читача немає ні віку, ні статі, тільки певні фонові знання, які перетинаються з моїми.

Ролінг: Яку літературну нагороду Ви мрієте отримати?

Наталя Тисовська: Читацьку любов. :)

Ролінг: Що для Вас означає «успішний письменник»? Які складові літературного успіху, і від чого він, на Вашу думку, залежить?

Наталя Тисовська: Успішний письменник – той, який сам вірить, що він успішний. Для всіх критерії успіху різні. Комусь треба мільйонні наклади, а комусь досить захопленої рецензії. Але, на мою думку, успішність письменника все-таки має визначатися прибутками від книжок, хоча в умовах України на це розраховувати поки що важко.

Ганна_: Пані Наталю, Ви, як редактор, що б порадили тим, хто хотів би подати свій твір на конкурс (наприклад, «Коронацію»), але сумнівається? Подавати попри все? Дати його комусь почитати, прислухатися до критики? Дякую за відповідь

Наталя Тисовська: Я би, звісно, дала комусь почитати, тим більше, що час іще є. Що більше читацьких відгуків ви назбираєте, то об’єктивніше зможете оцінити власний твір. Але посилати обов’язково треба.

Ганна_: Як і з чого розпочався Ваш творчий шлях? Як перейшли від перекладання до самостійного написання? Чи що було першим?

Наталя Тисовська: Писала я все життя, тому навіть не можу пригадати, з чого розпочався мій творчий шлях. :)
А художню літературу я стала перекладати не так давно, до цього були здебільшого технічні тексти.

Wolfkid: Впервые ли Вы участвуете в «Коронации слова»? Рассчитывали ли Вы на победу, когда подавали свое произведение на конкурс?

Наталя Тисовська: Якщо людина не розраховує на перемогу в конкурсі, навіщо подаватися? :)

Levinar: Чим Ви любите займатися у вільний час? Чи є у Вас хоббі?

Наталя Тисовська: Моє хоббі – наші дачні собаки. У мене їх зараз восьмеро і троє цуценят. Це найкраще в світі хоббі. :)

Levinar: Як вважаєте, чи є майбутнє в української літератури? Яке? Що варто робити, аби зробити її більш популярною хоча б у межах нашої країни? Адже все одно більшість надає перевагу російським і закордонним авторам...

Наталя Тисовська: Майбутнє, безперечно, є, і воно великою мірою залежатиме від розвитку самої держави. Що голосніше заявляє про себе в світі держава, то голосніше лунає її література.

Наталя Л: Ще раз вітаю з нагородою та виходом книжки! Містика займає не останнє місце у Ваших творах. А яке вона займає у Вашому реальному житті?

Наталя Тисовська: Дуже дякую за привітання!
В реальному житті я не містик, я прагматик. :)

Оксана: Доброго дня! Звідки у вас, молодої людини, така цікавість до подій Другої світової війни? Щойно закінчила читати «Три таємниці…»; ви так майстерно і точно описали смерть Перелесника, що мені здалося, я сама вмираю разом із ним.

Наталя Тисовська: Ваші слова – найкращі, які можна було сказати про «Три таємниці...». Ця сцена була написана задовго до того, як був завершений роман, і виросла вона зі слів Михайла Гориня, які я винесла в епіграф.
А взагалі кілька років тому я читала самі тільки спогади упівців, і мої враження якось отак трансформувалися в події в моєму романі.

kz: Шановна пані Наталю! Як Ви ставитесь до політичних тенденцій в нинішній українській політиці? Чи маєте намір перейти на політичну прозу? Чи поділяєте погляди багатьох українських письменників щодо узурпації влади Януковичем?

Наталя Тисовська: Моя проза і так вся політична. :)
А щодо узурпації влади, то мене в цьому процесі нічого не дивує – я це передбачала ще тоді, коли наша сьогоднішня влада тільки-тільки з’явилася на обрії. Я вірю, що в державі все залежить від народу, нам просто слід самим повірити у власні сили й захотіти – реально захотіти – щось змінити.

Оксана: Чи був прототип у поетки Оксани Байди? Чи канадські архіви й досі «зберігають» не одну поетку?

Наталя Тисовська: Про реальний прототип – не зізнаюся. :)
Але канадські (і не тільки) архіви зберігають іще стільки таємниць, що ми собі навіть не можемо уявити.

Leonid: Пані Наталю, розкажіть, будь ласка, про стан сучасного перекладу на українську мову? Чи перекладають? За які кошти? Що перекладають? Бо колись за радянських часів робилися системні переклади класиків світової літератури на українську мову, а хто тепер цим займається? Чи держава якось підтримує переклади і перекладачів? І як у нас із перекладацькою школою?

Наталя Тисовська: Загалом про стан перекладу мені говорити важко, можу сказати тільки за наше видавництво. Ми перекладаємо здебільшого комерційну літературу, яка зможе принести прибуток, адже в іншому разі просто не вижити. Що ж до перекладацької школи, то її як такої зараз фактично немає, є ще відомі перекладачі, які стараються передати свої знання молоді, але це все спорадично, а не системно. Поки немає справжнього ринку, нічого не зміниться.

Iryna: Як виник задум роману, що стало поштовхом до написання?

Наталя Тисовська: У мене роман багатоплановий, тому одного якогось задуму не було. На початку були окремі сцени, які поставали перед очима, я довгий час не могла зрозуміти, як вони пов’язані. А коли зрозуміла, виявилося, що це роман. :)

Spacer: Якщо дозволите, два запитання. 1) Як ви ставитеся до літературної моди і так званої (на видавничому сленгу) «цільової читацької аудиторії»? Хто або що має формувати останню? 2) Чи не варто в сучасних умовах нашим видавництвам пріоритетним зробити розвиток «української електронної книжки»?
Наталя Тисовська: 1) Літературна мода і цільова читацька аудиторія – це поняття ринкові, які покликані принести якнайбільше прибутку. Іноді це спрацьовує, іноді шкодить. Свіжий приклад: серія «Монстромолог» Ріка Єнсі позиціонується як підліткова, але ці романи переважна більшість підлітків не подужає, а читач доросліший, який міг би отримати неабияке задоволення, про цю серію не поінформований.
2) Щодо електронної книжки – я цілком «за». От тільки навряд чи українські видавці це подужають. Скоріше це станеться саме собою, коли на наш ринок зайдуть такі західні гіганти, як «Amazon».

Dafny: Розкажіть, як відбулася презентація Вашої книги на Львівському форумі? Які у Вас були емоції? Як сприйняли Вашу книгу?

Наталя Тисовська: На Форумі все було чудово, хоча й трохи сумбурно, зважаючи на кількість відвідувачів. До речі, книжку купували настільки різні люди (від молодих дівчат до літніх чоловіків), що я була просто вражена.

minhertz: Чи плануєте Ви написати продовження «Таємнці...»? Вам не шкода розлучатися зі своїми героями?

Наталя Тисовська: Продовження «Трьох таємниць...» уже майже написане, і саме тому, що стосунки деяких героїв у цьому романі не були доведені до логічної розв’язки. Це буде водночас продовження і «Трьох таємниць...», і «Останнього шамана». А з героями я ніколи не розлучаюся – вони живуть у мене в серці. :)

Ігор: В якій частині земної кулі опинються герої вашої нової книги?

Наталя Тисовська: Нової після продовження «Трьох таємниць...»? Гадки не маю. Є два задуми, але який із них спрацює, поки що відомо тільки вищим силам. :)

Марися: Пані Наталю, у вашій останній книзі ви пишете про Другу світову війну. Де ви так досконало вивчили той час? Може у вас є родичі, які були на роботах в Німеччині?

Наталя Тисовська: Родичів у мене немає, але я два роки спілкувалася з родиною, в якій і чоловік, і жінка були остарбайтерами й познайомилися в таборі для переміщених осіб. А ще я чимало прочитала на цю тему, бо зазвичай не надто люблю фантазувати, спершу вчу «матчасть».

linkova: Що вам подобається більше переклад, редагування чи власна творчість?

Наталя Тисовська: Більше подобаються переклад і творчість, редагувати не люблю. Хіба що люблю читати книжки авторів, яких ми збираємося друкувати у нашому видавництві, і ставити каверзні запитання, відповідей на які немає в тексті. :)

arrow: Де відбувалися події? Яка справжня назва містечка Буремна затока?

Наталя Тисовська: Не скажу нізащо. :)
Але в тексті є дуже прозора підказка – про водоспад Какабека й озеро Гічігамі.

squirrel: Хто автор віршів та поеми «Бондарівна»?

Наталя Тисовська: Оксана Байда. :)

lejka: Пані Наталю, розкажіть, будь ласка, про своє особисте життя.

Наталя Тисовська: Невже я аж така зірка, що когось уже може зацікавити моє особисте життя? :)

linkova: У вас є плани в майбутньому перекладати? Що саме?

Наталя Тисовська: Перекладати, я сподіваюся, буду й далі, але великою мірою мої плани залежать від планів видавництва. Ми люди підневільні, що скажуть, те й перекладаємо. :)

Коротка довідка про гостю «Главреду». Наталя Тисовська – письменниця і перекладач. Випускниця магістратури Університету Лейкгед (Канада) зі спеціалізацією в канадській літературі. Є дипломантом літературного конкурсу «Смолоскип-2002» за роман «Дружка» («Соло для комп’ютера»). Довгий час опікувалася літературним інтернет-конкурсом «Рукомесло». Є автором романів «Соло для комп’ютера» (2004), «Укус огняного змія» (2007), «Останній шаман» (2007).

У 2011 році стала лауреатом другої премії конкурсу «Коронація слова» за роман «Три таємниці Великого озера», ідея якого народилася під час мандрів дикими канадськими пралісами. Зі своїх перекладів найбільше любить «Робінзона Крузо» та продовження «Вінні-Пуха» авторства Девіда Бенедиктуса – казкову повість «Повернення у Столітній ліс»; з власних книжок поки що – «Три таємниці Великого озера», адже твір багатошаровий, і в ньому будь-який читач зможе знайти щось для себе. Зараз працює над новим романом, в якому в незвичних ролях постануть герої, вже знайомі читачеві з «Останнього шамана» та «Трьох таємниць Великого озера», а дія знову відбуватиметься в далекому заокеанському містечку Буремна Затока.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Жанр: детектив для українців

Оглядаючи на початку минулого року попередній роман Наталі Тисовської, автор цих рядків зовсім не думав, що довільне жанрове визначення, зроблене після прочитання «Укусу огняного змія», майже слово в слово підійде до нового роману, котрий разом із авторкою став цього року срібним призером «Коронації слова» і через це - оперативно виданий. У «Трьох таємницях Великого озера» Наталя Тисовська зробила, як на мій скромний розсуд, неможливе - написала детективний роман про українську діаспору.

Цього до неї не робив, здається, ніхто. Причому не лише зі скромного кола ... [ Показати всю рецензію ] вітчизняних авторів цього жанру, а й у світовій детективній, а також - кримінальній та пригодницькій літературі. Правда, можна при бажанні заявити, що «Хрещений батько» Маріо Пьюзо - це роман про італійську діаспору в Нью-Йорку та, якщо брати ширше - в Америці. А, наприклад, «Вершник без голови» Майн Ріда - про становлення в Техасі ірландської діаспори. Чи «Капітан Зірви-Голова» Луї Буссенара - про британську діаспору в Південній Африці, ну, а блискучий шпигунський роман Редьярда Кіплінга «Кім» - про британську ж діаспору в Індії.

Та шукайте скільки завгодно паралелей, все одно в цих чи інших запропонованих у якості прикладів романах представники тієї чи іншої діаспори напевне займаються чим завгодно (скажімо, як у «Хрещеному батькові», вибудовують злочинну «родину»), але точно - не своїми національними справами. Тоді як вбивство на водоспаді біля вигаданого містечка Буремна Затока, у якому вгадується прикордонна територія, десь між США та Канадою, насправді має прямий стосунок до суто, я б навіть сказав - питомо українських справ. Якими займається героїня роману, громадянка України пані Наталя, котра працює тут в архівах і, як мені видається, це продовження пригод перекладачки Наталі, котрі описувалися в «Укусі огняного змія». Принаймні, героїня починає свою оповідь з того, що всі свої пригоди, як теперішні, так і минулі, вона бере з реального життя. Не проектуйте це на особу авторки - для зовсім невтаємничених нагадую, що це такий розхожий письменницький хід.

Отже, знову маємо запорошені архіви, зниклі документи, загадкові рукописи української емігрантки, багатозначні ініціали та факсиміле - все те, на що наштовхнувся в якомусь своєму приватному розслідуванні молодий киянин Роман Данилець. Його подруга, індіанка, кудись зникла, і є два варіанти відповіді: або вона все бачила, злякалася та заховалася, або причетна до злочину. І Наталя, аби докопатися до істини, мусить пройти його слідами.

Проте власне детективна лінія у першій половині книги значно поступається, так би мовити, побутовій - авторка вустами своєї героїні описує, часом - буквально й досить дотепно (аби сам не бачив, що так буває - не повірив би) життя, звичаї та побут закордонних українців. І ось тут виникає перше, досить серйозне як для оцінки детективного роману запитання: а чи варто ось так відразу, з перших сторінок, максимально звужувати коло читачів твору, чий жанр передбачає максимально широку читацьку аудиторію? Адже обрана тематика - українська діаспора - навряд чи стане близькою нашим сучасникам...

Готовий погодитися, що відправити героя чи героїню на інший бік земної кулі, аби вони розгадували детективні ребуси на чужій території, в чужій обстановці, з мінімальною підтримкою, та навіть долаючи упереджене чи вороже ставлення до себе - випробуваний часом та досить дієвий для жанру хід. За прикладами далеко ходити не треба: «Гра на чужому полі» росіянки Алєксандри Марініної, «Братерство каменю», «Політ лелеки» та «Ліс мерців» француза Жана-Крістофа Гранже або «Нетопир» норвежця Ю Несбе. Там герої опиняються далеко від домівки: хто - в провінційному курортному містечку, хто - в джунглях Латинської Америки чи степах Монголії, хто - в австралійському буші. Але всякий раз розслідується більш серйозний та масштабніший злочин, ніж падіння студента зі скелі водоспаду. І, що не менш важливо, суто національні проблеми відсунуті на задній план. А в «Трьох таємницях...» від самого початку виходить: куди б героїню не закинула доля, навколо - Україна та українське питання...

Проте не варто поспішати з висновками. Бо все, сказане вище, може прийти читачу в голову і триматися там, доки він разом із героїнею не розгадає другу таємницю з трьох запропонованих. Але вже під фінал, як належить у детективному романі, весь попередній сюжет перекреслить один невеличкий розділ. Після чого ситуація повернеться на сто вісімдесят градусів, перемістившись від суто українських проблем до, якщо можна так сказати, загальнолюдських, і третя таємниця Великого Озера переведе історію в площину авантюрного роману.

Звісно, не обійшлося в Тисовської без «фішок», котрі тепер можна вважати її фірмовими ознаками. Героїня по ходу свого розслідування періодично бачить лісового койота й відкриває в собі здатність читати його думки, а звір, своєю чергою, допомагає їй подумки перенестися в минуле. Пропонуючи читачам своєрідні флеш-беки, котрі підкидають читачам ключі до розгадки. Щось подібне зустрічається, зокрема, в її ранньому романі «Під знаком шаманського бубна», тільки там діють не койоти, а мавки з чугайстрами. Власне, Наталя Тисовська поки що єдина, хто поєднує в рамках обраного жанру раціональні та ірраціональні мотиви - теж, до речі, суто українська ознака.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Кузнєцова (джерело: "Друг читача")

Уже другий рік на київських книжкових виставках працює літературна кухня, де українські майстри слова діляться своїми кулінарними та літературними секретами. Не стала винятком і цьогорічна «Літературна Країна Мрій», де письменники змагалися у приготуванні юшки на багатті. Цікавість розмови та смак страви визначали слухачі шляхом голосування гривнею. Отже, найбільше гривень і відповідно симпатій заробили переможниці цьогорічного конкурсу «Коронація слова» Вікторія Гранецька (перша премія) та Наталія Тисовська (друга премія). Власне з ними ми і розпочинаємо цикл літературно-кулінарних досліджень ... [ Показати всю рецензію ] – про літературу на кухні, кухню в літературі та літературну кухню українських письменників.

«Куряча юшка від бангладеської князівни Султани».
Готують Вікторія Гранецька та Наталія Тисовська

Інгредієнти: курячі стегенця, картопля, гриби, морква, часник, цибуля, лаврове листя, петрушка, селера, яйця зі сметаною, два секретні інгредієнти*.

«Праця письменника трохи схожа на приготування їжі», – каже Наталія Тисовська, що отримала ІІ премію «Коронації слова-2011» за роман «Три таємниці Великого озера».

Для юшки спершу потрібен казан, а для написання твору – ноутбук чи друкарська машинка.

«Казан у нас на 8 літрів – це роман на 8 авторських аркушів, – підхоплює Вікторія Гранецька. – Вода, яка закипає у нас у казані, – це нехай буде час і простір твору. Поки що ми її нічим не заповнюємо, далі почнемо класти інгредієнти». Вінничанка Гранецька – відкриття «Коронації слова». Її дебют «Мантра-омана» – перший досвід у професійній літературі, перший закінчений твір, перший конкурс і одразу перемога – І премія.

У казані одразу відбувається «зав’язка»: кипить вода. Кладемо туди 13 шматочків м’яса – це оптимальна кількість персонажів, головних і другорядних, для роману на 8 авторських аркушів. Вікторія Гранецька додає у страву трохи зеленої петрушки і коріння селери – щоб надати смаку відтінку.

«Якщо говорити про роман, то це буде тема та ідея. Коли юшка приготується, дістанемо і викинемо. Тобто головне – покласти якусь тему, а далі – як роман поверне…»

Ідея з «Трьох таємниць…» з’явилася у Тисовської ще 2000 року. Під час навчання у Канаді дівчину поселили у підвальному поверсі, це надихнуло її написати першу сцену роману про пригоди у підвалі, яка, до речі, так і не потрапила до кінцевого варіанту.

У Гранецької для «коронованого» твору було багато ідей: якась наснилася, якась прийшла з життя, якась придумалася, та спрацювала лише одна.

Вариво переживає «кульмінацію»: знову кипить вода. На твір бажано мати 2-3 кульмінації, вважає пані Вікторія. Пані Наталія зауважує: «Можливо, читач буде весь час почуватися, як на американських гірках: то вгору, то вниз. І не всякий читач це любить». Час знімати накип з юшки – це ніби перше, авторське редагування твору.

Закладаємо картоплю. Її дрібні шматочки – це ніби пригоди, колізії у романі, через які проходять герої. В кінці всі перешкоди мають розваритися. У героїні «Мантри-омани» перешкоди невідворотні. «Взагалі-то в романі, як такого, самогубства нема. Це вже пішли чутки. Героїня – дуже сильна особистість, аж ніяк не суїцидальна. Це скоріше убивство, а то і страта».

Наступними до казана підуть гриби. «Грибами» для роману є психологічні портрети героїв, їхні мотивації та характери. Терта морква – то сатира і гумор, щоб твір легко читався і сприймався.

У казан стрибає цілий часник. «Я думаю, що часник ми можемо прирівняти до якоїсь містики, детективу, такого, що надає інтриги», – пані Вікторія знає, про що говорить: наразі вона працює над кількома новими творами. За її словами, це буде коктейль з містики, медицини і психології. Трохи детективу в наступному, п’ятому за ліком, романі обіцяє Наталія Тисовська. А ще багато індіанської міфології та революційних подій.

Лаврове листя – цікавий інгредієнт. Кинемо у юшку один листочок зараз, а ближче до кінця ще два. «Їх не повинно бути багато, – це Гранецька каже і про приправу, і про еротичні сцени в романі. – І вони мають бути розкидані по твору».

Час розкривати секретні інгредієнти*! Перший – це зелений стручковий перець, дуже гострий. «Коли він трапиться, я його розжовувати не раджу», – каже пані Наталя, яка власноруч виростила його у себе на дачі. Вікторія Гранецька припускає, що аналогом перцю в романах є нецензурна лексика – зловживати кількістю цього «інгредієнта» не слід і розкушувати його не варто. Друга таємниця рецепту – суміш солі і карі. Бангладеські принцеси без карі нічого не готують!

Вікторія Гранецька щось нарізає: «Зелень для юшки, це щоб прикрасити тарілку та для смаку. А для книги це, мабуть, обкладинка, прикраса, форма книжки, в якій вона побачить світ». Обкладинку свого першого видання письменниця вже бачила і цілком нею задоволена. А читачі побачать книжку у вересні.

Ось юшка і готова. Подається із яйцем і сметаною – це хепі-енд. Хто полюбляє гостріше, може знехтувати останнім додатком. Можна з хепі-ендом, можна без, хто як хоче. Чи обов’язковий він для книжки? «Це від книжки залежить», – каже Наталія Тисовська. Сама вона любить щасливі кінцівки, але вважає, що треба йти за логікою твору.

Ммм, смачна юшка! А чому така чудернацька назва страви? Нічого дивного: Султана – героїня останнього роману Наталії Тисовської. Час від часу ця принцеса куховарить. А чому юшка куряча? Певне, тому що в обох письменниць улюблена їжа – м’ясо. Публіці гостренька куряча юшка також до смаку. Тому – заслужена перемога від найприскіпливішого журі – майбутніх читачів…

Смачного читання!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ніна Слюсаренко (джерело: Книгобачення)

Новий роман Наталі Тисовської, володарки ІІ премії літературного конкурсу «Коронація слова», був презентований під час 18-го Форуму видавців.

«Три таємниці Великого озера», видані інформаційно-аналітичною агенцією «Наш час», — твір несподіваний для української літератури, адже в ньому, крім українців, у головні герої прокралися північноамериканські індіанці, а саме представники народу оджибве. Тому й не дивно, що перші покупці роману під час автограф-сесії отримали від письменниці сюрпризи — власноруч сплетені «ловці снів», а це — сакральний символ оджибве: з давніх-давен батьки вішали над колискою ... [ Показати всю рецензію ] немовляти «ловця снів», щоб відганяти погані сновидіння. Дія роману «Три таємниці Великого озера» відбувається в маленькому заокеанському містечку на березі озера Ґічіґамі, куди головна героїня приїжджає на навчання в університеті, але, замість писати магістерську дисертацію, розплутує одразу кілька загадок. Під час автограф-сесії Наталя Тисовська розповіла, що зараз працює над новим романом, який стане своєрідним продовженням одразу двох творів — «Останнього шамана» та «Трьох таємниць Великого озера».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Гранецька (джерело: Сайт Вікторії Гранецької)

Хочу поділитися гарною новиною – минулої середи я вперше взяла до рук свою книжку! Сталося це за кілька хвилин до прес-конференції в київському «Укрінформі», куди її (щойно з типографії) привезла пані Світлана Скляр – головний редактор видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля». Окрім «Мантри-омани», цього дня презентувалася перша книга «Макар» із нової трилогії Люко Дашвар під назвою«Биті Є», «Три таємниці Великого озера» Наталі Тисовської, а також дебютний роман «Urban strike» від дипломанта цьогорічної «Коронації слова»− молодого письменника Антона Кушніра.

...Але найоригінальнішою виявилась Наталя ... [ Показати всю рецензію ] Тисовська: під час презентації свого роману вона обдарувала присутніх власноруч сплетеними «ловцями снів» – адже на обкладинці її книжки зображений саме цей індіанський оберіг, що прикликаний ловити й утримувати приємні сновидіння й відганяти лихі. Щойно повернувшись додому, я повісила над своїм ліжком Наталчиного «ловця снів», однак добре заснути не змогла – до самого світанку читала її книжку, котру мені люб’язно презентувала сама авторка, знаючи, як я на неї чекаю. Адже в новому романі письменниці знову оживає прадавня індіанська міфологія (погодьтеся, явище безпрецедентне для сучасної української літератури!), котрою більшість з нас, мабуть, зачарована з дитинства, у мене ж це захоплення не минуло й досі. Поєднуючи минувшину й сьогодення, Наталка оповідає про життя та побут північноамериканського племені оджибве, з нащадками якого, до речі, вона знайома особисто, в той час як я фанатично цікавлюсь традиціями етнічної групи дакота-оглала і досі не втрачаю надії відвідати коли-небудь місця індіанської бойової слави, аби вивчити їхню мову та зрештою написати давно планований роман про Тасунке Вітко – найвидатнішого військового вождя народу дакота.

[ Згорнути рецензію ]