Лариса Денисенко : 24:33:42 : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ірина Татаренко (джерело: Лариса)

Доброго дня, учні. Хто сьогодні перший до дошки? Будемо розв’язувати задачки за підручником Лариси Денисенко „24:33:42”. Нумо, намалюйте мені трикутника, позначте кути літерами М, Ш і Є. Кут М дорівнює 24 градуси, кут Ш ─ 33 градуси, кут Є ─ 42. Хто сказав, що так не буває? Це в Піфагора сума кутів трикутника має дорівнювати 180 градусів. А в любовному трикутнику Лариси Денисенко можливо ще й не таке, йому навіть трансформації у інші геометричні фігури до снаги! Денисенківська “геометрія” Піфагору, мабуть, і в страшних снах не снилася. Певно, в них просто були різні вчителі.

Хто ... [ Показати всю рецензію ] вчив геометрії Ларису Денисенко ─ невідомо, проте в книзі „24:33:42” вона майстерно оперує здобутими знаннями. Здавалося б, стара як світ історія: стосунки батька, сина та вродливої-розумної-дотепної-ще молодої / поки нестарої (дивлячись із якого погляду) жінки. Скажете, закінчення всім відоме, роздуми й переймання персонажів ─ передбачувані. А дзуськи! Герої Лариси Денисенко тулитимуть бісектриси власних стосунків на різні сторони трикутника, заповнюватимуть сторінки роману радіусами своїх почуттів, тож врешті-решт стане зрозуміло, чому іншого фіналу в зацифрованому романі й бути не могло. Трикутник перетвориться на ідилічну трапецію (паралелепіпед, ромб, квадрат ─ обирайте самі). Головне, щоб усі герої лишилися щасливими. Бо саме в такий спосіб авторка намагається допомогти віднайти сенс власного життя кожному читачеві.

До речі, назва роману ─ „24:33:42” ─ головна його інтрига. Бо йдеться про вік головних героїв: син, вона, батько. Синові ─ 24, їй ─ 33, батькові ─ 42. Все, як у житті, тобто як у годиннику. Для сина життя спливає годинами, у нього ще є час перейматися проблемами „бути чи не бути” або „to dance or not to dance”. Для неї стрілка життя затрималась на екваторі та відлічує хвилини: то радісні, то сумні. Для батька життя вимірюється секундами ─ вони мчать, і за ними не вженешся. Якось ці годинникові виміри трьох різних життів перетинаються… Результат ─ небанальні монологи, перемежовані діалогами та розбавлені оповідками героїні. Останні є цікавими, але, наче в багатьох американських комедіях, потребують ремарки: „творці фільму не рекомендують побачене повторювати в реальному житті”. Бо тут є і методи зваблення пофарбованими светриками громадян інших країн, і аборти в домашніх умовах…

Книга читається легко. На обкладинці ─ станція метро. Здається, що книга саме для читання в метрополітені й призначена. Гортаєш сторінку за сторінкою ─ минаєш станцію за станцією. Проте, стережіться: тут все, як у житті, де від комічного до трагічного ─ один крок, кілька годин або хвилин. Певно, роман не був би таким смішним, якби не був таким сумним: ми ніколи не знаємо, де на нас чекає наша Доля, і о котрій за годинником життя вона нам призначила зустріч. Як із нею не розминутися? Пильнуйте свого годинника і поважайте геометрію стосунків із коханими.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Сняданко (джерело: Львівська газета)

Одна з них під загадковою цифровою назвою точно не розчарує тих, хто стежить за діяльністю письменниці, багатогранність якої не може не вражати – Лариса поєднує письменницьку працю з роботою адвоката та тележурналістки. І пише вона не лише для дорослих, а й для дітей. Цифри в заголовку нової повісті авторки – це дати, вагомі дати в житті її персонажів. 24 і 42 – це вік сина і батька Вітовських, а 33 – вік дівчини Шу, яка закохається у батька в аеропорту в Парижі, їхні стосунки розвиватимуться романтично і бурхливо, що, певна річ, викличе спротив 24-річного сина.

Саме про ці найскладніші моменти ... [ Показати всю рецензію ] в житті батьків і дітей розмірковує у своїй сповненій веселих і сумних, але завжди повчальних історій книзі Лариса Денисенко. Деякі з цих історій навіть мають еротичний сюжет, хоча насправді йдеться у них завжди зовсім не про фізіологію, а про психологію людських стосунків, про те, чому відбувається саме так, і про те, як навчитися ставитися до цього належно, не травмуючи ні себе, ні ближніх. Але головним у книзі традиційно залишається оптимістичний настрій авторки, з яким вона розмірковує про найболючішу в людському житті тему – тему вікової межі поміж дорослістю, зрілістю та старінням.

“Одного разу, в ті часи, коли мені виповнилося чотирнадцять років і я почала вести статеве життя (я розумію, що деякі подумають, що це – зарано, фактично, фальстарт, сперечатися не буду – але так уже сталося), мої батьки виїхали за місто, а ми з моєю тодішньою подругою запросили до мене наших молодих людей. І вони не забарилися прийти. Пам’ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привіз їй із Німеччини. Він був величезним, затеплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует “під пасок”. Напевне, я його вдягла, щоб відчути себе справжньою господинею хати: в халаті з нафарбованими губами! Вже звечоріло, ми почали бавитися, кожна пара в окремій кімнаті. І не почули, як хтось до нас завітав. Я сиділа на своєму хлопцеві обличчям до дверей, тому побачила батька, який дивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що він концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тільки привітався: “Привіт, орли!” Коли за кілька секунд після цього завітала мама, все виглядало більш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по підлозі покотилися лісові суниці, мати закрила обличчя руками і вибігла геть.

Після того, як я провела хлопців і свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, і в мене всередині все стиснулося до іграшкових розмірів. Важко дихати іграшковими легенями. Я очікувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повія, що це неприродньо в моєму віці – злягатися з дорослими хлопцями, але – ні. Тобто розмова в нас відбулася. Мати сказала наступне: “До нормальних дівчат хлопці приходять із трояндами. А до вас? До вас із пляшками!”

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Татьяна Петкова (джерело: Женский Журнал)

«24:33:42»

Рекомендуя книгу киевской писательницы Ларисы Денисенко приятельницам, так и хочется сказать, что она «женско-французская», намекая на Франсуазу Саган и модную нынче Анну Гавальда. Имеется виду, что в ней мало событий и много тонкого препарирования флюидов, витающих между любящими друг друга людьми.

Центральное событие всего одно: 42-летний разведённый Евгений встречает в аэропорту Парижа дважды разведённую 33-летнюю Шуру. Им хорошо вместе: смеяться, пить вино, заниматься сексом, гулять – проживать жизнь.

За их отношениями наблюдает Макс, 24-летний сын Евгения. Ревнует. Завидует. ... [ Показати всю рецензію ] Мучается противоречивыми чувствами, так как, ненавидя, восхищается Шурой и потихоньку привязывается к ней.

Идею романа можно определить как легкомысленный психоанализ, и легкомыслие здесь – синоним ироничного, здорового отношения к непростым конфигурациям человеческих отношений. Книга наполнена не только любовью, но и юмором: автор утверждает, что по-настоящему любить можно только того, с кем от души хохотал. И вот тут мы даём фору французской любовной прозе: украинки смеются громче.


Татьяна Петкова. Релакс-книги. Женский Журнал, август/2007

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Без підпису (джерело: 4post)

Красивая и умная женщина старается найти секреты согласия с мужчинами. Поставив себе за цель создать гармонические отношения со своими близкими, ей нелегко достичь успеха. Героиня романа Ларисы Денисенко «24,33,42» проходит через 9 кругов Дантового ада, перед тем как приобрести благосколонность двух разных по характерам мужчин - Евгения и его сына Макса. Ощущая откровенную враждебность друг к другу, эти трое попадают в такие ситуации, где их взгляды и мысли неожиданно совпадают.

Главной героине Александре приходится постоянно отстаивать собственную позицию на разных этапах жизни. Подростковая ... [ Показати всю рецензію ] беременность, конфликты с родителями, проблемы в отношениях с сыном своего нового мужчины заставляют прибегать к радикальным поступкам. Не обошлось здесь без отчаяния и временного неверия в себя, от чего Александру часто спасает чувство юмора. Она может и матюком засандалить и выдать вульгарную фривольность, а вообще - посмотреть на ситуацию сбоку, иронически одолевая барьер за барьером на пути к заветной цели - понять себя, понять других и определить стиль собственной жизни.

Постепенно сближаясь, герои проводят свое время вместе, попадая во множество смешных ситуаций, общаются сленгом и «крылатыми» фразами типа «жертва экологии» или «мое клиническое счастье». Даже такая серьезная штука как политика, без которой тяжело вообразить жизнь современного украинца, в романе также иронизирована. «А что из этого всего делает наш Президент?», - говорит один из героев о политическом кризисе. «Он же человек все-таки. Может, прислоняется к ульям и материт пчел», - предполагает другой.

Формат романа Л.Денисенко не ограничивается стандартами сугубо женской прозы. Автор старается толерантно сопоставить точки зрения людей разного пола. Ее интересует как об одной и той же ситуации размышляют герои. Они делают немало ошибок, отказываясь прислушаться к голосу другого. Макс просто не замечает бесшабашных попыток Александры найти с ним общий язык. Ему не нравится то, что с точки зрения женщины кажется вполне нормальным. Полосатые свитерки и вульгарные привычки Александры очень нервируют Максима. Но его общая неприязнь происходит все-таки от нежелания признать эту женщину членом своей семьи. Героиня раскрывает перед Максом тайны своего прошлого смело, без сентиментальности. Откровенно рассказывает о драматических моментах своей жизни. Это помогает героям проникнуть во внутренний мир друг друга, лучше понять его.

В сюжете романа выделяются несколько линий, которые время от времени обрываются вставными новеллами, со временем восстанавливаясь. Такая фрагментарность позволяет подать как можно больше ситуаций, в которых проявляются черты характера героев. Реалистичность и жизненный натурализм, аура современного Киева, воспоминания из времен советской эпохи, иронически сравниваемые со стилем жизни внеукраинского Запада, остроумные гламурные истории, выдержанные в канонах соответствующей стилистики - все это полифонический художественный сплин романа, интеллектуальный профиль которого значительно углубляют раздумья героев над смыслом жизни. «Дайте человеку цель, ради которой следует жить, и она сможет выжить в любой ситуации». Это слова Гете, которые становятся жизненным кредо Максима, воспитывают в нем ощущение цели, что и сыграет решающую роль в его блестящей профессиональной карьере. Но сфера личных отношений часто остается неподвластной мужскому рацио. Максу необходимо ощутить женщину, уступить ей часть своего Я. И это уже серьезный шаг к пониманию противоположного пола.

Конечно, писательница не предлагает универсального рецепта от недоразумения, она прежде всего старается очертить и показать эту проблему в разных ситуациях. Постепенно, шаг за шагом герои Л.Денисенко учат любить другого таким, каким он есть, без иллюзий и украшений. Да, это довольно проблематично, да и следует ли сознательно натыкаться на такие трудности? Однозначно ответить тяжело. Здесь нужно что-то больше - оказаться рядом с героями романа «24,33,42» и пережить вместе с ними множество жизненных приключений.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Медіапорт)

«24: 33: 42» – такою є загадкова назва роману Лариси Денисенко, і розшифровується вона дуже просто. Це вік головних персонажів твору. 42 роки має Євген, комп’ютерник, котрий довгий час мешкав у Штатах, а познайомившись у Паризькому аеропорту з перекладачкою Олександрою (відповідно 33 роки), повернувся в Україну, щоб замешкати разом зі своїм 24-річним сином Максом…

Саме в межах цього трикутника розгортається дія роману. Як і слід було здогадатись, батькова пасія – Шу (від Шурка) відразу не сподобалась Максові, котрий перейменував її в Кляту Шу, а вона його у відповідь – в Аналітика Хрєнового ... [ Показати всю рецензію ] (ну тому що він допитливий і схильний до роздумів хлопчик :)). Однак поступово стосунки між не такими вже й далекими за віком Максом і Шу налагоджувались, аж до того, що батько почав ревнувати сина до своєї обраниці. Однак, усупереч сподіванням читача, роман закінчується не черговим розбитим серцем, а… весіллям.

Не так уже й багато в сучасній українській літературі творів, котрі б закінчувалися весіллям. Напевно, подібний фінал видається сучасним письменникам надто банальним. А даремно. Відомо ж, що твори, які завершуються весіллям, просто приречені на успіх :). Особливо якщо одружується не зовсім той, від кого чекали, і зовсім не з тією, з ким він був на початку роману…

Про роман Лариси Денисенко «24: 33: 42» часто говорять, що це «роман про стосунки». Цю думку підтверджує й сама авторка. Стосунки між батьками і дітьми, котрі є продуктами ще радянської системи, яка закладала свої стереотипи: у радянської людини мало все бути чудово. Якщо ж щось було не чудово, значить, проблема ховалась у самій людині і «ламати» слід було людину, зіпсований «гвинтик».

А тому в позірно легкому чтиві, яким видається «24: 33: 42», ми зустрічаємо пронизливі розповіді кожного з персонажів. Такою є історія Шу про аборт у юному віці, котрий вона мусила зробити, бо не сподівалась на розуміння батьків («Мама – фахівець з істерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всіх педагогічних вузах» (с. 7)), а партнера просто боялась…

Неймовірними у своїй реалістичній абсурдності є розповіді про матір Макса й колишню дружину Євгена: «Моя мама – складна людина, вона сама зробила з себе інтелігентку» (с.60), з Гальки Вовкунихи ставши Віолетою Іоганівною Вайгель-Вітовською, психоаналітиком, до якої власний син мусить звертатись із фразою «ма, ти мені потрібна як мати, а не як к. п. н.» (с.65).

Спотворена програма стосунків у власних родинах зазвичай переносилась у подальше життя – про це свідчить історія двох одружень Шу чи складних взаємин Макса із його дівчиною Аделіною, наркоманкою, котра лишила хлопця, укравши в нього на прощання три тисячі євро.

Кожен із персонажів роману Лариси Денисенко поступово розуміє, що на шляху до порозуміння з іншим стоїть певний бар’єр, і не відразу його вдається подолати, однак для читача роман цікавий саме тим, що змальовані авторкою люди спробували пробитись до іншого і ці спроби мали успіх.

Виклад позначений гумором дуже доброго смаку, характери персонажів майстерно прописані (як то кажуть, «як живі» :)), а розповіді від першої особи створюють атмосферу інтимної довірливості. Як це не банально, але якби мене попрохали рекомендувати справді цікавий і легкий для читання твір сучасної української літератури, я би порадила цей роман із загадковою назвою…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Стах (джерело: Книжник-Review)

П”ята книжка Лариси Денисенко з кабалістично-паліндромічною назвою “24:33:42” переконливо продемонструвала, що в українській літературі таки існує добротний дамський роман. Не тупенький сопливо-містичний симулякр для “блондинок”. А дотепна, іронічна, весела проза, що надається до читання на пляжі, в громадському транспорті, а також удома в якості вечірнього релаксу. Жінкам, які з різних причин не люблять заводити подруг, роман Лариси Денисенко цілком здатен повноцінно замінити спілкування з колежанками.

Читачі (а надто, читачки) знайдуть у книжці безліч моментів “про себе”. Скажімо, особисто ... [ Показати всю рецензію ] я була вражена, звідки Лариса знає мою маму: “...фахівець з істерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всіх педагогічних вузах”. Тож, прочитавши про маму головної героїні, роман одразу став мені рідніший. Для глибокозанурених адептів філософської літератури Лариса теж має рекомендації: “Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів (...) А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько”.

Романну фразу: “ Господи, дякую тобі за те, що ти вигадав для людей почуття гумору”, винесену в анотацію до книжки, не процитував хіба що лінивий. Навіть речі, про які зазвичай говорять плаксиво-трагічним тоном, в романі змальовані з іронічно-приязною (жодним чином не цинічною) усмішкою. Хіба що закінчення роману – дещо сентиментально-розчулене: “... в щастя – дівочий сміх дорослої жінки, його вуха поглинають дзвін кришталевих келихів з шампанським, а очі в нього – очі дорослого хлопчика, який довіряє іншим, вірить собі та вчиться жити своїм життям”. Проте, хоч у цій фразі письменниця, можливо, й зраджує загальному іронічно-сміхотливому тону роману, зате цілком дотримується законів жанру: чистісінький гепі енд.

Цифри назви роману “24:33:42” складають три шістки. Лариса запевняє, що їй на це вказали вже по виходу книжки. Особисто вона просто підраховувала, щоб між головними героями була однакова вікова відстань.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Дудко (джерело: Ратуша)

Ризикну припустити, що з нового роману Лариси Денисенко “24:33:42” (видавництво “Нора-друк”) ви щось для себе почерпнете.

Може, надумаєте скористатися з оригінальних порад Клятої Шу про те, як спокусити іноземців з допомогою їхньої національної символіки. Або — її розумними думками про особливості спілкування з дітьми. Чи просто одержите порцію гумору та оптимізму.

Лариса Денисенко вміє вигадувати історії та фіксувати деталі. Її книги — про дуже важливе у нашому житті — про стосунки. Так складається, що, здебільшого, у взаємини двох “вклинюється” ще хтось, і дуже часто не один. Але не конче ... [ Показати всю рецензію ] йдеться про традиційний любовний трикутник.

Цифри з назви роману відповідають віку трьох головних героїв книжки. 33-річна Клята Шу (вік героїні збігається з віком авторки) — наймудріша. Вона всіх рятує, всім допомагає, дає поради. Не поступається їй у цій “чесноті” її 42-річний коханий Євген Вітовський. Ось що він сказав у відповідь на прохання Шу допомогти налагодити взаємини з його сином: “Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде — може, й не потрібно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема — просто не складається”. Мудріє впродовж тексту 24-річний син Євгена — Максим...

Водночас ці цифри — наче циферблат електронного годинника, що показує години, хвилини, секунди. Час, який для людей різного віку іде з різною швидкістю: “Ти — години, я — хвилини, він — секунди. Зараз тобі життя здається набагато довшим і повільнішим, ніж здається мені. І я вже прискорила ходу, а Вітовський-старший перейшов на біг”.

У героїв цього роману Лариси Денисенко все складається дуже добре. А як може бути інакше, коли вони такі розумники й розумниці? І вони діляться з нами своєю мудрістю, а раптом комусь знадобиться: “Довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям”.

Звісно, у цьому творі можна знайти й недоліки, однак про них не будемо, за винятком одного: в романі, на жаль, дуже багато помилок — і стилістичних, і граматичних. А це також впливає на сприймання тексту.

[ Згорнути рецензію ]