Олесь Ульяненко : Жінка його мрії : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Мирослав Слабошпицький (джерело: Голос України)

Без цього письменника українська література зблідла, померхла і немов накренилася...
Уже понад два місяці немає з нами Ульяна. Саме так — Ульян — називали першого видатного не радянського письменника близькі й не дуже друзі. І понад два місяці — чорною дірою зяє провалля в української літературі, яке не закрити ні «дамськими романами» Куркова, ні рафінованим естетством Андруховича, ні фемінізованими творами Забужко. Всі ці письменники — гордість української літератури. А Ульяна нема.
Другого нема й не може бути
А без Ульяненка українська література зблідла, померхла і немов накренилася. Другого ... [ Показати всю рецензію ] Ульяна нема й не може бути. Звичайно, зараз і тільки зараз перекладаються на англійську та німецьку його твори. Тільки зараз ми довідалися, що доктор Віталій Чернецький з університету Майамі ще 2007-го видав у США літературознавчу книгу англійською «Mappіng postcommunіst cultures: Russіa and Ukraіne іn the context of globalіzatіon», що в перекладі на українську: «Мапа посткомуністичної культури: Росія і Україна у контексті глобалізації». І ця книга, левова частка якої присвячена творчості Олеся Ульяненка, преспокійно продається у google books. Нині ми довідалися, що в декана університету ім. Монаша в Австралії Марка Павлишина є повне зібрання творів письменника, починаючи зі зворушливого метелика «Зимова повість», виданого 1997 року, і закінчуючи скандальною «Жінкою його мрії». Нині в бібліотеці найпрестижнішого колумбійського університету лекторують та вивчають повне зібрання прижиттєвих творів під керівництвом професора, великого поціновувача Ульяненка, доктора Марка Андрійчика. Готуються німецький та чеський переклади. Пишуться біографії.
З’ясовується, цей 48-літній чоловік, що так рано пішов від нас, і якого ми так любили поплескувати по плечу, був серйозним прозаїком, яким цікавиться світова україністика. Ось що каже про нього, приміром, один з найавторитетніших україністів світу, котрий торік включив текст Олеся Ульяненка «Угода» в чеському перекладі до «Антології українського оповідання», що вийде наступного року в Чехії, директор видавництва канадського інституту українських студій, доктор Марко Роберт Стех: «Для мене вже перша зустріч з письмом Олеся Ульяненка, а це було читання «Сталінки», яку вважаю одним з найкращих його творів, — викликала почуття контакту з автентичним і неповторним літературним талантом. Правда, талантом, чиє призначення бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду. В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки. Як на мене, у своїй суті, Ульяненко — письменник-мораліст мало не середньовічного, точніше барокового складу душі.
У цьому контексті завжди влучним мені здавався вибір видавництва «Кальварія» — доповнити текст «Сталінки» фрагментами картин Ієроніма Босха, Петера Бройгеля Старшого. Адже в прозі Ульяненка знайдемо аналогічне, нібито гротескно викривлене зображення людини й суспільства. Як обридливі лиця людей на картинах фламандських майстрів, які замість того, щоб «реалістично» відображати зовнішній вигляд, заглядають у глибину грішних душ, так і ніби перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння.
Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності. Як Босх і Бройгель, Ульяненко бачить і описує своїх персонажів не лише немічними в реальному житті, а й проклятими у вічності. В цьому сенсі ще влучніше, на мою думку, аніж картини фламандців, «Сталінку» доповнили б сцени Страшного Суду із українських барокових ікон. Адже, окрім іншого, Ульяненко органічно український прозаїк».
Навряд чи Ульяненко знав про це. Існує безліч історій: про те, як хтось намагався передати йому гонорар у 100 доларів за видрукувану в канадській антології новелу, чи навпаки — намагався не повернути. Це було поза колом його інтересів, він не був знайомий з деканом Павлишиним, професором Андрійчиком, доктором Чернецьким та іншими шанувальниками його таланту за океаном.
Схимник,що ніс свій талант
Він не був обдарованим до грантоїдства, хоча й любив погрожувати, що виїде до Америки і житиме там під мостом. Але, здається, єдиним його закордонним відрядженням був Афганістан, про який Ульян не любив говорити навіть з близькими.
Він просто йшов власною дорогою схимника, що ніс свій талант. Мешкав на Позняках в однокімнатній квартирі, де з меблів був тільки продавлений диван та старенький комп’ютер, подарований кимось із друзів. Коли комп’ютер ламався — хтось віддавав йому новий старий комп’ютер. Жив у ситуації вічного безгрошів’я, інколи впроголодь і писав по роману—два на рік. «Вогненне око», «Син тіні», «Дофін Сатани», «Квіти Содому», «Знак Саваофа», «Ангели помсти», «Жінка його мрії». Романи друкував журнал «Кур’єр Кривбасу», а з 2003 року вони почали виходити окремими книжками в різних видавництвах.
По смерті Ульяненка залишилося 10 виданих книжок. «Сталінка» перевидавалася двічі, а одинадцята — перше видання «Жінки його мрії» — було знищене видавництвом. Після того, як за зберігання порнографії в Україні почали ув’язнювати на три роки. Ульяненко став для української цнотливої літератури героєм, якого дуже бракувало, — Селіном, Керунком, Буковським, Селбі, Кізі. Він привніс у зашорену цнотливу сільськогосподарську українську літературу, де від кожного тхне кізяком, як казав сам Ульян, міську людину з усіма її янголами і демонами. Хоча, як на мене, — він був українським Достоєвським. Глибоко віруючою людиною, котра досліджувала пороки людські на шляху Бога. Україна могла пишатися таким письменником.
Битва за право бути собою
І держава віддячила йому сповна. Сірі, зовсім не так освіченні, як професори колумбійського університету чи університету ім. Монаша, держиморди угледіли в його книжках порнографію. Взагалі звинувачення одного з найбільших українських письменників у порнографіі нагадувало картину, на якій ніби недорозвинені діти побачили античну статую у музеї. Вони мали жалюгідний і огидний вигляд. Ці борці за мораль — персонажі Босха та Брейгеля з обкладинки його «Сталінки» — спробували помститися митцеві за те, що виволік їх з пекельних сутінків, де вони у темряві «обтяпували» свої пекельні діла, на яскравий і пекучий світ Божий. І Ульяненко, який разом з простими українцями стояв на грудневому Майдані, за цих людей, за зміни, зробив єдиний можливий для поета вибір: перший повстав проти художньої цензури. І фактично змусив зловісну НЕК (Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі) капітулювати — укласти мирову. Хоча був період, коли його цілком законно могли посадити до в’язниці на три роки — за законом про боротьбу з порнографією, за володіння рукописом власної книжки.
Здається, нацистська Німеччина була трохи ліберальніша за демократичну Україну в цьому питанні. І в цій битві, битві за право бути собою, він поліг. За розкіш бути собою інколи доводиться сплачувати життям. І, безперечно, своєю загадковою смертю він поставив крапку, остаточно увійшовши в історію української літератури як легенда. З ним, на жаль, увійшли і його гонителі — як навіки прокляті імена в літературі. Як разом з Шевченком увійшли його кати — вічні носії Каїнової печаті. Нехай публікують скільки завгодно некрологів на своїх сайтах — історія знає, хто звів «українського Достоєвського» в могилу. Тут доречно процитувати Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь».
Уже зараз можна сказати, що його посмертна слава значно перевершить прижиттєву. І взагалі з цими поетами — в широкому розумінні слова — відбувається дивна штука. Спитайте на вулиці: «Хто такий Тарас Шевченко?», і принаймні кожна друга дитина вам відповість на це запитання. І таке: «Хто був царем за життя Шевченка?». Мовчать, ніхто не знає...
Сьогодні минув ще один день, як за право говорити власним голосом загинув лауреат Шевченківської премії, автор понад 20 романів Олесь Ульяненко. Він похований на Байковому цвинтарі у Києві. Ділянка №33. Сходіть, уклоніться...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василина Куюмурджи (джерело: АРТвертеп)

Утретє – після першої спроби в часописі «Кур’єр Кривбасу» (номер за травень-червень 2007 року), що не викликала ніякого «суспільного» ажіотажу, й другої скандальної від видавництва «Клубу сімейного дозвілля» (у 2009 році) – романний текст Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» розраховує на адекватне сприйняття. І, попри деякі хиби видавництва (передовсім апелюємо до редакторсько-коректорської невправности), цьому творові вдається по-хорошому здивувати читача, чи то – вкотре долучити його до процесу, що можна умовно позначити, як «читання Ульяненка» (читання ОДНОГО тексту письменника, себто, ще одне ... [ Показати всю рецензію ] пізнання, чергова можливість о-розуміння, хоча, це апріорі до кінця не здійсненна процедура).


Тож, «Жінка його мрії». Твір, що за суттю своєю виходить за межі пропонованого видавцем «містичного трилера» з апеляцією до популярного жанру кіна, близький змістовно до деяких міркувань Дмитра Затонського про сучасний роман у передмові до «Бляшаного барабану» (К.: Юніверс, 2005) Ґюнтера Ґрасса, лавреата Нобелівської премії 1999 року. Він фіксує, що «…світ більше не варто змальовувати так, як це робилося в старих романах, позаяк світ розпався » [с. 5]. Отакий – світ, що розпався , а радше – розпадається на очах, і стає предметом художнього осмислення прозаїка-Ульяненка: світ нинішнього існування, сьогочасних українських (київських) реалій творить подієву вісь «Жінки його мрії». Це виразно потворне спіднє-обличчя кількох прошарків суспільства: колись бандитсько скомпонованих (родина Лади та майора), а нині що висотує рештки насолоди з колишньої величі (пристрасть майора до малолітніх цнотливих блядей, пропонованих батьками й створеним для їхнього пошуку гуртом людей, Лінда, зокрема); чи то капіталістично неминучих (гомосексуальні ігри капітана Величка із сином Лади, Русланом, клани-клюби трансвістито- й «фалосного» спрямування, недитячі злягання школярок-повій тощо). Поза тим, що подієва канва із ключовим маркером смерти – невмотивована смерть Лади веде за собою низку, на перший погляд, непояснюваних (непотрібних!) убивств (Руслан, Ліза, Іва, Лінда) та переслідувань (Величко, Цапа), – покликана активізувати читацьке сприйняття, скупчивши довкола «соковитих» фрагментів зацікавленість, увагу привертають інші ракурси тексту. Себто така кількість сюжетних штрихів у вигляді «розправ» не є такою бажаною до озвученого вище трилера інтригою. Навіть так: процес повільного читання стає густим (інакше: бажаним, солодким) не при відслідковуванні вервечки родинних, сексуальних тощо зв’язків, а за умови, що відчуваєш Слово, яке так чи інакше в Ульяненка пахне смертю – не трупними смородами й фекальними масами, а тим Словом, що по-справжньому здатне бути цілим у самому собі: «Птаха повзла по синьому, зі срібним відливом склі, чорним розчавленим тарганом» [с. 5]. Це початок роману і, погодьмося, початок концептуальний, що закладає в собі багатий метафоричний (алегоричний) потенціал, що розгортатиметься впродовж усього текстового масиву твору. Так, прийом, що досить часто компонує ситуації між героями (силуетами!), що складають враження липкої невиразної маси (консистенції), байдужої, відреченої, спотвореної, характерний для поетики експресіонізму, – зсув – неабияк увиразнює цей метафоричний потенціял роману (приміром, див. сцену, в якій майор перебуває біля трупа дружини й: «…запах паленого людського м’яса лоскотав ніздрі. Проте сексуальний голод у нього не втихав» [с. 10], танатос миттєво переключається на ерос).


Це слово, що по-справжньому здатне бути цілим у самому собі, обирає форму трьох провідних образних конструктів – жінки, молитви і, врешті-решт, смерти. Саме жінка, у випадку одних (для майора це Лада: «Лада для нього варта більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне життя…» [с. 35]), і молитва, в інших (у ситуації капітана Величка: «…він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив шматками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності…» [с. 82]), ведуть до найглибшої правди життя – смерти. Чому найглибшої правди життя? У праці «Смерть» (М.: Изд-во Лит. ин-та, 1999; Paris, 1977) Володимира Янкелевича читаємо, що саме «…смерть є найглибшою правдою життя, але ця правда не є сутністю, що доходить до самого ядра правдою, не є тим осяжним позитивом, що був би здатний дати втіленому в плоті життю консистенцію, якої йому не вистачає» [с. 70].


Така правда не шукає винних, а відтак і не постає за завдання вишукувати того, хто став зброєю до нібито злочинів, що становлять сітку художнього світу «Жінки його мрії», сітку – а не наповнення, бо в наповнення бавиться експресіоністичне слово (образ). Недарма художній світ прози О. Ульяненка близький до полотен німецького художника-експресіоніста кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Едварда Мунка, зокрема «Вечір на вулиці Карла-Йогана» (1892), «Жах» (1894), «Голгофа» (1900). Передовсім мовиться про стильову спільність – виразну експресіоністичну домінанту в зображенні: сірий, темний, страшний людський потік із видовженими овочеподібними обличчями, невиразними рисами в чорній, червоній та темно-синій тональностях. Не менш близькою до «Жінки його мрії» видається і творча практика американського режисера Девіда Лінча. Передовсім спостерігаємо не списану, а опрацьовану (знову ж таки, на стильовому рівні) близькість-манеру зі стрічками «Синій бархат» (1987), «Шосе у нікуди» (1997), «Малхолланд Драйв» (1999), що епатують нерідко зсувними ситуаціями, неочікуваними кінематографічними ходами, удаваною незавершеністю, і, що головне, зоровим образом, що впливає, часто-густо, нерозбірливим, парадоксальним.


Урешті-решт, смерть, що бере самопожертви, в Ульяненка заслуговує бути відчутою й за допомогою такої форми – зображально-виражальних засобів кінематографа. За чим, маємо надію, не стане. Зрештою, як і не стане за хорошим і виваженим читачем, аби відчути енергетику цілого Слова, най і такого лякливого, як смерть.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

Слава іде попереду цього тексту. Ще до того, як взяти книжку до рук, читач знає, що перший її тираж було вилучено з книгарень через нібито заборону. Хоча може і не забороняли нічого, бо за правилами, НЕК дає вказівки суто рекомендаційного характеру, які не поширюються на друковану продукцію.

Хай там як, але видавець позиціонує "Жінку його мрії" як "перший заборонений у нас літературний твір".

Якщо підступитися до тексту і почати читати, то крізь впізнаване письмо автора вже класичних "Сталінки" та "Знака Саваофа" чи новенького "Там, де Південь" проступлять приємні масліт-жанри - трилер, ... [ Показати всю рецензію ] детектив, бойовик, любовний роман.



Роман починається несподіваною сценою самогубства: молода жінка невідомо чому наклала на себе руки у вкрай незвичний спосіб - поклала в рот два дроти і дочекалася, поки син увімкне світло, пустивши тим самим у її тіло електричний струм.

Це можна вважати своєрідним дисклеймером роману - читацьке сприйняття або пройде через цей справді брутальний фільтр або не пройде. Є і більш візуальний дороговказ - на форзаці книжки обігрується кадр із фільму "Sin City", що теж задає тональність і плете полотно цитування на межі різних видів мистецтв.

Вже на перший погляд текст вражає надзвичайною кількістю описів статевих актів, сцен смерті, зґвалтування, болю, страждання, приниження, вбивства... Про описані статеві акти можна сказати, що цнотливістю вони не вирізняються - як на мене, це таки порнографія.

Не менш брутальними є і сцени убивства чи смерті - написані вони вкрай прямо, без делікатностей, у класичній манері натуралістів фіксувати всі подробиці ніби на фотоплівці. Читати це не завжди приємно - подекуди виникає навіть спокуса сказати, що зміст роману не виправдовує фізіологічні сцени на багато сторінок.

Але маємо, як мінімум, жанрові рамки - трилер. Це накладає необхідність створити атмосферу жаху, страху або, принаймні, дискомфорту.

З позицій жанру, "Жінка його мрії" справді написана надзвичайно добре. Крім вищезгаданих малоапетитних епізодів тут є динамічне розгортання сюжету. Сюжет, до речі, зовсім не простий, хоча фабула доволі банальна, як на детективний сюжет - сталося самогубство, яке починають розслідувати, а в цей самий час у місті починається довга низка кривавих смертей і зрад.

Але текст розгортається відразу в декількох просторових і часових площинах: події розвиваються ніби хронологічно, але розповідають про них щоразу різні персонажі. Відтак постійно зберігаються одні загадки і викриваються інші.

Роману властивий ще один прийом, який робить читання вкрай дискомфортним - оповідь перекидається з часу в час, з простору в простір, з однієї точки зору до іншої без жодних маркерів.

Таке тремтіння голосу оповідача та немотивовані скачки від події до події з одного боку можна з легкістю трактувати як погано і незрозуміло написаний текст. З іншого боку, якщо згадати кіно-цитату на форзаці, то манера оповіді у романі "Жінка його мрії" може говорити про тяжіння до візуальної естетики кінематографу, де за допомогою монтажу можливі такі ж стрибки та зміщення.

Роман написаний у дуже цікавій естетиці, прочитати яку зможуть зовсім не всі. "Жінка його мрії" - дуже хороше жанрове чтиво, яке точно сподобається любителям трилерів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Кіра Кірошка (джерело: Буквоїд)

Перед тим, як розпочати аналіз «Жінки його мрії», варто знищити свої спогади про НЕК, усю низку перипетій, пов’язану з історією створення і виходом роману.

Олесь Ульяненко написав «Жінку його мрії»…. З тої самої миті текст роману став жити своїм власним, незалежним, життям.

За стилістичними особливостями «Жінка його мрії» подібна до «чорнушної прози» 90-х років з детективними елементами і щіпкою художньої еротики. Тут простежується спроможність створювати спеціальну емоційну площину, в котрій Олесь вибудовує «тяглiсть твору». Роман Ульяненка не вiдзначається особливою структурнicтю, а сюжетна ... [ Показати всю рецензію ] лiнiя нечітка i заплутана. Єшкiлєв слушно зауважує про текст Ульяненка: «Biн вичаклував дивне місиво, крихке, як пульсація Oнeггepa, гостре i болюче, неначе врубелiвський бузок або ж скляні будови Соостера. Biн оспівує суєту дрібниць та буденні турботи юдолі сліз з важким передбаченням минулого за вiдсутнiстю майбутнього. На порозі ситуації все скисле та гнійне набрякає i «випливає рядами перлових зубів, сяянням зелених очей у напівмороці».

Текстовий ландшафт Олеся Ульяненка приголомшує, адже так бачить світ лише дуже вразлива людина, яка постійно відчуває натиск всесвітньої жорстокості, не­милосердя.

На сторінках «Жінки його мрії» не йдеться про чiткiсть вітального процесу. Ульяненко вивертає назовні темні сторони людського буття з його непросвітними нечистотами і розкладом. Від такого роману тхне помиями і брудним сексом.

Текст «Жінки його мрії» розірваний, пошматований, перетравлений, нагадує суміш потоку галюцинацій з короткими «поверненнями до тями». Хронологія тут відсутня. Ульяненко перестрибує з сучасності то до минулого, то до майбутнього.

Лада кладе до свого роту оголений дріт. Її чоловік, дивлячись на мертву жінку, грається зі своєю сексуальною фантазією. Дивний персонаж Топтун залишає на сторінках твору символи смерті…

Герої втратили саморівновагу, вони розглядають світ через призму спотвореного сприйняття. Таке сприйняття породжує особливе, нечітке, розмите текстотворення, яке приваблює читача саме варіативністю тлумачення «Жінки його мрії». Назва роману – скоріш гарне поєднання слів, аніж певний символ. У романі сюжетна лінія не є головною – талант Ульяненка проявляється в змалюванні картин жорстокої дійсності.

Вірус самознищення просочився у свідомість героїв, затиснених стінами своїх будинків, обмежених перехрестями вузьких вулиць, відірваних одне від одного. Ці люди – маргінали, котрі, відмовившись від звичного для їхніх предків життя, стали заручниками великого міста, яке поглинуло традиційну патріархальну мораль, але взамін не дало їм нічого. Вони блукають у сутінках невігластва та безкультур’я, бо, власне і не потребують ніякої культури: їх світ цілком матеріальний і лише матеріальний.

«Жінка його мрії» - жорсткий міський роман. Олесь Ульяненко – майстер урбаністичної прози.

Читаючи «Жінку його мрії» виникають певні ремінісценції з урбаністичною «Сталінкою», за яку Олесь Ульяненко отримав у 1997 році малу Шевченківську премію.

«Жінка його мрії» – це «Ульянівський» погляд на образ міста, це приклад сучасної української урбаністичної прози, що, порівняно з письменництвом митців-попередників, вирізняється відкритістю, незамкненістю, апеляцією до самостійності читацької думки і присуду. І якщо, наприклад, Ульяненко орієнтується у просторі Києва так само, як би це зробила сучасна людина, тобто відверто критикуючи мегаполіс, то багато авторів минулих поколінь як правило, співали хвалу місту, захоплювалися його неповторною аурою, малювали Київ священним осередком або славили здобутки індустріалізації (згадаємо М.Булгакова з його «Білою Гвардією», І.Нечуя-Левицького та повість «Хмари», П. Загребельного, який у «Розгоні» хоче підкреслити, що Київ – то для українців ніби Париж…).

Всі події, які відбуваються в романі «Жінка його мрії», обумовлені образом Міста, котре то діє, як самостійний персонаж, то відображає психологічний стан героїв твору: «Страшним, в мутній імлі, пожовклим стародавнім фото, снилося Руслану міст, з іграшковими баштами, кривими вулицями, зі стрімкими потоками людей, які втікали повільно, але досить впевнено у роз пахані пащі майданів» . Дихання Міста ніби зливається з судорожними конвульсіями оргазмів героїв роману Ульяненка. Сам автор не тікає від Міста. Він намагається щонайдетальніше зобразити реальність: посткоїтальні стосунки, статеві акти «крупним планом», хрусткі величезні брунатні таргани, відрізані болгаркою руки чоловіків нетрадиційної орієнтації, «наколоті мєнти», сині товсті олігархи, підірвані в своїх машинах чи квартирах. Олесь Ульяненко не бреше читачу. І це – найголовніше.

Ульяненко майстерно спiввiдносить сприйняття міста з особливостями психiчного стану своїх персонажів. Звичайна Олесева брутальність не спрацьовує: навпаки, читач відчуває нотку захоплення живим організмом міста­ – i це захоплення підкреслюється майстерним звукописом (вирлу­ючим, вуркочучим, ряснiючим).

Автор свідомо витворює ефект неквапливості, ретельної продуманості, а іноді, залюбки звертаючись до химерних порівнянь і розгорнутих метафор, пов’язує буденне життя міста з містичним, моторошним, неіснуючим, шаленим, нікому не відомим світом, який усе ж таки існує на тих самих звичайних вуличках, у прохідних дворах, на трамвайних зупинках.

Олесь сміливо говорить про ганебні епізоди існування, він, письменник-інтелектуал, спускається за своїми героями до смердючого дна суспільства, і, вдихаючи гниле повітря, робить висновок – так далі жити не можна.


*Рецензія увійшла у переможну десятку на конкурсі літературних критиків на "Буквоїді"

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Аксинья Курина (джерело: OpenSpace.ru)

В России современная украинская литература почти неизвестна. Для Украины же это «важнейшее из искусств». При всей скудности местного культурного пейзажа украинское государство по отношению к национальной литературе ведет себя непредсказуемо, как сошедший с ума барин. Самый нелепый скандал последнего времени — признание романа украинского писателя Олеся Ульяненко «Женщина его мечты» («Жінка його мрії») порнографическим и изъятие его из продажи.

Курьез состоит в том, что Ульяненко — лауреат самой статусной на Украине Шевченковской премии, фактически классик современной украинской литературы; его ... [ Показати всю рецензію ] произведения включены в программы для школьников и студентов.

История с «порнографическим» романом, при всей ее гоголевской комичности, пренеприятнейшая, если не зловещая. Самому Ульяненко не до шуток: он подал иск против Национальной экспертной комиссии по защите общественной морали — государственного органа, признавшего роман порнографией. (Следует пояснить, что на Украине производство и распространение порнографии запрещено еще в 1998 году и предусматривает уголовную ответственность.)

Когда издательство «Клуб семейного досуга» («Клуб сімейного дозвілля») подало роман на экспертизу, оно попросту решило перестраховаться. И тем самым создало массу проблем и себе, и писателю. Как, впрочем, и руководству самой Нацкомиссии. Последняя обязана была провести экспертизу в течение 30 дней, но ответ дала только через три месяца. Поскольку издательство предпочло не останавливать производство, «Женщина его мечты» была выпущена до получения экспертной оценки и продавалась в течение двух месяцев.

Главный герой романа — офицер спецслужб — после самоубийства жены занят воплощением самых разнообразных сексуальных фантазий. Их изображение для писателя вовсе не самоцель; как ни банально, перед нами картина времени и нравов. Да и украинская действительность радикальнее самой смелой писательской фантазии. Как говорится, жизнь жестче.

Экспертизу романа «Женщина его мечты» единолично проводила некая Варвара Ковальская, которую руководство Нацкомиссии тщательно скрывает от журналистов.

Вот фрагмент неоднозначного, мягко говоря, экспертного заключения: «В произведении присутствуют эпизоды, основная цель которых состоит в брутальном, натуралистичном изображении процесса полового акта персонажа с анатомическими деталями половых органов, орально-генитальных, орально-анальных ласк, фистинг, мастурбация и эякуляторные действия. <…> При этом художественное мастерство, выразительный язык может способствовать возбуждению низменных инстинктов читателя, что дает основания признать их порнографическими».

То есть эксперт, как это ни парадоксально, отдает должное художественному мастерству автора. Но если речь идет о художественной ценности произведения, это исключает признание произведения порнографией. Возникают сомнения в компетентности эксперта. Очевидно, что и Набоков, и Генри Миллер, и Берроуз, не говоря уже о маркизе де Саде и Батае, пройти экспертизу пани Ковальской не могли бы и мечтать.

Олесь Ульяненко
Литагент писателя Юка Гаврилова объясняет: «Закон о защите общественной морали не имеет четких критериев определения порнографии. Скажем, я писатель и ни в коем случае не хочу написать порнографию, а собираюсь ограничиться эротическими сценами. Но, читая закон, понять, где проходит граница между эротикой и порнографией, невозможно. В законе используются такие определения, как «низменные» инстинкты. А что это такое? Как отличить «вульгарно натуралистическое» изображение от изысканно натуралистического. То есть Закон о защите общественной морали оперирует такими определениями, которых не может быть в законе. В данном случае все зависит от субъективного мнения эксперта. Все, что эксперт назовет порнографией, считается порнографией».

Сам Закон о защите общественной морали настолько уникальное произведение в сфере законотворчества, что некоторых гуманитариев его чтение приводит в веселое расположение духа.

Если серьезно, то положения Закона можно интерпретировать как угодно, фактически аморальным можно признать каждое второе произведение искусства и публикацию в медиа.

Закон был принят в 2003 году, на излете эпохи «кучмизма». Его автором является не кто иной, как одиозный мэр Киева Леонид Черновецкий, которого, кстати, депутаты Верховной рады Украины собираются подвергнуть психиатрической экспертизе. «Моральная» комиссия была создана в 2004 году, в канун президентских выборов, в качестве инструмента контроля над СМИ.

Несмотря на жесткую критику со стороны юристов, закон существует и по сей день в стране, лидеры которой в течение последних пяти лет клянутся в верности демократическим идеалам и ценностям. Более того, в Законе о защите общественной морали планируются новые поправки, и, если Верховная рада проголосует за них и полномочия комиссии значительно расширятся, со свободой слова на Украине можно будет попрощаться.

Летом прошлого года состав «моральной» комиссии был усилен. Предыдущего ее главу, сексопатолога Николая Бойко, сменил юрист Василий Костицкий, усиливший наступление на моральном фронте. Де-юре цензура на Украине запрещена Конституцией — де-факто Нацкомиссия превращается в полицию нравов. Член комиссии журналист Данило Яневский так и сказал: «Комиссия должна стать Святой Инквизицией».

Состав членов комиссии достаточно пестр. Тут можно обнаружить солиста группы «Океан Эльзы» Святослава Вакарчука, литератора Андрея Куркова и диссидента советской эпохи академика Ивана Дзюбу. И хотя Курков, Дзюба и Вакарчук после скандала, связанного с запретом романа Ульяненко, заявили, что покинут комиссию, их фамилии до сих пор значатся на сайте комиссии.

Ходит множество слухов относительно настоящих причин запрета романа. Говорят и о роковом стечении обстоятельств, и о бюрократическом головотяпстве, и даже о том, что Ульяненко навлек на себя неприятности, назвав дурой жену президента. Поговаривают также, что экспертная оценка связана вовсе не с эротическими фантазиями пани Ковальской, у которой это произведение пробудило «низменные» инстинкты, а что это месть со стороны спецслужб и правоохранительных органов. Учитывая, что у персонажей Ульяненко были реальные прототипы, по крайней мере он упоминал об их существовании, «конспирологическая» версия не лишена логики.

Пока юристы спорили, является ли экспертное заключение основанием для изъятия книг из продажи, литагент Юка Гаврилова расторгла договор с издательством «Клуб семейного досуга». В конфликте осталось две стороны: писатель и Нацкомиссия.

Между тем руководство Нацкомиссии занимается интригами и пиаром. Пан Костицкий утверждает, что в цивилизованных странах существуют аналогичные институции, чем вызывает изумление журналистов и правозащитников. В целом либералы информационную войну проигрывают. «Протестная» деятельность журналистов и студентов, развлекающих друг друга фотожабами, на которых лица членов «моральной» комиссии вмонтированы в порнографические фото, отдает тинейджерским инфантилизмом и, по большому счету, скорее вредит ситуации.

А что же литературное сообщество? Поначалу злопыхатели говорили, что скандал — это пиар-кампания Ульяненко. Но для такой изощренной тактики у писателя явно неподходящий характер — он человек впечатлительный и прямолинейный, его ранит недостаточная поддержка со стороны коллег-литераторов. Между тем с самого начала Ульяненко поддержали несколько коллег: Лариса Денисенко, Михаил Брыных, Андрей Кокотюха, Сергей Жадан. Главред журнала «Шо» поэт Александр Кабанов выделил деньги на адвоката. Собственно, это и стало катализатором процесса. Писатель подал иск на комиссию.

Украинский ПЕН-клуб ситуацию проигнорировал, зато в поддержку писателя неожиданно выступил Владимир Яворивский — глава Союза писателей Украины (наследника советского Союза писателей), депутат, глава комиссии по культуре и духовности Верховной рады.

Журналисты, как водится, жаждут крови. Сам писатель тяготится скандалом. Для немолодого и некрепкого здоровьем человека эта история — испытание на прочность.

К первому судебному заседанию, которое должно было состояться на прошлой неделе, были подготовлены результаты независимой литературоведческой экспертизы. Четыре эксперта (Андрей Краснящих, Тарас Федюк, Константин Родык, Сергей Жадан) независимо друг от друга сделали вывод: роман порнографией не является.

Сам Ульяненко на заседание прийти не смог — он в предынсультном состоянии. Однако интересы писателя в суде должны представлять адвокат Олег Веремиенко и литагент Юка Гаврилова. Заседание перенесли по иной причине: ответчики — представители Национальной экспертной комиссии — были не готовы предоставить протокол заседания и результаты голосования, касающиеся романа «Женщина его мечты». По просьбе представителей Нацкомиссии прессу в зал не пустили, но художник Анатолий Белов сделал несколько эскизов.

Следующее заседание суда должно состояться 30 апреля. Тяжба предстоит долгая, если, конечно, у писателя и его представителей хватит сил и здоровья бороться до конца. Между тем появилась информация, что прозаик Андрей Курков выступает посредником в переговорах между главой Нацкомиссии Василием Костицким и Олесем Ульяненко. Так что у этой истории пока открытый финал.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: Україна Молода)

1. Поняття «порнографія» належить до найменш конкретизованих підцензурних понять. Остання широка гуманітарна дискусія стосовно його форми та змісту відбулася у середовищі французьких філософів у 1960–х роках. Констатувалося, що це «всюдисуще й значною мірою неминуче явище» (Антологія феміністичної філософії. — К.: Основи, 2006), яке на мистецькому рівні, за словами Жака Бодріяра, стає «ефектом істини» та «оргією реалізму» (див.: Літературознавча енциклопедія. У двох томах. — К.: Академія, 2007).

2. Водночас філософи відзначили іманентну провокативність цього феномену, оскільки, за висловом Жоржа ... [ Показати всю рецензію ] Батая, «еротизм по суті охоплює ту сферу, котра визначається лише виходом поза межі правил» (Гендер, ерос, порно. — Л.: Незалежний культурологічний часопис «Ї», 2004). Це означає, що «порнографічні» мотиви завжди матимуть непримиренних звинувачувачів з числа агресивних прихильників «здорового глузду» та патріархальної моралі.

3. Хоча Літературознавча енциклопедія й застерігає від «невиправданого поширення поняття «П.» на еротичні мотиви літератури», історія світового письменства рясніє подібними казусами. Так, свого часу були кваліфіковані як «порнографічні» твори Д.Г.Лоуренса, Г.Мілера, Н.Мейлера, Ж.Жене, які нині посідають місце у класичному літературному каноні (див.: Гаролд Блум. Канон в літературі. — К.: Факт, 2007).

4. Сучасне українське літературознавство та критика вважають Олеся Ульяненка одним із найталановитіших та най­оригінальніших письменників середнього покоління. Його останній роман «Жінка його мрії» засвідчив подальший розвиток професіоналізму літератора. Є всі підстави вважати, що цей твір викличе ряд серйозних досліджень — не лише літературознавчих, а й психологічних, філософських і навіть соціологічних.

5. Наскрізною темою усієї творчості О. Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації та наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості у цьому та конфліктологія ілюзій–бажань. Ключ–фразу з останнього роману можна успішно докласти до всіх попередніх його творів: «Чого просиш, завжди буде, але тільки як цим правильно розпорядитися?»

6. «Жінка його мрії» — дослідження бажань та ілюзій сучасних українців. О.Ульяненко ставив собі ту саму мету, що і Норман Мейлер у своєму класичному романі «Американська мрія» (першодрук — 1963 р.), який сорок років тому також називали «порнографічним». Власне, «Жінка його мрії» — це своєрідний парафраз, римейк «Американської мрії».

7. Сексуальні ілюзії посідають чільне місце у людській психології. Сучасний американський фахівець з літератури та філософії Кейт Мілет пише: «Коїтус так тісно пов’язаний із широким контекстом людських взаємин, що править за виповнений ущерть мікрокосм розмаїтих поглядів і вартостей, з яких, власне, і складається культура» (Кейт Мілет. Сексуальна політика. — К.: Основи, 1998). Тож не дивно, що в обох згаданих романах (Ульяненка і Мейлера) «порнографічній темі» присвячено чимало уваги.

8. Стилістика описуваного у першій частині роману «Жінка його мрії» статевого акту за набором словоформ також нагадує роман «Американська мрія». Це не випадково, бо персонажі обох письменників належать до одного типу — людей з обмеженим культурним рівнем. «Був надто чесним і надто погано вихованим», — характеризує свого типового персонажа О.Ульяненко. Не випадково «порнографічні» сцени обох романів (українського та американського) витримані в дусі популярних коментарів до численних перевидань «Камасутри». А «Камасутру» вже давно не вважають за порнографічний твір, бо, як пише професор кінознавства і риторики Університету Берклі (США) Лінда Вільямс, «якщо раніше «чисте бажання» «сексу заради сексу» вважалося критерієм непристойності, то тепер сам по собі секс став настільки важливою мотивацією людських прагнень і вчинків, що критерії непристойності виділити досить складно» (Гендер, ерос, порно).

9. Попри похмурість свого письма, О. Ульяненко — письменник–мораліст, у чиїх творах зло завжди самознищується. Для переконливого відображення цього процесу письменникові потрібні детальні й часом гротескні описи. До таких належить і згадана «порнографічна» сцена роману «Жінка його мрії». Але вона — лише одна з чималої низки інших сцен–характеристик в авторському ланцюжку доказів саморуйнівної природи зла. Ці сцени–характеристики переплетені в такий спосіб, що вони постійно відлунюють одна в одній, утворюючи складну образну поліфонію твору. Описуючи різні (не лише «порнографічні») фантазії своїх персонажів, О. Ульяненко таким чином персоніфікує, індивідуалізує своїх героїв — такий його «фірмовий стиль» як літератора–портретиста. І вже одне це унеможливлює кваліфікацію автора як «порнографа», оскільки власне порнографічні образи конструюються за протилежним принципом, шляхом зображення максимально типізованих моделей або, як пише професор філософії університету штату Масачусетс (США) Лін Тірел, «об’єктів з обмеженою індивідуальністю… деградованих іміджів» (Гендер, ерос, порно).

10. Уже згадуваний американський науковець Лінда Вільямс переконана, що «стратегічно більш доцільним буде виступати за розвиток, а не за обмеження обговорення сексуальних питань» (Гендер, ерос, порно). Що стосується сучасної української літератури, то — на відміну від європейської та американської — вона ще не набула достатнього досвіду віддзеркалення різноманітних проявів сексуальності. Тому правий львівський філософ Тарас Возняк, котрий вважає, що її «завдання — усе проговорити, ви–шептати, ви–плакати, про–кричати, щоб врешті щось для себе зрозуміти» (Гендер, ерос, порно).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Курков (джерело: спільнота Ульяненка)

Шановний пане суддя!

Письменник Олесь Ульяненко ще з самого початку свого творчого шляху, з роману "Сталінка", за який він отримав Малу Національную Шевченківську премію в галузі літератури, заробив собі репутацію автора романів, в яких досить жорстко описується наша реальність. Його стиль та авторський підхід до тем і сюжетів, на мою думку, зближує Олеся Ульяненка з молодим Максимом Горьким, який в його знаній і перекладеній багатьма мовами світу збірц оповідань "Страсті -мордасті" користувався такими самими літературними засобами, що й О.Ульяненко. Не бачу підстав продовжувати порівняння творів ... [ Показати всю рецензію ] Олеся Ульяненка з творами інших відомих авторів, але хочу висказати свою тверду впевненість, що ніякого відношення твори Олеся Ульяненка, включаючи й роман, з-за якого виникла суперечка з Национальною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі, до порнографії не мають. Не тільки тому, що твори написані не задля розповіді про якісь там збочення тощо, а мають суто літературні сюжети і задуми. Очевидно, що й роман "Жінка його мрії" написан не задля показу двох чи трьох епізодів, до яких має претензії вищеназвана комісія. Роман показуює сьогоднішній стан нашого суспільства. Якщо "література - це дзеркало суспільства", то цей роман мені видається навіть трошки "рожевим" дзеркалом і аж ніяк не таким текстом, що написаний з ціллю завдати шкоди суспільній моралі нашої краіни.

Дуже прошу прийняти мою думку до уваги під час судового засідання.




З повагою,

Андрій Юрійович Курков
письменник, кіносценарист
Член Шевченківського комітету
Член НСПУ НСКб і член європейської Кіноакадемії (Берлін)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Максим Звичайний (джерело: ЛітАкцент)

«Птаха ніби повзла по синьому з срібним вилиском склі чорним розчавленим тарганом». Вже після прочитання першого речення роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» стає зрозуміло, що боротьба з цим текстом буде тяжкою і запеклою, і незважаючи на те, дочитаєте ви його до кінця чи ні, цей роман переможе вас і розчавить, ніби чорного таргана на синьому зі срібним вилиском склі.

Однією з суб’єктивних характеристик художнього тексту є його технічна читабельність. Мається на увазі певна якість твору, що дає змогу читачеві бачити перед собою не букви, слова і речення, а картинку, максимально наближену ... [ Показати всю рецензію ] до тієї, яка була в голові автора під час написання ним твору (або просто яскраву картинку, обумовлену життєвим досвідом читача). За цією ознакою якість книги Ульяненка вкрай незадовільна, про що свідчить хоча б уже процитоване перше речення роману. Читача зі світу ймовірно цікавих образів, подій і одкровень постійно вириває кострубатість тексту і змушує перечитувати його, щоб нарешті засвоїти матеріал. Ця кострубатість виявляється як на рівні речень, так і абзаців та розділів, коли для того, щоб зрозуміти, про що йдеться, потрібно перегорнути кілька сторінок назад.

Чи можна об’єктивно виміряти «коефіцієнт читабельності»? Мабуть, ні. Адже, наприклад, який-небудь об’єктивно складний Толстой читається як «по маслу», а об’єктивно примітивний Ульяненко практично не читається. Та якби хто взявся за створення шкали читабельності, туди неодмінно слід було би додати ще більш суб’єктивну характеристику — цікавість твору. Адже в нецікавому творі читачеві немає чого робити, і він починає доскіпуватися до форми — і речення йому неправильно побудовані, і абзаци між собою не корелюються, і персонажі занадто схожі між собою, що не зрозумієш, хто це зараз промовляє — Лада чи Ліза, майор чи лейтенант, і хто вони взагалі такі і як вони тут опинилися?

То чи цікавий роман Ульяненка «Жінка його мрії»? Слід сказати, що така приваблива назва ще не гарантує, що твір буде справді цікавий. Тут головне визначитися — цікавий для кого? Адже місце сидіння визначає й точку зору. Перш за все слід зазначити, що проблеми, порушені автором, здорову людину не цікавлять. Здорова людина давно вже вирвалася з того гнітючого світу (або і взагалі в ньому не була), в який пропонує нам зануритися Ульяненко, ніби спритний майстер-асенізатор, котрий у відомому анекдоті навчає свого недосвідченого практиканта і говорить, виринаючи з каналізації: «Учися, а то все життя тільки ключі подаватимеш». Для постійно ж депресуючої частини населення, особливо творчої і навколотворчої молоді, твір може бути цікавим хоча б тому, що на певний час дасть їм заспокоєння, показавши: якщо навіть відомого письменника, лауреата шевченківської премії переймають такі самі питання, то вони не самотні, а життя і справді неминуче лайно, як не крути.

Проте при всій кострубастості як самого тексту «Жінки його мрії», так і його змісту, дещо Ульяненку вдалося змалювати з майстерністю фламандця. Це постільні сцени. Щойно починається така сцена — і текст ніби стає досконаліший, і увага більше не відволікається на щось інше. Здається, ніби автор стояв зі свічкою і зразу ж занотовував усі події. Вони настільки випинаються з загального текстового масиву, що складається враження, ніби автор тільки заради них і написав цілий роман. Псує їх лише те, що вони завжди «змащуються» якоюсь особливою хворобливістю. Учасники постільних сцен займаються сексом ніби під пліткою наглядача, з похмурими обличчями, з тяжкими думками, ніби виконують свою непросту бурлацьку роботу, за яку їх хіба що нагодують увечері. Особливо це стосується одностатевих зближень. У принципі, якби Ульяненко не розташовував такі сцени на початку твору, мало яка б комісія з питань моралі дочитала до середини таку нудьгу, якою залито увесь роман, і ніхто б нічого не забороняв.

Чому нудьгу? Та тому, що події роману існують у ньому лише у вигляді епічних відступів, що плавають серед рідкої і порожньої лірики коричневого кольору. При всьому великому обсягу змалювань ландшафтів душ окремих персонажів, дуже складно відрізнити душу одного персонажа від іншого — здається, що вони просто клони. З-за цих текстів визирає лише червоне око їх автора. Всі персонажі однакові, навіть ті, які мають різну стать, і це спричиняє елементарну плутанину під час прочитання. Скільки б автор не напродукував тексту, покликаного змалювати внутрішній світ героя, герої все одно, як дві краплі, схожі один на одного, а всі разом, можливо, на автора.

Що ж стосується сюжету, то він ріденький, ніби добряче попсутий сюжет чернетки детективного оповідання, наприклад, Джеймса Чейза. Але нечесність «Жінки його мрії» полягає в тому, що заявка на цікаву історію таки була на початку. Початок роману був ніби обвішаний рушницями, жодна з яких до кінця так і не вистрілила. Чи може цей факт бути предметом розгляду товариства захисту прав споживачів, невідомо. Але можна було б спробувати у вигляді експерименту накатати заяву і попросити повернути гроші, витрачені на книгу. За невиправдану довіру.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Друг читача)

Чи не тут сто років тому урядував гоголівський

Земляника? Сьогодні, через сто років,

Гоголь все ще перечитується як сучасник.

В.Домонтович. „Без ґрунту”

Нам треба чесно наразі визнати: урядники, що про них писав геніяльний Ґоґоль, і сьогодні не без успіху продовжують свою діяльність у нашій країні. І найжахливіший аспект їхньої діяльности – це успішне нищення національної культури. Втім, писати про них, очевидно, уже не можна. Власне, саме вони й вирішують, що нам із вами писати та в який спосіб боронити зацьковану ними сучасну вкраїнську людину. Прикро про це говорити, але неабияку ... [ Показати всю рецензію ] ролю у цьому процесі відіграють так звані українські інтелектуали, які вже років п’ятнадцять жирують на заокеанських ґрантах (а у випадку із забороною книги О.Ульяненка мовчать або навіть цинічно кумкають про спляновану піяр-акцію) і, звісно, ґоґолівські чиновники від духовности. Наразі мова піде про цей кричущий випадок із Олесем Ульяненком, але не про художні досягнення та прорахунки мистця, а про колючу і заборонену правду, яку він жорстко й нещадно втиснув до свого роману „Жінка його мрії”.

Олесь Ульяненко – письменник у сучасній українській літературі, м’яко кажучи, неординарний. Таких, як він, – маю на увазі, аж настільки таких, як він, – у нас більше немає. „Олесь Ульяненко – письменник, до якого вперто липнуть одіозні чутки, спровоковані його усамітненістю, – писав про нього Михайло Бриних. – Побутова й творча екстрема Ульяненка настільки дисгармонує з усталеним іміджем інтелектуала, що часто викликає спротив і нестравлювання з боку сучасного літературного середовища. Жорстка метафорика його романів і експресивний спосіб мислення можуть дратувати й обурювати. Його правда – завжди нищівна. Про нього писали, як про „бомжа” і „чорнушника”. Одна пенсіонерка знепритомніла в електричці, читаючи його „Сталінку”. Інша пенсіонерка дякувала за відвертість і казала, що не пошкодує пенсії для передплати тих видань, де мають публікуватися його нові твори”.

„Я завжди був лояльний до держави. Можливо, мої конфлікти з Україною ще попереду. Держава в мені зацікавлена, як і я в ній”, – говорив Олесь Ульяненко, виявляючи власний профетизм, в одному інтерв’ю далекого 1999-го року, і – як у воду дивився – це з приводу майбутніх конфліктів, як розумієте. На щастя, теперішній конфлікт у письменника не з Україною, а лише з купкою зарозумілих чиновників, так званих „слуг народу”, які забули, хто їх годує. Власне, рецепція книг сього письменника ніколи не була однорідною – навіть у колі так званих інтелектуалів, і ніколи одностайною вже не буде. І це, мабуть, добре. Досить уже колгоспів, свобода передбачає множинність, яку гарантує вільний усвідомлений вибір. Свобода передбачає також неабияку відповідальність за згаданий вибір. Десь у цих координатах і починаються кордони психологічної Европи, яку на місцевих теренах так палко пропаґували Панько Куліш, Микола Хвильовий, Микола Зеров і багато інших розумних і чесних людей, і до якої ми ніби-то рухаємось чи пак аж надто повільно рачкуємо, забуваючи, що правдива Европа знаходиться не у брезклій бюргерській зоні Шенґену, а у нас під ногами та в нашій власній свідомості.

Якщо на появу книг Олеся Ульяненка вітчизняні скриптори ще якось реаґують (хоча, все ‘дно – доволі мляво, яскравий приклад – рецензії на роман „Серафима”), то один із найкращих його романів останніх років, надрукований у „Кур’єрі Кривбасу”, залишився заледве поміченим нашою публікою, зокрема, й літературною критикою. (Втім, у нас її майже немає, попри те, що луцька „Твердиня” й надалі вперто штампує опуси ІБТ і подібних до нього „зоїлів”…) А шкода, роман того вартий. Роман „Жінка його мрії” було завершено 21 травня 2006-го року, а за рік, у травні 2007-го, надруковано в „Кур’єрі Кривбасу”. Ця публікація, очевидно, лишилася поза увагою деяких зацікавлених осіб, і журнал кількістю дві тисячі примірників спокійно потрапив до читача. Це роман про нову Україну, про країну без Кучми, про столичні реалії одразу після помаранчевої революції. Час романних подій – рання весна, яка за погодними умовами більше нагадує зиму: мокрий сніг, тумани тощо. Йдеться, мабуть, про початок весни 2005-го року, першої весни після, здавалося б, радикальних і незворотних змін у житті суспільства. Втім, відчувається, що особливих змін, принаймні таких, на які й сподівалось суспільство, не відбулося. Хіба що погіршився настрій у колишніх вірних псів злочинного режиму. Якщо ж говорити про основи суспільного життя, то вони залишаються непорушними. Якщо влада, яка обіцяла бандитам тюрми, не бажає виконувати своїх обіцянок, то за їх виконання беруться якісь інші, незбагненні й містичні сили. Так виникає в романі вервечка загадкових подій і смертей; і все густішає похмурий зимово-туманний простір столичного міста, вулицями й каварнями якого блукає дехто на прізвисько Топтун, якого багато хто бачив, але ніхто не може запам’ятати його обличчя. А ті, кого він торкнувся, лишаючи своєрідну відзнаку, невдовзі йдуть із цього світу в неприродній спосіб (або накладають на себе руки, як Маґріб, або зазнають насильницької смерти, попередньо зазнавши страшних катувань, як Руслан).

Час летить швидко, вже минає чотирнадцять років від часу літературного дебюту Олеся Ульяненка з романом „Сталінка” у журналі „Сучасність” (1994), за який письменник невдовзі отримав Малу Державну премію ім. Тараса Шевченка (1997), ставши її першим і останнім (що, по-своєму цікаво та симптоматично) лавреатом. Останніми роками письменник працює більш ніж продуктивно, видавши книгами або журнальними публікаціями декілька романів. У 2007-му році, приміром, Олесь Ульяненко надрукував два романи у періодиці („Там, де Південь” і „Жінка його мрії”) й ще один – „Серафима” – вийшов окремою книгою у видавництві „Нора-Друк”. Три надруковані романи впродовж одного року – доволі продуктивний результат, як на українського прозаїка, або на серйозного прозаїка в принципі. А що Олесь Ульяненко прозаїк серйозний, сьогодні навряд чи хто заперечить, включаючи навіть колишніх відверто упереджених і затятих у своєму неприйнятті його творчости критиків, – Ніну Герасименко або Нілу Зборовську. Іноді навіть виникає враження, що йому не варто писати (принаймні, друкувати) аж так багато.

Що письменник Олесь Ульяненко не є белетристом у чистому вигляді, хоча й перманентно звертається до такої вдячної для белетристики теми криміналу й гріха, як у побутовому, так і в ширшому, глибшому сенсі, – здається, вже всім зрозуміло. Ульяненко – письменник серйозний, а відповідно, доволі складний для читацького сприйняття й відповідної ж читацької любови, що й підтверджує зі шпальти ґазети „Дзеркало тижня” Яна Дубинянська: „Читати прозу Олеся Ульяненка здатний не кожен”. Про це ж приблизно твердить і авторка передмови до найновішої книги письменника: „Його із захватом читають чоловіки, якщо вони сильні та уважні, жінки, якщо вони небоязкі й не вагітні, та діти, якщо батьки не бачать. Такої концентрованої суміші жорстокості з ніжністю, хоті з духовністю, буденності з інфернальністю, як у романах Ульяненка взагалі та в „Жінці його мрії” конкретно, ви більше ніде не зустрінете”. Що ж там не так із прозою цього письменника, що він є приступним і бажаним не для всіх читачів?

Справді, його твори, внаслідок їх стильової та стилістичної складности, у жодному разі не є для більшости читачів розвагою чи приємним відпочинком. Ці тексти, в певному сенсі, потребують неабияких читацьких людських зусиль, як інтелектуальних, так і суто енерґетичних, нервових, психологічних. Власне, ця складність для читацького травлення водночас і є родзинкою більшости творів сього письменника. У центрі всієї прози письменника завше знаходиться гріх і його осмислення персонажами й автором. В епіцентрі цієї прози відбувається безкомпромісна боротьба за людину. В межах художнього твору Ульяненко кожного разу неодмінно зводить у жорстокому герці сили темряви й світла, даючи можливість читачеві самому спостерігати за розвитком жахливих, без перебільшення, подій і робити власні висновки. Якщо порівнювати письменника з кимось із його попередників (не конче з української літератури), то першим на думку спадає жахливий (бо безкомпромісний у боротьбі з абсолютним злом) самовидець своєї доби Луї-Фердінан Селін (Детуш). Мої розмови з Олесем Ульяненком лише ствердили цю подібність – демонізований французькими комуністами прозаїк та есеїст є серед улюбленців нашого письменника. Євгенія Чуприна додає, своєю чергою, мовляв, „досвідчені читачі називають Ульяненка українським Селіном, а декому він нагадує новочасного маркіза де Сада…”.

Персонажі Ульяненка анітрохи не реалістичні, чим і знетямлюють та знесилюють, напевне, читача, вихованого передовсім на сюжетному примітиві – як російського, так і вітчизняного вже розливу. Здебільшого його герої є фіґурами підкреслено алеґоричними; до того ж, із помітним символічним шлейфом, як от Серафима, героїня однойменного роману Ульяненка. Особисто мені Серафима представляється не так янголом, що заблукав у тенетах криміналу внаслідок напівусвідомленого та непереборного потягу до гріха та помсти, як a priori кримінальною Кіркою, богинею зваблення, чарування й згуби, що тимчасово заблукала до українського Києва. За нею, можна не сумніватися, прийдуть й інші. Нашого письменника неабияк вабить тема співіснування янгольського та демонічного у людині; О.Ульяненко, власне, від самого початку своєї творчости, від „Сталінки”, либонь, починаючи, – й досліджує цю міру присутности янгольського та інфернального в кожній окремій людині; а ще – проблему свободи та відповідальности людини перед собою та всім великим світом – як би патосно, на чиюсь думку, це не звучало. М.Бриних, який брав інтерв’ю в О.Ульяненка для журналу „ШО”, спитав, чи не набридло письменникові одвічне питання з приводу того, мовляв, „чому ти так похмуро пишеш?” На це прозвучала наступна, зрештою, цілковито очікувана відповідь: „А розумієш, це з якого боку дивитися. Похмуро… Очі у мене так поставлені. Я такий світ бачу, і здебільшого мої прогнози справджуються…”.

Отже, яка вона, – ситуація письменника Олеся Ульяненка в 2009-му році? Спробуємо зануритись глибше та зрозуміти, чим дихає нині письменник. Наразі доведеться з’ясовувати не лише, чим дихає мистець О.Ульяненко, але й те, як має почуватися громадянин і письменник Ульяненко – опісля відверто рептильного випаду проти нього чиновників із „Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі”, яка визнала макет (власне, доволі цнотливого вигляду палітурку!) і зміст роману „Жінка його мрія” продукцією порнографічного характеру. А щось подібне в Україні, мовляв, заборонено. Отже, роман купкою чиновників офіційно визнано аморальним… Із цього приводу варто, мабуть, дещо пригадати. „Немає моральних або неморальних книг. Є книги добре написані, і є книги кепсько написані. І по всьому”, – вважав Оскар Вайлд. Урешті-решт, цей загальновідомий погляд на речі відбиває суто модерну конфліктність із патріархальною традицією. І саме ця неминуча конфліктність може бути потрактована кимось як аморальна. Я зовсім не хочу сказати, що поняття моральности є одіозним у розмові про літературу, втім, факт моральности, як і аморальности, – завше знаходиться в полі індивідуальної або групової рецепції, а тому в жодному разі не може претендувати на вичерпність або істину в останній інстанції.

Пригадую, коли відомий київський просвітянин Олександр Яровий манячив у журналі „Слово і час” на рахунок Олеся Ульяненка, мені тоді здавалося, що волає він до неіснуючих радянських привидів. Утім, редакція очолюваного мною альманаху „Кальміюс” все-таки, миттєво зреаґувала на той літературний донос, надавши сучасному вітчизняному Віссаріонові знущальну премію імени Андрія Кокотюхи, що була заснована колективом альманаху „Кальміюс” у 2000-му році й надається за найбільш курйозні та непритомні літературно-критичні виступи. Про що ж повідомляв уважний і до болю щирий Яровий уявному (як тоді здавалося, – лише уявному) цензорові? Варто пригадати: „Я ще не стрічав у творах п. Ульяненка собаки, який би не був шолудивим, лишайним, кислооким; чи героїні, що не мала б сифілісу, каліцтв чи розумових або сексуальних розладів. Може, годі?.. Час від часу варто перевертати платівку, а не маршувати в тонах „перестроєчної” кінопорнухи”. (Курсив мій. – О.С.). І от нарешті ці щирі патріотичні волання лісоруба в пустелі почув і київський цензор; моральний критик може випити заслужену чарку і спати надалі спокійно, – мавр укотре виконав справу сумлінно, і – українській літературі вкотре ламають хребта.

Утім, кожна нормальна людина здатна, як на мене, збагнути, що Олесь Ульяненко не пише порнографічні твори; не є таким і „Жінка його мрії”. І, коли читач зустрічає в тексті речення, на кшталт, – „Лейтенант входить у дівчину, як у ґумову”, – то він, навіть якщо не читав загальновідомої в культурному світі монографії Сідні Фінкелстайна „Existentialism and Alienation in American Literature” (1965) розуміє: йдеться в жодному разі не про порно, а про значно вагоміші речі. Авторові ходить про тотальне відчуження в теперішньому нашому буржуазному суспільстві, про занепад моралі, зрештою, про яку ніби-то печеться згадувана експертна комісія. Продовжу цитування, аби унаочнити для тих, хто ще не читав роману, що йдеться у тексті письменника про механізоване кохання, про чисту фізіологію без прив’язки до направду людських почуттів. Але ця чиста фізіологія потрібна авторові для критики чинної ситуації у міжлюдських стосунках, а не заради сласного вуайєризму: „Він рухається на ній, наче виконує монотонну роботу. Наче тисячолітні імпотенти нудьгують, спостерігаючи за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Дівчина стогне, задирає високо ноги. От тобі й на, як для пацанки, отаке-то діло. Нарешті він кінчає, боляче і довго, наче накопичилося в яйцях забагато отрути. І засинає. Сниться йому яскравий берег, з дикими звірами. Не дивуючись, він ходить спокійний серед тих звірів, і вони лижуть йому руки та ноги. Але, коли лейтенант прокидається, він розуміє – то дівчина припала повними губами до його члена. „Ось тобі й весь сон, перевернуте дзеркало фантазії”, – думає він. І не пручається. Швидше з якогось почуття благодійності. Він знову засинає, так і не дочекавшись, чим це закінчиться”. І так уже є у нашому часі, в цій православній до болю країні.

Варто також звернути увагу, що дівчина, в яку герой увійшов, як у ґумову ляльку вже за кілька хвилин опісля їх випадкового знайомства в каварні, навіть не є фаховою повією. Це звичайна молода жінка, власне, дівчина (можливо, ще навіть школярка). Коли вона повідомляє, що кінчила сім разів, то герой лише запитує: скільки? Себто, скільки він їй боргує за послуги? Це питання йому доводиться повторити двічі. На що вона майже ображено відповідає: „Хіба що на таксі”. Ось, як виглядає направду прірва, в якій нині перебуває так звана суспільна мораль. І якщо б Ульяненко про це не писав, то якось інакше все ‘дно не було б. І не буде; принаймні, найближчим часом. Особливо, якщо прислухатися до текстів пісень і придивитися до відеоряду кліпів на вітчизняному телебаченні. І от, що направду цікаво в Ульяненка. Після того, як за дівчиною зачинилися двері, його герой „поринув у спокій. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами або снігом. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: всі страждають за щось нагальне, але не за Нього, вічного. Отже, те, що відбувається з нами, є більше ніж справедливим”. Ось у цьому фінальному пасажі й виявляється вповні суть О.Ульяненка, письменника, за його власним означенням, цілком релігійного. Власне, навіть не у релігійності та відповідній риториці, алеґоріях чи символіці суть, але вона в тій етичній традиції, яку своєю творчістю підтримує нині на українському ґрунті письменник. Власне, краще за нього самого її й не означити: „Життя – це суцільна мука, але треба його любити…”.

Будучи сьогодні одним із найбільш яскравих у сучасній українській літературі речників апокаліпси, письменник, тим не менше, в жодному разі не закликає до розчарування чи, поготів, утрати життєвих сенсів – навпаки, власною мукою він стверджує, що людське життя може, а значить, має виглядати інакше. І добро, врешті-решт, переможе – попри глузливі ґлянцеві усмішки учасників космічного інфернального карнавалу, – воно все одно переможе. Хочу нагадати, читачам, що відповів письменник, коли десять років тому в нього запитали: „Що таке цинізм?”. Ось його відповідь: „Це бажання нахапать будь-якими шляхами купу грошей і з балкона п’ятикімнатної квартири плювати на перехожих, усвідомлюючи власну інтелектуальну вищість. У нас виросло страшне покоління з калькуляторами в головах – відбулося таке собі зворушливе запозичення підгнилого західного досвіду, який не приживається на наших теренах. Цинізм – нехтування предками, могилами, церквами, батьками – процвітає в середовищі української інтелігенції, в їхніх книжках, писаннях, де вони смакують зґвалтування, кайфують з власних болячок…”.

А в манері подачі письменником цієї неприємної істини немає нічого порнографічного, звернімо пильнішу увагу хоча б на такі два речення: „Він рухається на ній, наче виконує монотонну роботу. Наче тисячолітні імпотенти нудьгують, спостерігаючи за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу” (курсив мій. – О.С.), – невже саме так мають виглядати порнографічні етюди?! За такого підходу, як от у вітчизняних горе-експертів, сливе всю світову модерну прозу можна спокійно проголошувати порнографічною, забороняти, вилучати з книгарень і книгозбірень, а потім із тупою впевненістю палити на честь загумінкової моралі на центральних майданах міст і містечок. Пригадую, як Петро Сорока, міркуючи про джерела світової читацької популярности роману Мішеля Уельбека „Розширення простору боротьби”, записав до свого денника: „Одверті сцени? Кого сьогодні цим здивуєш?…”. Виявляється, не мав рації П.Сорока, ще й сьогодні декого можна цим здивувати, і то не конче загумінкових провінційних пенсіонерок, а так званих київських інтелектуалів, і – аж до офіційної заборони книги. Хоча, реальні підстави для заборони – зовсім не відверті сцени та ненормативна лексика, – все це лише причіпка. А єдина реальна причина того, що сталося з романом О.Ульяненка – це кричуща несвобода й нечуваний диктат невеличкої купки людей, які мають зухвалість нав’язувати своє нерозуміння мистецтва й літератури, як окремих і самодостатніх дискурсів, кільком десяткам мільйонів громадян Республіки.

Маю серйозні підозри, що наші чиновники (й навіть критики штибу О.Ярового) зовсім не чули про Езру Павнда, який – попри їх нечитання – все ‘дно залишається неабияким авторитетом у світовій теорії мистецтва й літератури. Так от, цей Е.Павнд писав у статті „Серйозний мистець”, демонструючи власне розуміння етичного максималізму, без якого не буває правдивого й серйозного мистецтва: „Якщо мистець деформує свій твір, оповідаючи про природу людини, про свою власну природу, про свої уявлення про досконалість, про свій ідеал будь-чого, про бога, якщо бог існує, про життєву силу, про природу добра і зла, якщо існує добро і зло, про свою віру в будь-що, про ступінь свого страждання або свого лиха, якщо він деформує свій твір, оповідаючи про всі ці речі, прилаштовує його до смаків своєї доби, до схильностей її вождів, заданій етичній доктрині, – цей мистець бреше. Не має жодного значення, чи замислена попередньо його брехня, є вона результатом безвідповідальности, чи устремління до спокою, або боязливости, чи безпечности в будь-якій її формі; він бреше, й за це його мають зневажати й карати відповідно до обсягу його злочину… Він є відповідальний за те гноблення істини, за той розквіт брехні, які матимуть місце в майбутньому внаслідок того, що він збрехав…”. І, насамкінець, резюме етичного характеру: „Правдиве мистецтво, яким би „аморальним” з точки зору обивателя воно не було, є повністю й цілковито мистецтвом достойним. Правдиве мистецтво просто не здатне бути аморальним. Під правдивим мистецтвом я розумію таке, що подає свідоцтво, яке є точним… Призначення мистецтва – подавати свідоцтво про природу людини й про умови її існування” (курсив мій – О.С.).

І ще: якщо звинувачення в порнографії є лише курйозом і наслідком нечитання творів О.Ульяненка, то закиди на рахунок жорстокости справді мають деякий сенс і реальні змістові підстави. Тому я хочу навести слова Вільяма Фолкнера (сподіваюся, ані „експерти”, ані О.Яровий – нічого не мають проти клясика світової літератури…), що прозвучали в інтерв’ю Джин Стайн. На обережний закид журналістки, ніби його як письменника приваблюють насильство й жорстокість, В.Фолкнер спокійно і впевнено відповів: „Це все одно, що сказати, ніби теслю вабить його молоток. Зображення жорстокости всього лише один із виражальних засобів. Але ні письменник, ані тесля за допомогою лише одного інструменту працювати не можуть”. Лаконічна, мудра й вичерпна відповідь метра. Хто бажає помічати лише жорстокість – той лише її і зауважить; насправді ж, фаховий письменник, зокрема такий, як О.Ульяненко, працює не з одним кольором вражень і відчуттів, а з усією палітрою засобів – саме звідси такий виразно-вражаючий і фактурно-переконливий світ його художньої прози.

Утім, у цій історії з забороною роману є декілька незбагненних для мене нюансів. Дуже дивним виглядає той факт, що рукопис на експертизу приніс сам видавець і, не дочекавшись висновків „експертів від моралі”, таки видав книгу й навіть устиг відправити її до книгарень. Я хочу спитати того підозрілого видавця: чому він не здійснив таку потрібну йому експертизу ще до засилання книги в друкарню? Хотів би я також знати, про що думав чиновник-експерт, чи направду усвідомлював власну відповідальність, узявши таку активну участь у цькуванні талановитого письменника? За розповсюдження забороненої („порнографічної продукції”) книги законодавці обіцяють усім охочим по 3-5 років ув’язнення. Втім, якби я мав хоча б сотню зайвих примірників, то залюбки розповсюдив би їх посеред хороших і надійних українських людей. Зокрема, посеред молоді, якій, безперечно, потрібний письменник Олесь Ульяненко. Адже він чи не єдиний прозаїк у цій країні, який здатний говорити не лише жорстку та колючу правду, але спроможний робити це понад талановито й притомно.

Виступаючи сьогодні на захист письменника, я відповідально заявляю: цей роман Олеся Ульяненка, як, зрештою, й більшість його романів, – є твором виключно про аморальність влади, про остаточне, можливо, її безсилля. Й коли влада не здатна, або просто не бажає виконувати свої функції, – справедливість торжествує зусиллями інших, але в будь-якому разі, принаймні в творах сього письменника, добро завше протистоятиме силам пекла, – і то не уявного, а чинного тут і тепер, у столичному Києві, – у нашій із вами країні. Фальшиві чиновники завше мають можливість виїхати до більш комфортних країв і країн, а нам – залишатися тут назавше, тому саме нам випадає боронити свою країну й свою мораль, – не кому-небудь, а виключно нам, – людям, для яких український простір – єдиний з усіх можливих.

P. S. За часів президента Л.Кучми, який так усім не подобався, Олесь Ульяненко заслужено отримав Малу Державну премію ім. Т.Шевченка (1997). Сьогодні, за часів ніби-то ліберально-демократичного режиму, останній із надрукованих книгою творів письменника заборонено. І я вже не впевнений, що тепер розумію, як ставитись до демократії, – якщо все це вважати за демократію. А ще цей роман є першою книгою, виданою 2009-го року, що потрапила в мої руки. Добре, що я таки встиг отримати книгу ще до її заборони й остаточного вилучення із продажу. Місце цієї книги в моїй приватній книгозбірні тепер – особливе. Але передовсім вона буде мені нагадувати про те, що вічний хам від часів Ніколая Ґоґоля нікуди, на жаль, не подівся. Він серед нас і лише вичікує на слушний мент, аби знову занурити свої закривавлені ікла в душу стражденної національної культури. Втім, у мене є й позитивний висновок із цієї історії з дурнуватою забороною. А саме: література знову стає небезпечною для режимів та їх охоронних псів. А це значить, що українська література й надалі спроможна виконувати свою функцію – стояти в обороні чести й гідности кожної пересічної людини. Тим самим водночас нагадуючи механізованій, порабленій і приниженій лібералізмом людині про те, що вона є Людина. Література, відтак, – останній рубіж оборони. На ньому можна, звичайно, й загинути. Але ж це, направду, солодка й почесна роль…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Александр Ковалевский (джерело: rt.korrУкраина)

«Я вважаю, що Шевченківська премія - це все що у нас лишилося. Всі засранці мають мрію її отримати», — так Олесь Уляненко — лауреат Шевченківської премії, поделился своим мнением об этой премии в своем интервью автору ХайВея Оксане Жиле.





Ну что на это возразить? Можно только порадоваться за Олеся, что его мечта сбылась…





О чем же пишет сей Шевченковский лауреат, выдвиженец самого Павла Загребельного?





Из заключения «моральной инквизиции» о романе Олеся Уляненко «Жінка його мрії»: «у творі присутні епізоди, основна мета яких полягає в брутальному натуралістичному ... [ Показати всю рецензію ] зображенні процесу статевого акту персонажа із анатомічними деталями статевих органів, орально-генітальні, орально-анальні пестощі, фістінг, мастурбаторні та еякуляторні дії (...)».



Может, ошиблась эта «моральная инквизиция» и зря так отозвалась о романе Шевченковского лауреата, да еще и запретила его, как откровенную порнографию? Не прочитав сей «шедевр» сучукрлита, конечно, нельзя о нем судить. Талантливому литературному критику Татьяне Трофимовой сию «чернуху» прочитать довелось в силу специфики ее профессии. Учитывая, что рецензию на «бестселлер» Олеся Уляненко «Жінка його мрії» она написала до выводов «моральной инквизиции», ее впечатления от прочитанного можно считать независимыми от мнения об этом романе экспертов НЭК.



Татьяна Трофимова: «Роман начинается с того, что женщина по имени Лада (мама) засовывает себе в рот два конца оголенного электропровода. Приходит домой ее сын-гомосексуалист (сын), включает свет, и Лада погибает. Дальше появляется ее муж, кагэбэшник и стукач (папа), который занимается сексом с секретаршей. Неоднократно и в разных позах. С определенной точки зрения, это неплохой пример для молодежи :).



В целом же роман представляет собой характерные для Ульяненко упражнения в чернухе с целью подтвердить старую библейскую истину о том, что «мир этот во зле лежит». По сравнению с предыдущим, написанным левой ногой романом «Серафима» стиль «Женщины его мечты» больше напоминает старые добрые «Сталинку» или «Дофина сатаны» – вероятно, не втиснутый в ограничения количества знаков, писатель вдохнул полной грудью… Своих персонажей-женщин :).



Правда, закономерным результатом сосредоточенности на стиле стала сюжетная аморфность – хотя книжка и подается как мистический детектив с элементами эротики, в конце все-таки остается непонятным, кто же был ОН, а кто женщина ЕГО мечты, а главное, кто совершил ужасные преступления…



Впрочем, вероятно, все это и неважно в принципе, раз мир все равно лежит… в экскрементах. Их в романе много в различных модификациях: от бегло описанного сюжетно немотивированного акта дефекации, до фантасмагорических картин вроде:



"«Неожиданно все четыре двери вылетели под напором дерьма и желтые потоки хлынули на пол. В ту же минуту стекло крыши треснуло и просыпалось на головы людям. За осколками, черными стрелами с крысиным писком влетели птицы. …Майор поднял ногу, посмотрел на прилипшее жидкое дерьмо. Поставил, поднял другую. Только теперь все ощутили запах, непереносимый, рвотный, и каждый знал, что канализация так не воняет. По крайней мере, все подумали именно так, хотя часом позже они задавали себе единственный вопрос: что это?» (с. 165)."



Постоянные реверансы в сторону религии не дают ответов на вопросы, а только подчеркивают абсурдность и обреченность окружающего мира ("«никто, голубчик, не верит в спасение, но верит в Бога. Вот и все. Это и есть грех. Не быть тем, кем ты есть на самом деле А в нашем мире чувствуешь себя предателем»" (с. 98) и так далее).



Эти мысли, посещающие сотрудников милиции, проституток, наркодилеров, педерастов и педофилов, так же диссонируют с гламурной обложкой книжки «Женщины его мечты», как и откровенно натуралистические описания сексуальных сцен. Гораздо больше отвечает содержанию «эротическое» фото самого автора с оборота обложки, где писатель как бы наглядно демонстрирует готовность создать гламурный порно-китч на фоне общего фекального падения моральных устоев».



Вот уж воистину, как заметил Олесь Уляненко — «Шевченківська премія — це все що у нас лишилося. Всі засранці мають мрію її отримати». О фекалиях Олесь пишет, надо признать, с большим литературным вдохновением и знает эту тему, как настоящий засранец, достойный новой Шевченковской премии за свой очередной «шедевр»…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрей Битов, Юнна Мориц, Лев Тимофеев, Людмила Улицкая (джерело: Русский ПЕН-центр)

Роман известного украинского писателя Олеся Ульяненко «Женщина его мечты» объявлен Национальной экспертной комиссией Украины порнографическим, и автору грозит до семи лет лишения свободы. Ульяненко — лауреат Малой Шевченковской премии, тексты его произведений включены в хрестоматию по украинской литературе для 12-го класса. Нравственная позиция писателя никогда не вызывала сомнения ни у его читателей, ни у его коллег. Учитывая, что в нормативных документах современного права (в том числе и украинских) граница между понятиями «эротика» и «порнография» определена весьма нечетко и может трактоваться ... [ Показати всю рецензію ] крайне субъективно, определение романа О.Ульяненко как порнографического вызывает, по меньшей мере, недоумение и заставляет предположить, что преследование писателя обусловлено какими-то побочными, не имеющими отношения к его литературным текстам причинами.

Мы отдаем себе отчет, что возможен широкий спектр мнений о творчестве любого писателя вообще и Олеся Ульяненко в частности, и что любое произведение любого автора может (или даже должно) быть объектом полемики. Однако мы убеждены, что целенаправленная травля О.Ульяненко и грозящее ему судебное разбирательство по поводу художественного произведения противоречат 19-ой статье Международной Конвенции по гражданским и политическим правам человека.

Со своей стороны мы призываем компетентные органы Украины прекратить уголовное преследование писателя О.Ульяненко.

Исполком Русского ПЕН-центра
2 ноября 2009 г.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владимир Ивахненко (джерело: Радио "Свобода")

Дмитрий Волчек: Года четыре назад один из выпусков радиожурнала «Поверх барьеров» был посвящен расцвету искусств на Украине после оранжевой революции, атмосфере свободы, которая вдохновляла украинских писателей. Романтические высказывания тех дней остались в прошлом. У творческой свободы появились границы: установить их решила Национальная экспертная комиссия по вопросам защиты общественной морали. Ее глава Василий Костицкий определяет мораль, как “систему этических ценностей, которые накопил украинский народ за свою продолжительную историю”. Комиссия признала “порнографической продукцией”, за ... [ Показати всю рецензію ] распространение которой в стране предусмотрена уголовная ответственность, новый роман лауреата Шевченковской премии Олеся Ульяненко. Глава союза писателей Украины Владимир Яворивский считает, что комиссия страдает "хуторянским пуританством", сбор подписей против ее деятельности ведется в Интернете. Я попросил киевского корреспондента Свободы Владимира Ивахненко выяснить, почему комиссии не понравился роман Ульяненко и что еще она хочет запретить.


Владимир Иванхенко: Заключение комиссии по вопросам защиты общественной морали относительно романа Олеся Ульяненко “Жінка його мрії” (“Женщина его мечты”), было обнародовано за несколько часов до запланированной, но так и не состоявшейся презентации книги. Харьковское издательство “Клуб семейного досуга” остановило ее печать и продажу. Тема произведения – изображение последствий моральной деградации в обществе. Официальная причина запрета этой книги, говорит Олесь Ульяненко, сформулирована так:

Олесь Ульяненко: Она содержит элементы порнографии и является порнографической продукцией. Самое интересное, что перед этим, за месяц или два, они продали пять тысяч этих экземпляров, а потом вдруг это оказалось порнографией. Оказывается, одна женщина психиатр состряпала эту бумажку, которую подписал неизвестно кто.

Владимир Иванхенко: В заключении комиссии подчеркивается: "Ульяненко принадлежит к когорте современных писателей-постмодернистов, творчество которых является предметом изучения и вызывает дискуссии среди литературоведов". Автору инкриминируют и то, что персонажи его романа используют нецензурную лексику и грубые выражения".

Олесь Ульяненко: Да там пара слов всего. Извините, как может Беня Крик выражаться нормальным языком, если взять Бабеля? Это самый мягкий роман, самый нежный, потому что стоят такие на полках романы, что я сам сейчас листаю - кровь холодеет.


Владимир Иванхенко: Олесь Ульяненко написал более десяти книг, отдельные из которых переведены на английский, армянский, немецкий языки. Шевченковскую премию он получил в 1997 году за роман “Сталинка”. Писатель не исключает, что у скандальной истории вокруг его нового произведения есть политическая подоплека.

Олесь Ульяненко: Вся украинская интеллигенция говорит, что вот нам сильную руку надо, подавай, надо это запрещать, это… Я говорю: ребята, вас первыми же к стенке и поставят. Когда-то Ахматова Мандельштаму сказала, что вся наша интеллигенция хотела дружить с НКВД, вот, смотрите, чем это закончилось. Готовится плацдарм какой-то жесткой системе. Как в России готовились к Путину. Собственно говоря, в этом иррациональном мире славянском неизвестно, что может быть. А так - это мутная сейчас история, пока что мы ждем разрыва контракта с издательством. Собственно говоря, если я разорву контракт, я не знаю, как я буду существовать в этой стране. Я буду или просить политическое убежище, потому что мне печататься нигде нельзя будет, потому что я живу этим, или я не знаю, какой будет выход. Это значит, что у нас нет демократии, у нас есть просто тоталитарный режим. Глянцованный такой, гламурный. Уже, слава богу, гламуру пришел конец с кризисом.


Владимир Иванхенко: В защиту Ульяненко выступил Национальный союз писателей Украины, обвинив комиссию в “хуторянском пуританстве”. Признание его романа "порнографической продукций" стало нежданным и для коллег Ульяненко, входящих в состав комиссии по морали. В их числе и руководитель Всеукраинского общества “Просвіта”, писатель и депутат Верховной Рады Павло Мовчан:

Павло Мовчан: Я знаком был с этим произведением значительно раньше, чем его классифицировали как аморальное. И я не разделяю тех взглядов, которые считают, что это невозможно в литературе. Совсем другие принципы, которые касаются, скажем, кинематографа или телевизионных программ. Мировая литература довольно богата подобными вещами, и я не хотел бы, чтобы литературу мы просто высушивали до определенных стандартов, как это было. Если там есть ненормативная лексика, ну что же, автор делает срез определенный, в том числе и языковой, который свидетельствует о том, что нет норм таких чистых в нашем обществе, речь засорена, мышление крайне искривленное. Он диагностирует, это не умышленное, это не есть скалькаризированное с определенным умыслом. Это мой взгляд на это произведение.

Владимир Иванхенко: Созданная еще в ноябре 2004-го, комиссия по морали заявила о себе во весь голос только полгода назад и заметно активизировала свою деятельность в последние месяцы. Она закрывает магазины с неприличной, по ее мнению, рекламой, популярные среди молодежи Интернет-сайты и кафе, запрещает не соответствующие ее моральным критериям книги, телепрограммы и песни. По мнению арт-критика Анатолия Ульянова, работа этой комиссии является рецидивом советской карательной системы и попыткой внедрить цензуру на государственном уровне.


Анатолий Ульянов: Ключевая претензия, которая к ним сейчас есть, это то, что это абсолютно цензурный орган. Потому что, несмотря на то, что, якобы, он заявляет, что он занимается рекомендациями, эти рекомендации следует рассматривать как давление. Вообще вся эта история, что в ней странно, что сам закон написан настолько юридически неграмотно, туманно и без какой-либо конкретики, что позволяет, в тех или иных случаях, абсолютно вольно трактоваться. Что, соответственно, ведет к обвинению невиновных. Странной ситуацией является также то, что, вроде бы, закон, который ратует за традиционные украинские ценности, написан мэром города Леонидом Черновецким, у которого, с одной стороны - африканский сектант, с другой стороны - советник, замешанный в скандале с совращением несовершеннолетних. Очень странно, что глава комиссии по морали Василий Костицкий - человек, который на прошлой должности фактически бежал. Когда он работал руководителем государственного ипотечного учреждения, он фактически ушел с этой должности, когда правление обвинило его в воровстве. Вот что еще встрепенуло всю среду сейчас, когда Данила Яневский, член комиссии по морали, сделал заявление на Первом канале: “Я выступаю за введение цензуры в этой стране, цензуры в прямой форме. Рабам и холуям не нужна свобода слова, они должны сидеть, им нужно заткнуть рот”. Вот подобные заявления, идущие от комиссии, заявление Костицкого, что хирург должен делать то, что он делает, и кому-то будет больно, вот это все, мне кажется, предпосылка для достаточно опасного орвелловского будущего. Мне кажется, что в данный момент появление этой комиссии можно также рассматривать, как вмешательство в личную жизнь граждан. Соответственно, государство, которое позволяет такому вмешательству происходить, обладает, как минимум, одним признаком тоталитаризма.

Владимир Иванхенко: Контраргументы Павла Мовчана.

Павло Мовчан: Это самое чистое вранье, потому что ничего подобного нет в намерениях этой комиссии. У нас есть закон, которым мы руководствуемся, в этом законе прописаны все те нормы, которых мы придерживаемся. Он может быть несовершенен, но в нем - главное, ради чего создана эта комиссия и ради чего формировался этот закон, и на основании чего и функционирует эта комиссия: думать о том, как наших детей, (я, прежде всего, о детях говорю), защитить от всего того, что разрушает психику, что приводит к тем печальным эпизодам, свидетелями которых мы являемся на телеэкранах. Человек - высокодуховное существо, и не надо забывать, что он призван быть человеком, а не тварным существом.


Владимир Иванхенко: В действующий Закон о защите общественной морали депутатами Верховной Рады уже подготовлены поправки, которые позволят комиссии значительно расширить свои функции. Продолжает Анатолий Ульянов:

Анатолий Ульянов: Те поправки, которые сейчас у него подготовлены и уже есть на сайте комиссии по морали, они, в частности, вводят полный надзор. То есть, грубо говоря, провайдеры услуг Интернета должны предоставлять на запрос правоохранительных органов всю информацию о своем пользователе, но сам этот пользователь не должен узнать о факте обращения правоохранительных органов для запроса информации. Грубо говоря, сейчас этот закон уже начинает вылезать из территории порнография/мораль на территорию, например, украинофобия/ксенофобия, или, например, Интернет-контроль. Соответственно, у него есть огромные шансы Верховном Совете случиться в таком виде. Потому что большинство депутатов достаточно злы на интернет СМИ, у них есть желание более их урегулировать, подчинить контролю, поэтому у таких законов сейчас есть огромные шансы все время проходить. Меня в этой ситуации беспокоила пассивность журналистов. Вроде как-то никто к этому серьезно на данном этапе не относился, пока не начали запрещать писателей, ряд программ. То есть, запреты комиссии сначала строились, там какие-то был Симпсоны, Комеди-Клаб. Вот такие, вроде бы шутейные, несерьезные вещи, которые можно было пропускать. Но, помимо этого, среди заключений можно найти, например, наезды на программу “Свидок” на НТН, которая занималась журналистскими расследованиями, и в одной из рубрик фактически ловли чиновников на тех или иных правонарушениях. Соответственно, когда такие программы начинают получать негативное экспертное заключение, мне кажется, что это должно беспокоить, в первую очередь, журналистскую братию. В любом случае, те заявления, которые делает комиссия, и то, как сформулирован этот закон, мне кажется, что это достаточно угрожающая ситуация, поэтому сейчас необходимо солидаризоваться ради борьбы с ней.



Владимир Иванхенко: Анатолий Ульянов, как и писатель Олесь Ульяненко, предполагает, что активизация деятельности комиссии может быть связана с большой политикой.

Анатолий Ульянов: Сейчас в Украине наблюдается предреволюционная обстановка, то есть очевидно, что в ближайшие месяцы начнется политическая грызня, поэтому политические силы сейчас заинтересованы в информационно-контролирующем органе. Это - с одной стороны. С другой стороны, в связи с финансовым кризисом сама журналистская среда ослаблена, потому что очень много людей были уволены, еще журналисты с черными лицами сейчас ходят по улицам, фактически журналы закрылись, и вот сейчас, когда шаткая политическая обстановка, финансовый кризис и журналисты ослаблены - прекрасный момент для выхода подобной комиссии. Мне кажется, что комиссия не имеет никакого отношения к морали, такие комиссии существуют в Иране, Китае, в демократических странах их не существует, и я согласен с той точкой зрения, что такие комиссии создаются исключительно для подавления политического инакомыслия. Поэтому сейчас та обстановка, которая способствует тому, чтобы такая комиссия появилась и существовала. Государство имеет, кончено, право занять тоталитарную позицию, но тогда к чему эта вся публичная игра Украины в такой демократический вектор, какие-то постоянные отсылки к Оранжевой революции, которая вот, чем сейчас заканчивается. Вот появляется такая комиссия, она существует в так называемой демократической стране Украине. Я считаю, что в этих обстоятельствах, безусловно, апеллировать стоит к Европе.

Владимир Иванхенко: Вместе с тем, член комиссии по вопросам защиты общественной морали Павло Мовчан отмечает, что такой вседозволенности как в информационном пространстве Украины нет ни в одном из соседних государств.

Павло Мовчан: То, что происходит в Украине, нет этому сравнения и нет аналогов, например, у наших соседей. Ни в Польше, ни в России, ни в других государствах. Все-таки там не то что приличия, а высокая степень ответственности за то, что делает тот или другой деятель искусств или тот или другой творец. Не случайно писателей, художников и скульпторов называли демиургами. Они творцы мира, творцы миров, но не те, кто призван сегодня все разрушать. Если бы была революционная целесообразность, которая мотивировала поведение Маяковского, имажинистов или футуристов, я не хотел бы, чтобы эту марку авангарда вся пошлость, которая есть и все образцы мировой пошлости вообще, были бы в искусстве.

Владимир Иванхенко: Последние опросы общественного мнения на Украине показывают, что больше половины граждан страны считают недопустимой пропаганду криминального образа жизни, демонстрацию на телеэкранах сцен насилия и жестокости и поэтому выступают за введение цензуры в средствах массовой информации.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Чуприна (джерело: МирДаМяч)

Эта книга не стоит на полках украинских магазинов, а захламляет собой склад издательства «КСД». Вход на этот склад охраняет безголовый дракон, фамилия которого неизвестна. Поэтому о книге знают лишь то, что она запрещена Национальной экспертной комиссией Украины по вопросам морали как содержащая элементы порнографии. Распространение порнографии у нас карается лишением свободы от 3-х до 7 лет.
Запрет запоздал на два месяца, и 5 тысяч экземпляров романа были благополучно распроданы. Но где люди, его купившие? Предыдущий роман Ульяненко «Серафима» (Издательство «Нора-друк») тиражом 2 000 экземпляров ... [ Показати всю рецензію ] все знают и читают, а этот словно бы растворился, и любопытствующие только бегают и ищут, и звонят автору в попытках выцыганить экземпляр.
Я читала «Жінку його мрії» дважды – в рукописи и в книге, которую мне издательство передало как автору предисловия. И черт меня дери, если я понимаю, какие претензии у Нацкомморали могли возникнуть к этому произведению, когда вся современная украинская литература замешана на сленге, сексе и наркотиках.
Роман «Жінка його мрії» нехарактерно мягок для Ульяненко. Наверняка дело не в книге, она просто не вовремя вышла и не в том издательстве, а в ее авторе. Именно его, а не ее запретили. Его проза – сложная и деспотическая. Она сработана на века. Между тем, автор жив, и с ним много кто выпивал или видел из своего угла, как это делают другие. А когда живой автор, осязаемый, нереспектабельный и наделенный ярко выраженными слабостями пишет как… классик какой-то, это вызывает раздражение. Даже неприязнь.
Знаю, знаю все, что вы чувствуете, непривычный к испытаниям ценитель изящной словесности, в халате и домашних тапочках продираясь сквозь густой модерн Ульяненко, как сквозь смрадную канализацию. Я тоже там когда-то оказалась впервые и подумала: «С какого бодуна?!» А теперь привыкла и настолько втянулась, что даже взяла девизом: «Ни дня без строчки Ульяненко».
Романы Олеся очень цельны и железно выстроены. К ним нужно привыкнуть, нужно их впустить в себя. Начинать знакомство с его творчеством с куска, выхваченного из текста – то же самое, что знакомство с человеком – с его отдельно взятого сердца или печени. И я отдаю себе отчет, что читая забракованный Нацкомморали отрывок, вы не понимаете, зачем нужно такое подробное и столь неаппетитное описание полового акта. Как тут не вспомнить Пушкина: «Стерн говорит, что живейшее из наших наслаждений кончается содроганием почти болезненным. Несносный наблюдатель! Знал бы про себя; многие того не заметили б». Может быть, кому-то не понравился бы также и тон автора – отстраненный, иронический, словно он, автор, щипчиками берет какую-то там уховертку в погонах генерала КГБ. При этом он без должного почтения называет гениталии медицинскими терминами. Также Варвара Афанасьевна Ковальская, автор экспертного вывода о романе Ульяненко, прославленная своей безграмотностью, заявила, что в тексте есть элементы педофилии. Но, как мне объяснили юристы, она не предприняла ничего, чтобы эти ее слова стали известны широкой публике, и стало быть, ее нельзя привлечь к ответственности за наглую клевету. Поскольку педофилии в романе не больше, чем в статьях журналистов, освещающих скандал с Казбеком Бектурсуновым (кстати, советником Черновецкого, чьему перу принадлежит закон о порнографии) и шантажирующей его малолеткой.
Конечно, было бы куда приятней, если бы писатель умозрительно нагнетал отвлеченные мерзости, как это делает Сорокин, а не критиковал окружающую действительность. Когда будет закончен перевод Ульяненко на английский язык, украинцы предстанут перед западными читателями горсткой похотливых бандюг, ворюг, сводников, наркоторговцев, проституток и депутатов. Но от жителей Восточной Европы иного и не ждут, и в общем, в романе не содержится ничего, чтобы в независимой Украине, где свирепствует свобода слова, отзывать из магазинов книгу лауреата Шевченковской премии.
Сюжет «Жінки його мрії» довольно замысловат. Речь идет о духовных исканиях главного героя, бывшего крупного кгбшника, женившегося на чем-то вроде сатаны в юбке. Эта женщина, помешанная на сладострастии, погубила его стукаческую душу окончательно. Не придя к Богу, но нуждаясь в каких-то иррациональных экстазах, он стал промышлять педофилией. Все было поставлено на широкую ногу – налаженная система поиска, большие деньги, часто даже согласие родителей. Но тут его жена выкинула очередной фортель. Она сунула в рот оголенный провод, и когда ее сын, гей и наркоман, пришел домой и включил свет, она умерла от удара током. Это дело расследует молодой сравнительно честный опер, который не любит кгбшников. И постепенно все начинает вскрываться. Но опер тоже оказывается уязвимым – влюбляется в девушку, которая как раз и занималась поиском малолеток (он об этом не знал), занимается с ней сексом, пренебрегая служебными обязанностями, поэтому отстает от событий. Сын главного героя, которому под наркозом отпиливают руку циркулярной пилой, лесбиянка-телеведущая, завсегдатаи гей-клуба, служащие морга, бомжи с дорогими мобильниками, таинственный Топтун – смесь человека с ангелом – все это напрасно мелькает перед его взором, полным ужаса и отвращения. Отрицательные герои благополучно мочат друг друга и оказываются сразу же перед Божественным судом, минуя человеческий.
То есть перед нами нормальный детектив с элементами мистики и, как сейчас водится в мире, эротики. Издательство «Клуб семейного досуга» взяло его как любовный роман. Заплатило гонорар автору. Сделало макет книги и отослало этот макет, вместе с двумя другими, в Нацкомморали, потому что в законе о порнографии, принятом еще Кучмой, оказывается, написано, что всякое произведение, содержащее элементы эротики, может быть обнародовано лишь после получения благоприятного вердикта комиссии. Но поскольку это требование противоречит Конституции Украины, а поэтому не может принести серьезных юридических последствий, до сих пор все издательства клали на комиссию прибор, напоминающий фаллоимитатор. «КСД» первым легло под это химерическое учреждение. Замечу, что сейчас с комиссией сотрудничают несколько религиозных организаций, восемь телеканалов и весь украинский сектор интернета, так что дело становится серьезным.
Итак, издательство отправило макеты в Нацкомморали, подождало месяц, в течение которого комиссия обязана была выдать заключение, и с чистой совестью запустило книги в печать. Увидев «Жінку його мрії» в розовых тонах, с романтическими женскими округлостями на обложке, да еще и со скорпионом на смачном бедре, все подумали: «О! Гламурный Ульяненко. Дожились. Надо брать» и принялись покупать роман. Издательство радостно потерло руки и к изначальным 7 тысячам допечатало еще 3 тысячи экземпляров. Но тут, в День Сурка, проснулась Нацкомморали. И вышло так, что книга была изъята из магазинов за день до первой киевской презентации.
Презентация эта была назначена на пятницу, 13, и дата всем ужасно импонировала. Среди нас не нашлось суеверных людей. Однако то, что происходило в этот день – это был самый настоящий кошмар. Толпа растерянных людей, среди них много радикально настроенных випов. Кто-то ждет, когда придет наряд милиции, кто-то зевает, кто-то в пьяном рыле лезет на сцену, и большая часть пришедших убеждены, что это такой пиар-ход, поэтому докучают остротами и скептическими замечаниями.
Никто не мог сориентироваться в происходящем, поэтому вышло так, что Олесь остался против комиссии один, без поддержки коллег, только с висящими на шее журналистами. Саша Кабанов вручил Юке Гавриловой, литагенту Ульяненко, 5 тысяч гривен на суд с Нацкомморали. Еще 700 гривен собрал Жадан на своей презентации. Это поставило нас в еще худшее положение, ведь отказаться от помощи мы не могли, а судиться с антиконституционным органом, глава которого не избран в установленном порядке, а назначен сверху, то есть нелигитимен, и экспертные заключения фабрикуются настолько произвольно, что это уже тянет на подделку государственных документов – все равно что вести тяжбу с тенью отца Гамлета.
Сначала мы долго не могли найти юриста, который бы согласился за эти деньги вести дело. Специалисты, к которым мы обращались, сравнивали закон о порнографии с большой бесформенной кучей говна. Своего юриста, причем бесплатно, предлагал глава пресловутой комиссии Василий Костицкий. Но, как говорили древние порнографы, бойтесь данайцев, дары приносящих. Поэтому мы остановились на кандидатуре Олега Веремеенко, который занимается именно такого рода процессами.
В начале марта экспертная комиссия неожиданно провозгласила, что т.к. ее вывод касается только макета книги, нужно еще раз собраться и обсудить, является ли книга столь же порнографичной, как ее макет. Заседали до глубокой ночи, и как раз именно этой ночью Ульяненко звонили с неопределяемого номера какие-то люди, ругались и угрожали «все равно до него добраться». Понятно, что это были не члены комиссии, но чем бы они там ни занимались, вердикта они никакого не вынесли и потребовали месяц на экспертные заключения. Месяц прошел, однако комиссия висит, как лучшее произведение Билла Гейтса, и отнюдь не выходит на связь. На 21 апреля у нас назначен суд. От суда мы ничего хорошего не ждем, и Ульяненко готовится к роли первого диссидента независимой Украины. Если только ему удастся вырваться.
И что я могу сказать по этому поводу? Когда варишься во всей этой иррациональной хичкоковской жути, из которой исхода нет, потому что она тянется за тобой всюду, как патока, то поневоле впадешь в депрессию, и не факт, это эта депрессия когда-нибудь закончится. Глаза уже открыты, и теперь закрыть их трудно. Мы живем в ужасной стране, где со всяким могут сделать что угодно, и ему некуда будет обратиться. А сейчас уже готовится почва для введения цензуры, и цензурировать будут не только книги, но и письма – обычные и электронные. Если в этих письмах будет обнаружена крамола, то… впрочем, не хочу рассказывать заранее, а то будет неинтересно.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владислав Сикалов (джерело: Столичные новости)

По поводу первого прямого запрета книги в истории независимой Украины мнения разошлись, но в основном автору опального романа Олесю Ульяненко сочувствовали, а комиссию по защите морали — шельмовали.


Наверное, так и должно быть. Сам факт сопротивления, реакции на ущемление свободы ценен. Ценно, вероятно, и то, что, в конце концов, остановив судебное разбирательство, стороны пришли к компромиссу: автор якобы изъял из нового издания книги смутившую его оппонентов сцену. Тем не менее за обвинение его «порнографом» никто не извинился.

Скажем сразу: более зыбкого определения трудно придумать; ... [ Показати всю рецензію ] порнография — вечная тема без четких ориентиров. Скажем, украинский книжный рынок прямо-таки наводнен российской продукцией весьма сомнительного качества, порнографической по уровню содержания. Это бизнес, это кому-то выгодно, и здесь комиссия по морали бессильна: мораль и деньги суть вещи несовместные, как гений и злодейство. Вместе с тем сама книга Олеся Ульяненко всерьез не обсуждалась, внимание акцентировалось на одном ее непристойном эпизоде; боюсь, что именно этот отрывок будут в его романе и искать. Иными словами, роман подменен вырванной из него страницей — в итоге произведения нет, есть лишь крючок с наживкой. Поэтому тот, кто считает, что благодаря решению «защитников морали» книга получила дополнительный пиар, должен понимать: это — медвежья услуга.

А ведь куда важнее вопрос уровня. Это вопрос всей нашей системы и, главное, системы морали — что мы определяем как порнографию лично для себя. Это вопрос и конкретной Национальной комиссии, ее персонального состава. Здесь дело не в ханжестве — этим людям просто не верят! Разворачивающиеся перед глазами каждого из нас транспаранты лжи дают представление о порнографии совсем другого масштаба — как о механизме более тонком, извращенном, хитро сконструированном, который ввинчивается в душу и свивает там гнездо. С этой точки зрения возмущаться литературным порно — лицемерие. И с этой же точки зрения — парадоксально — книга Ульяненко выполняет некую очистительную функцию, она как бы сама борется с порнографией в ее метафизическом обличье.

Я не знаю, нужно ли было запрещать «Женщину его мечты». Равно как и наоборот, стоило ли ее «разрешать». Или допустимо обойтись кружочком с надписью: «Острожно! Ненормативная лексика», на обложке. Если поднырнуть под ситуацию глубже, становится очевидным, что все эти полярные решения являются таковыми лишь на первый взгляд, а на самом деле речь идет об одном и том же: когда правая рука наказывает левую в споре, кто же возьмет хлеб. Надо сказать, что наказывать одну руку с помощью другой — это ущербный, бесплодный путь воздействия, очень, впрочем, характерный для нашего общества. Это бесконечное шоу, которое нам демонстрируют, собирает миллионы зрителей. И это всегда — паллиатив. Куда более сложным, но и действенным представляется способ выстроить отношения в обществе таким образом, чтобы тот или иной культурный факт ощущал свою принадлежность более высокой по уровню системе. Тогда не будет необходимости судить или табуировать факт — он сам займет свою нишу. Если же подобная система, подобные отношения не найдены и не закреплены, можно производить, низвергать и защищать все что угодно с одинаковым рвением — тогда уже идет война всех против всех.

Собственно, нынешнее «плюралистическое» общество выстроено таким образом, что как высшая ценность признается сам по себе факт. «Пусть цветут все цветы». Ценно лишь то, что есть. А единственным злом оказывается посягательство на это «есть», на жизнь или судьбу самого факта. Происходит своеобразное «заболачивание» художественного процесса, внутренней жизни, самого творческого импульса, намерения. Что мы и видим на примере современной украинской литературы. Казалось бы, свобода! Но такая свобода, будучи вывернутой наизнанку, приводит к закрепощению в трясине, вырваться из которой под силу только радикальными мерами, она приводит к полной и обидной зависимости от произвола совершенно посторонних и случайных факторов, а человек оказывается полностью незащищенным от атак информации, обрушивающейся на него со всех сторон. Так мы приходим к своеобразному диктату свободы. Репрессии и запреты — это именно его методы.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Степула (джерело: Радіо Свобода)

Київ – Національна експертна Комісія України з питань захисту суспільної моралі визнала роман лауреата Шевченківської премії Олеся Уляненка «Жінка його мрії», який у світ випустило видавництво «Клуб сімейного дозвілля», «порнографічною продукцією, обіг якої в Україні заборонено».

«Потрапив під ніж» – так у не надто давньому нашому минулому говорили про автора, чию книгу заборонила цензура. «Під ніж» потрапила перша поетична збірка Михайла Осадчого в 1965 році, і це дійство тоді проклало йому довгу дорогу до в’язниць і дисидентства. «Зарізали» за часи тоталітарного совєтського режиму багато інших ... [ Показати всю рецензію ] книг. Автори тих творів або навіки переставали писати, або продовжували, пройшовши «крізь терни до зірок».
Олесь Ульяненко, л
ауреат Шевченківської премії, автор книги «Жінка його мрії», яка була заборонена Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі. 13 лютого 2009 року.

У незалежній Україні це сталося вперше і з причин начебто не політичних, як за існування горезвісного «ДержЛіту» – цензурного органу в СРСР. А – з причин захисту моралі.

Резонанс

«Повернення Великої Інквізиції», «Ульян як дзеркало української цензури», «Перша заборонена книжка в Україні», «Історія неандертальського штибу», «Вакханалія цинізму» чи «жертва чиновницького маразму»?, «Про диктатуру моральних ідіотів: остання крапля» – такими заголовками рясніють відгуки на вихід у світ і заборону книги Олеся Уляненка «Жінка його мрії».

«Давайте відразу привітаємо себе, дорогі брати і сестри, з новим 1937 роком», – вигукує в «Телекритиці» Михайло Бринних.

За пропозицією Сергія Жадана, «культового» сучасного письменника, оголошено збір коштів на юридичну допомогу автору забороненого твору. Журнал «ШО» викликався з першим внеском у 5000 гривень. (У дужках слід зауважити, що цей журнал теж постраждав – опублікувавши кілька місяців тому уривки з Уляненкових «Квітів Содому». Тоді було знищено 22 з половиною тисячі примірників видання, які начебто «містили елементи порнографії». Працівники друкарні тоді виявилися пильними і самі відстежили крамолу та зупинили її розповсюдження...)

Історія питання

Повідомлення від «Клубу сімейного дозвілля» з витягом із ухвали НЕК про визнання роману «Жінка його мрії» «порнографічною продукцією» та копією самого висновку комісії письменник отримав листом. Видавництво повідомляло, що «змушене зупинити продаж книги та проведення її презентації», запланованої на 13 лютого.

Висновок варто процитувати, бодай зі скороченнями: «Автор книги «Жінка його мрії» Олесь Ульяненко належить до когорти сучасних відомих письменників-постмодерністів, творчість яких є предметом вивчення та викликає дискусії серед літературознавців. Характерна особливість твору – поєднання вишуканої мови класичної літератури із героями та сюжетними подіями, які поповнюють надбання мистецької «чорнухи». … «Тема – зображення наслідків моральної деградаціцї в суспільстві. Філософію твору можна визначити словами одного з героїв: «Варто задуматись про чистоту життя». Детективний сюжет книги «Жінка його мрії» наповнений сценами насилля, жорстокості, вбивств, що характерно для даного жанру. Головні герої – колишній майор СБУ, а нині – впливовий державний службовець Микола Павлович (у книзі цей персонаж – не майор, а генерал, і не СБУ. – Н.С.), його дружина Лада та їхній син Руслан, капітан спецрозділу особливого призначення Величко, слідчий – лейтенант Семен, Іва – школярка-звідниця – носії рис та впливу розтління».

Олесеві Уляненку комісія інкримінує і те, що «персонажі твору використовують нецензурну лексику та брутальні вирази» на п’яти перерахованих сторінках. (Цікаво, як прогледіла шановна комісія вихід у світ повного зібрання ненормативної лексики Леся Подерв’янського та ще кілька подібних видань?). До слова, Лесь Подервянський вже відгукнувся про висновки НЕК щодо роману Уляненка, назвавши їх в «Газеті.UA» «совковою цензурою».

Що ж до звинувачення автора в тому, що «в багатьох епізодах присутні натуралістичні подробиці (наприклад, побиття до смерті бомжа)», то не менш дивно, чому не заборонені трансляції щоденних новин на різних каналах. Зокрема, на «Магнолії» – «ЧП-інфо» цілодобово можна спостерігати «натуралістичні подробиці» смертей – вбивств, аварій тощо. Інші канали транслюють безкінечні серіали і просто фільми із тими ж «натуралістичними подробицями», сценами сексуальних насиль і просто порнографічними етюдами...

Видавництво розірвало угоду з автором «Жінки його мрії». Книга, випущена загальним накладом 10 тисяч примірників (рідкісний наклад для нинішнього українського книговидання), вилучена з обігу та заборонена. Будь-який продаж випадково не вилучених примірників може вважатися «розповсюдженням порнографії» і підлягає покаранню. Від 3 до 7 років в’язниці згідно з 301 статтею Кримінального Кодексу. Правда, до цього книга півтора місяця вже продавалася.

Річ у тім, що на висновок НЕК з питань суспільної моралі макет книги був направлений ще минулого року, задовго до виходу твору в світ. Оскільки у відведений для розгляду термін (30 днів) відповіді видавництво не отримало (минуло понад три місяці), то книгу підготували до друку. Законослухняне в усіх відношеннях видавниче підприємство з іноземними інвестиціями – «Клуб сімейного дозвілля» виконало всі приписи «очунялої», за висловом Уляненка, НЕК. Правда, видавництво повідомило, що «у будь-якому разі відкрите для діалогу стосовно цієї ситуації».

Громадський суд над порнографією

Заборонена презентація книги «Жінка його мрії» в книжковій крамниці «Є» 13 числа, у п’ятницю не відбулася. Натомість там відбувся «громадський суд над порнографією». Першим обвинувачем виступив голова мистецького об’єднання «Остання барикада» Олесь Доній, наголосивши, що не виступає на заході як народний депутат. Його звинувачувальне слово містило ознаки памфлету, гумору, сатири і вдалого експромту. Цитуючи висновок про визнання твору порнографічним, Доній наголосив: проблема полягає в художності твору. Олесь Уляненко «міг би про всі ці дії написати незграбно, нехудожньо. І ми б його, можливо, не засуджували, але...» Далі Олесь Доній цитує висновок НЕК: «Але... – «Описання хтивості персонажу і при цьому художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними».

На «суді» виступили і письменник Андрій Кокотюха, і письменниця та юрист, адвокат Лариса Денисенко, і багато інших, вражених та обурених «визнаною порнографією» Олеся Уляненка.

Автор не виправдовується

Сам автор каже, що його роман «нічого спільного з порно не має». Для нього незбагненна аргументація НЕК із посиланням на законодавство, яке «стосується засобів інформації, а не художніх творів».

Окрім того, в популярному часописі – «Кур’єрі Кривбасу» раніше опублікований журнальний варіант роману. «І все було нормально!» – дивується Олесь. І в одному з інтерв’ю, яких в нього бере вже незліченна кількість журналістів, зауважив: «В Україні якийсь навіть не тоталітарний режим, а самоїдство, що лишилося нам у спадок від радянських часів».

Письменникові в Україні потрібні юристи

Кілька років тому Олеся Уляненка піддавав анафемі Московський патріархат, – коли вийшла книга «Знак Саваофа». Тоді письменник коментував це коротко: «та я ж, хлопці, греко-католик...» Тепер він терпить нові моральні й немалі матеріальні збитки, звинувачений у «порнографічній продукції». Хоч юристи радять письменникові оскаржити висновки НЕК.

Окремі формулювання у цих висновках викликають питання навіть у неюристів. – «У процесі розкриття детективної інтриги автор описує гомосексуальні та гетеросексуальні стосунки, сексуальні стосунки з неповнолітніми, застосування наркотичних речовин (амфітаміну, коноплі, маріхуани), дитячу проституцію». Що ж. Існування геїв, лесбійок, їхні шлюби (в окремих країнах дозволені офіційно) та їхня участь в офіційних структурах деяких держав не дають змоги замовчувати факт їхнього існування. Що ж до художніх книг, героями яких є все, перелічене у висновку НЕК щодо книги Уляненка, то деякі з цих книг зарубіжних авторів давно стали бестселерами. Вони непогано продаються і в Україні – у російськомовних перекладах...

Зрештою, не все просто і з підписами під висновками. «Газета по-українськи» вже опублікувала заперечення Андрія Куркова – «Я нічого не підписував. Вони вписали моє прізвище без моєї згоди. Я писатиму заяву про вихід...», – заявив світової слави автор, додавши: «Уляненка я люблю».

Слід згадати в контексті цієї справи і про те, що цензура в Україні заборонена – за статтею 15 Конституції. Тому компетентність НЕК щодо вилучення і заборони книги видається юристам сумнівною і такою, що порушує Конституцію України. Сюжет обіцяє мати продовження.

«Куди котиться світ?»

Олесь Уляненко – один із найвідоміших сучасних українських письменників. Автор доброго десятка книг, окремі з яких перекладені англійською, вірменською, німецькою мовами. Проза Уляненка – то безнастанне дослідження людської душі та бездушності. Шевченківську премію в 1997 році він отримав за роман «Сталінка», де показав людське дно, прірву бездуховності суспільства, в якім навіть смерть для людини – то визволення.

Наступні книги продовжили і розвинули тему простування людських душ до пекла і пошуків порятунку від нього.

Герої книг Олеся Уляненка справді далекі від сповідування морального кодексу «будівника демократичних цінностей». Часто це персонажі вкрай негативні – злочинці, вбивці, маніяки, повії, наркодилери, крадії автомобілів, збоченці. Іноді й вони не лише злочинці, а й жертви.

Але автор їх не придумав. Він лише художньо втілив їхні долі. І чи вина письменника в тім, що в світі – а зокрема і в Україні – живуть убивці та покидьки? Повії та педофіли? І безкарні «перевертні»? І люди «без облич»? Що вони такими не народилися, але стали. І відповіді на запитання, чому стали, чому «ангел смерті відмічає невиправних», куди котиться світ, ніхто не знає. Але й мало хто шукає. Олесь Уляненко шукає. І деякі навіть пропонує в талановитому відвертому романі «Жінка його мрії».

(Київ – Прага)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Друг читача)

Українська література все голосніше заявляє про своє існування. Є в нас свої премії, і анти-премії, бестселери та аутсайдери, є свої скандали і звинувачення. Але поки усе відбувається у суто літературному середовищі і здебільшого не має виходу до широкої аудиторії.
Але це лише до сьогодні. Бо 12 лютого в українській літературі виник справжній, дорослий, повномасштабний скандал з усією атрибутикою – звинувачення у порнографії, вилучення з продажу готової книжки, погрози судом. Отже і ми, Химко, люди. І у нас все по-справжньому, як у Європі чи Америці.

Цей скандал обіцяє перетворитися на історичну ... [ Показати всю рецензію ] подію, а тому для початку викладемо історію сухою мовою фактів:

Отже український письменник, лауреат малої Шевченківської премії Олесь Ульяненко передав харківському видавництво “Клуб сімейного дозвілля” права на видання своєї книжки “Жінка його мрії”. Оскільки у рукопису присутня ненормативна лексика, а також описи сексуальних сцен та актів насильства, видавництво вирішило звернутися до Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Це було іще у жовтні 2008 року. Поки комісія зволікала зі висновком, видавництво вирішило не чекати, а надрукувало книжку накладом 7000 примірників та почало її продаж через каталог та у книгарнях.

Тим часом автор запланував презентацію книжки на п’ятницю 13-го лютого. І саме напередодні цієї дати чиновники з комісії нарешті визначилися – твір Ульяненка є порнографічним. Не втримаємося від цитати з офіційного висновку: “Детективний сюжет книги “Жінка його мрії” наповнений сценами насилля, жорстокості, вбивств, що характерно для даного жанру… В процесі рокриття детективної інтриги автор описує гомосексуальні та гетеросексуальні стосунки, сексуальні стосунки з неповнолітніми, застосування наркотичних речовин, дитячу проституцію. В багатьох епізодаз присутні натуралістичні подробиці (наприклад, побиття до смерті бомжа)

Персонажі твору використовують нецензурну лексику та брутальні вирази (наприклад “бля” “вхер”, “підарок”, “трахатись” та інші.

Разом з тим у творі присутні епізоди, основна мета яких полягає в брутальному, натуралістичному зображенні процесу статевого акту песонажа із анатомічними деталями статевих органів, орально-генітальні, орально-анальні пестоці, фістінг, мастурбаторна та еякуляторні дії і описання задоволення хтивості персонажа. При цьому художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негіднах інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними.”

На підставі цього документу видавництво повідомило Олеся Ульяненка та його літературного агента про те, що воно “вимушено зупинити продаж книги та проведення її презентації.

Але ви погано знаєте наших митців, якщо гадаєте, що їх можна зупинити подібним документом. Місце та дату презентації змінити не можна, – вирішили організатори, мистецьке об’єднання “Остання барикада” і запропонували провести її у формі громадського суду над Ульяненком, як автором першого в історії української літератури офіційно визнаним порнографом.
Так, наші письменники чули багато звинувачень у порнографії – починаючи від Винниченка і аж до Забужко – але ніколи цьому не надавалося офіційного статусу.

Тому усі учасники “громадського суду” із насолодою топталися по комісії з моралі та її окремим членам. Олесь Доній, народний депутат та засновник “Останньої барикади” навіть дорозмовлявся до того, що зачитав імена членів комісії, серед яких зокрема імена Андрія Куркова, Богдана Бенюка, Святослава Вакарчука, і звинуватив їх у тому, що коли вони не вийшли зі складу цього органу, то значить підтримали “розправу” над бідолашним Ульяненком.
Сам “винуватець” виглядав дещо розгубленим, зате решта учасників шоу не жалкували епітетів – тут була й “інквізиція”, і “цензура”, і “моральні уроди” тощо.

Великий натовп, який не вмістився до зали “Книгарні Є”, задоволено сміявся та аплодував. Навряд чи звичайна презентація забрала б таку кількість камер та читачів. Усі відчували – Національна комісія насправді зробила величезний подарунок Ульяненку, адже скандал у сучасній Україні діє краще за будь-яку рекламу.

Письменниця і діючий юрист Лариса Денисенка, яка мала вести презентацію, а замість того мусила робити юридичний аналіз, намагалася заспокоїти гарячі голови і переконати їх у тому, що висновок експертів – це ще не рішення, а тільки побажання, і нема підстав для різких рухів.

Втім, окрім задоволення для учасників та розваги для публіки, цей скандал висвітлив головну проблему нашого ринку – питання захисту моралі на ньому ніяк не врегульоване. Знаменитий закон, яким так пишався його автор Леонід Черновецький, зрозумілий для читачів не більше за промови самого київського мера і аж ніяк не може бути чітко виконаний. А плутанина у законах часто веде до свавілля у їхньому виконанні.

Саме так сталося цього разу. Безперечно, не можна погодитися з висновком Національної комісії щодо того, що книжка Ульяненка є порнографією. Але не можна й заперечувати, що вона дійсно містить зазначені описи та не має потрапляти до рук непідготовленої аудиторії – зокрема дітей, а саме цей механізм відсутній у законі Черновецького.
Мистецтво – матерія тонка. І тому треба бути обережним у його регулюванні, щоб бува не порвати.

Олесь Ульяненко, винуватець:
З одного боку це звучить дико, я себе ніколи порнографом не вважав, я просто показував дійсність, якою вона є, навіть стишував якісь повороти. Зараз, коли трохи постарішав, я почав трохи кутки зрізати, а ранні романи, не ті, що вийшли, а ті, що існують у чернетках, взагалі цю комісію дибки б поставили. “Жінка його мрії” виходила у “Кур’єрі Кривбасу” ще 2006 року без купюр, пройшла нормально, а чому зараз це сталося – значить систему треба міняти. Я думаю, ані Бенюк, ані Вакарчук не читали цієї книжки і не знали про це рішення. Треба перезавантажувати матрицю, тому що це коліщатко чиновниче розітре кого завгодно – сьогодні мене, завтра Капранових, тому що у них гола дівка на обкладинці, і Тараса Шевченка за його сороміцькі записи, і взагалі якщо дати волю цим нєдорослям, тут можна усю Книгарню Є перетрусити.

Лариса Денисенко, письменниця, юрист:
Я бачила два документи – один є висновком на бланку експертної комісії з питань суспільної моралі, він підписаний двома співробітниками центрального апарату, а також виконувачем обов’язків голови комісії Попиком. Я не буду аналізувати мотивувальну частину, хоч там є багато питань, але за процедурою комісія є колегіальним органом, відповідно до положення про діяльність комісії вона має це ухвалювати на засіданні, вони мають це проголосувати, а у висновку не зазначено, коли збиралася комісія, у якому складі, кого крім оцих експертів заслухали, чи заслухали іншу сторону. Рішення комісії є обов’язковими для виконання, але це не рішення, це висновок, і тому перше, що має зробити видавець – не зупиняти це все і не вилучати наклад, а передусім звертатися до комісії за поясненням природи цього документу – що це є, у який спосіб укладено, хто підписував, хто за це голосував і домогатися того, щоб вони дали альтернативну експертизу. А паралельно треба звертатися до суду з позовною заявою щодо порушення процедурного порядку ухвалення рішення і змістовно там теж є багато про що поговорити.
Не можна твердити, що у країні взагалі не має бути закону про захист моралі – такий закон потрібний, але він має бути нормальним. А у нашому законі нічого не зрозуміло, і кожен може тлумачити його як хоче. Казуїстика полягає в тому, що за порнографію зазвичай приймають зображення – а щодо текстуального зображення треба ще з’ясовувати, чи може воно бути порнографією взагалі.

Юка Гаврилова, літературний агент Олеся Ульяненка:
Агент зацікавлений у тому, щоб його автор отримував максимальні прибутки і агент буде займатися саме цим – по-перше, розривати контракт з Клубом сімейного дозвілля, оскільки вони не збираються продавати книжку, це їхнє остаточне рішення, вони повідомили це листом. Історія раптово вибухнула 12-го лютого, бо комісія три місяці розглядала це питання. Сам видавець був ініціатором звернення до комісії, бо вони більшість своїх рукописів відправляють туди, вони мають на це право, вони вважають, що так треба робити. Але видавництво погоджуються з висновком комісії, а я не погоджуюся, як і більшість присутніх тут.
Я не продаю видавцям Ульяненка, як дитячого письменника. Насправді я дуже задоволена практикою, коли на книжці позначають: містить ненормативну лексику. При цьому читач попереджений, від має знати, що там побачить, і його вибір, купувати чи ні.
Зараз ми чекаємо пропозицій від інших видавництв, і готові до переговорів. Йдеться не про солодкі пропозиції, бо таких в Україні не існує. Для мене головне, щоб автор писав, а читачі мали можливість читати. Наклад вже є, книжка була в каталозі з грудня місяця, є люди, які її замовили, і у крамницях вона продавалася. У анотації написано про те, що це неоднозначний твір, що там є сцени насильства. “Клуб сімейного дозвілля” чесно попередив читачів, у мене немає претензій до видавців. Вони роблять свій бізнес, а ми робимо свій.


Редакція

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: Культура; телекритика)

Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі визнала «порнографічною продукцією» новий роман лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, знаного українського письменника Олеся Ульяненка «Жінка його мрії».


Особисто для мене ця новина стала останньою краплею в усіх балачках та наріканнях, які щедрою зливою оросили наше державне підприємство з виробництва моралі протягом останніх місяців. Терпіти це відверте, брутальне і абсолютно порнографічне знущання чиновників неможливо. В іншому випадку давайте відразу привітаємо себе, дорогі брати і сестри, з новим 1937 ... [ Показати всю рецензію ] роком.

Але спочатку – короткий зміст чергового епізоду з епічного серіалу про захисників безпечного сексу і здорового еротизму.

Видавці нової книжки Олеся Ульяненка, харківський «Клуб сімейного дозвілля», звернулися, на свою біду, до НЕК з проханням оцінити їхні нові видання, – зокрема й «Жінку його мрії». Твір, що позиціонується самим видавництвом як любовний роман.

Цікаві досліди проводила начальник відділу експертизи у галузях друкованої продукції, товарів та послуг Управління експертизи у сфері захисту суспільної моралі В.О.Ковальська. Це ім’я варто запам’ятати – для історії літератури.

Шановна експерт у прелюдії до своїх висновків схарактеризувала автора, як суперечливого постмодерніста, й ретельно законспектувала всі його гріхи перед захисниками моралі й, відповідно, народом України. Зокрема у висновку надибуємо таке:

«Персонажі твору використовують нецензурну лексику та брутальні вирази (наприклад, “бля”, “вхер”, “підарок”, “трахатись”)». Від такого «відкриття» у мене аж щелепа відвалилася. Просто я ніколи б не повірив, що в прозі Ульяненка, яка завжди була реалістична й тому достовірно відтворювала мовленнєві характеристики героїв, нецензурна лексика вичерпуються настільки цнотливим переліком слів. Можливо, я відкрию для експерта НЕК страшну таємницю, але найвищу державну відзнаку в царині літератури Олесь Ульяненко теж отримав за твір, де є погані слова.

Втім, некультурні й неморальні вирази, які властиві не тільки прозі Ульяненка, але й (хоч як важко в це повірити) деяким злоякісним елементам нашого високодуховного суспільства, – не це найстрашніше враження В.О.Ковальської від «Жінки його мрії». Дозвольте мені процитувати фінальний акорд експертного висновку. Висновку, після якого вже немає про що говорити.

Отже, будьмо уважні.

«Разом з тим у творі присутні епізоди, основна мета яких полягає в брутальному натуралістичному зображенні процесу статевого акту персонажа із анатомічними деталями статевих органів, орально-генітальні, орально-анальні пестощі, фістінг, мастурбаторні та еякуляторні дії (...). При цьому художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними».

Що це все означає, спитаєте ви, подолавши першу хвилю гигиканя? А означає це от що: твір належить до продукції порнографічного характеру, обіг якої в Україні заборонено. Далі – ви й так знаєте. Кримінальна відповідальність і таке інше.

Знаєте, що мене найбільше вкурвило у цьому тавруванні? Навіть не те, що у своєму вердикті управління експертизи покликається на інтернетівський манускрипт «Методичні засади мистецтвознавчої експертизи» та польську книжку з сексології, видану у Москві в 1984 році (!). І навіть не те, що це макабричне дослідження творчості одного із найкращих сучасних українських письменників чомусь апелює до Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Ні, зовсім інше.

Просто коли будь-який чиновник ні сіло, ні впало тицяє пальцем у мистецький твір і констатує «відсутність елементів художності у вмісті матеріалів», – от від цього по-справжньому стає страшно і бридко.

Ха! – скаже оптиміст із числа інтернетівських блогерів. Мовляв, Ульяненку безмежно пощастило, бо його книжка завдяки НЕК гарантовано здобуде немислимий розголос.

Якщо вірити шефу фірми «Мораль Inc.», пану Василю Костицькому, ця безневинна установа нічого не здатна заборонити. Впливу – нуль, одні тільки рекомендації. Про це він так прекрасно розповідав, зокрема, в останньому «Культурному фронті». Ба навіть Олег Покальчук погодився, що «слабкого легко бити».

Так ось, дорогі оптимісти, у випадку з книжкою Олеся Ульяненка «відсутність впливу» – це брехня. Рекомендація моралістів миттєво втілилася у реальність. В офіційному листі, що його «Клуб сімейного дозвілля» надіслав Ульяненку, повідомляється, що видавництво «вимушене зупинити продаж книги та проведення її презентації», яка мала би відбутися, нагадаю, завтра, 13 лютого, о 18.00, у київській книгарні «Є».

Власне, мені б дуже не хотілося, щоб цей черговий факт запровадження «моральної диктатури» залишився риторичною фігурою. Варто визнати остаточно: Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі перетворилась на шкідницьку організацію, і чекати подальших висновків щодо фактичної заборони в Україні творів сучасної літератури й мистецтва, щоб у цьому переконатись, уже не варто.

Державна інквізиція у царині культури мусить бути знищена.

P.S. Олесь Ульяненко та книгарня Є запевнили автора, що презентація відбудеться за будь-яких обставин.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Чуприна (джерело: Сумно)

«Клуб сімейного дозвілля», фактично європейське видавництво, досить сміливо трактує поняття, що лягло в основу його назви. Воно не відмовляє у праві плодитися і розмножуватися людям, що люблять на дозвіллі прочитати свіжий жах від Кінга, чи потішити себе автобіографічними одкровеннями Карпи, тим більш, що саме такі нахили свідчать про потужність статевої функції - основного чинника і головної умови існування здорової й чисельної родини. Бо в Європі вже підросло покоління бабусь із татуюванням у зоні бікіні. І звісно, коли у тісному (чи навпаки, просторому) сімейному колі були прочитані Кінг і Карпа ... [ Показати всю рецензію ] - можливо, неодноразово, - настає час підкинути у читацьку пічку щось нове, і ще піддати жару. Саме у цей момент видавці слушно згадали про Олеся Ульяненка.

Зрозуміло, що про нього і треба було згадувати, тому що цей автор поганому членів української родини не навчить. В усіх його творах є мораль, та ще й подана у такій жорсткій формі, що не помітити її неможливо. Саме задля цієї моралі письменник і сідає за комп'ютер, і дає життя своїм нещасним і розбещеним героям. Його еротичні сцени здебільшого настільки неприємні і завжди так явно художньо мотивовані, що жоден суд у світі не признає його порнографом, якщо цей суд визнає закони.

Щоправда у нас закони - як дишло. Вони використовуються, щоби по-тихому когось кинути на бабки. От нещодавно був епізод з журналом «ШО», який вирішив оприлюднити початок роману Ульяненка «Квіти Содому». Звісно, це художній твір, і назвати його порнографією може тільки компетентна людина, причому з великою обережністю, у законодавчому порядку. Але робітникам типографії, які друкували номер, - цим типовим вітчизняним арбітрам смаку і літературної елегантності - не сподобалось, що двійко дебилукватих кілерів не досить чемно обійшлися з дамою, яку зустріли на місці попереднього злочину. Вони - не робітники типографії, звісно, а герої Ульяненка - дали їй по голові й один з них за її несвідомою допомогою отримав досвід анального сексу, який у цієї тендітної блондинки, до речі, і без того вже був, і поважний. Потім вони - не герої Ульяненка, звісно, а робітники типографії - зібрали урочисті збори і постановили, що таку порнографію вони мають залишити собі у повному обсязі. Проблеми збереження цієї порнографії їх не дуже хвилювали. А даремно, бо якби хтось настукав, то їм довелось би довго доводити, що вони утримують примірники журналу не для того, аби їх «спустити» на Петрівці.

Так, це розбещеність. Але і тут є мораль: романи Ульяненка треба читати повністю. Тому що якби це не був уривок, і можна було прослідкувати за подальшою кар'єрою героїні, то з'ясувалось би, що вона вже через кілька годин зустріла своє справжнє кохання. І цей чоловік виявився таким платонічним, що затулив її своєю широкою спиною, жив з нею без сексу і тільки милувався, що її обличчя схоже на мордочку колі. І вже наприкінці роману він, у якомусь мареві, нарешті зливається з нею у ніжному і делікатному екстазі. Тонкий і захоплений читач зрозуміє, що якби на початку роману не було вищезгаданої брутальної сцени, то секс наприкінці не видавався би таким кришталевим.

А тепер повернемось до «Жінки його мрії». Прочитавши цю книгу, Фройд би кінчив, стільки там усього приховано. І звісно, така сама аварія могла би статися з прищавим підлітком, коли би він тільки проглянув першу главу. У цьому романі дійсно багато сексу, причому сексу досить привабливого, досить людяного. Але він усе одно сумний. Це розгублений настрій Саванароли після злягання з біленькою молодою овечкою, коли він обережно, поки не дуже каючись, думає про це і розуміє, що поступив, як баран. Звісно, у подібному стані він не може викривати людську розбещеність і підступи лукавого з таким запалом, як ще вчора. Він відчуває себе жертвою, і відчуває жертвами усіх інших. Йому прикро, і з його вуст ллється лірична скорбота. Коли читаєш «Жінку його мрії», на пам'ять приходять рядки Пушкіна: «К кому, несчастный, я стремился! Пред кем смирил свой гордый ум! Кого в восторге чистых дум боготворить не устыдился!»

Практично усі чоловіки, задіяні у романі, служать у міліції. Але це не прості міліціянти, що цілуються на полотні арт-групи «Синие носы». Вони багаті, вони козирні. Закон для них не писаний. Робити їм у житті нема чого. І тому вони чутливі, як свиноматки. Їх турбують глибокі філософські питання.

Практично усі жінки у цьому романі, як і в інших романах цього автора, лесбійки. Просто от подобаються Ульяненку лесбійки. Кокотюсі не подобаються, а йому - подобаються. Думаю, справа у тому, що він завжди намагається глибоко залізти у голову своїм героїням, відчути себе ними, а їх - собою, і в результаті виходить, що у його «мадамах боварі» занадто багато «я». До речі, такий самий синдром можна помітити і в прозі Жадана.

Є також в романі гомосексуалісти. Вони дуже зворушливі, але їх гомосексуальність здається веселою грою, якимсь карнавалом. Насправді це звичайні чоловіки, яким набридло жити як батьки, вони хочуть чогось іншого. Цей суто інтелектуальний бунт не базується на природному підґрунті. Автор намагається зрозуміти, відчути, як це мужик хоче мужика, і як це потім працює. Виходить у цілому схоже, і естетську компоненту Ульяненко переживає доволі глибоко, він взагалі естет. Він може милуватися красивим юнаком, його рухами, його капризами, може уявити собі, які риси активного, вже зрілого чоловіка приваблюють пасивів. Але коли створений ним гомосексуаліст на сторінках роману зустрічає симпатичну жінку - єство бере своє, і він починає до неї тягнутися, і відчувається, що тільки могутня воля автора забороняє йому взятись до негайних дій. Взагалі, і менти, і жінки, і гомосексуалісти, ці живі істоти, які страждають і їбуться, викликають співчуття, вони симпатичні, але кожного з них автор наказує так жорстоко, що ніхто з читачів не захоче поводитися, як вони.

Ті герої роману «Жінка його мрії», яким не довелося стати ментами, - просто скромні злочинці. Злочинці, як і водиться в Ульяненка, багатофункціональні. Вони і вбивці, і наркодилери, і збоченці, і садисти, і кишені чистять, і машини крадуть, і також виконують усілякі дрібні доручення. Під впливом усіх цих чинників їхня поведінка стає такою загадковою, що менти, які ведуть розслідування, вже перестають розуміти, що коїться і навіщо. Також їх спантеличує діяльність деякого Топтуна, людини без обличчя, що перед кожним злочином лякає жертву зображенням долоні з фірмовими лініями. Потім з'ясовується, що це гібрид людини з янголом, і він попереджає жертви, причому завжди даремно, але розслідуванню це нічого не дає. По суті, слідчий тільки спостерігає, як злочинці мочать один одного, аж поки в світі не западає тиша. В цьому є дещо ідеальне.

І тут... ви знаєте, чим Олесь Ульяненко відрізняється від Дюма чи Тургенєва? Його романи майже завжди закінчуються хепі-ендом. Також є хепі-енд і в «Жінці його мрії». Може, трішечки своєрідний.

Але коли письменник поставив крапку, а маестро Олександр Красюк - перекладач Стівена Кінга і літредактор Олеся Ульяненка пройшовся по тексту своїм вишуканим пером, виявилося, що колізії цього роману ще далеко не вичерпані. «Клуб сімейного дозвілля» - це солідне видавництво. Німецьке. Перед тим, як оприлюднити твір, воно чесно послало його у Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі. У комісії був місяць, щоби продивитися матеріал і дати несхвальне резюме, і це було не важко зробити, бо роман дуже захопливий і надзвичайно легко читається. Та хоча я не беруся стверджувати, що саме вони, у цій комісії, чухали, але чухали це вони безмовно три місяці. За цей час видавництво, не отримавши ніяких зауважень, надрукувало роман, і він почав розлітатися, як гарячі пиріжки. І як я розумію, саме це комусь не сподобалось. Може, конкуренти злякалися і закипишували. Тому що раптом експертна комісія перестала чухати те, що вона чухала, а саме - потилицю, і оголосила твір Олеся Ульяненка порнографією. Видавництво опинилось у статусі розповсюджувача порнографії, хоча воно, зі свого боку, діяло бездоганно.

Взагалі діяльність цієї самої комісії з комерційної точки зору носить такий характер, що вже не дуже зрозуміло: це недбалість, інквізиція чи рекет. Бо звісно, коли роман вже надрукований, то не продавати його і кудись подіти наклад - значить, терпіти збитки. Зараз, коли нема чого платити лікарям та вчителям, взагалі не зовсім зрозуміло, навіщо нам, платникам податків, годувати зграю цих дармоїдів, що вирішують, чи є порнографією твори нашого живого класика - одного з небагатьох, хто ще залишився. І котрі не можуть завчасно підняти свої тлусті чрєсла, щоби заборонити роман ще до того, як видавництво вкладе в нього гроші.

Чому комісія прокинулась саме зараз? Може, вони хочуть поставити видавництво у таку ситуацію, коли треба буде платити хабаря? Чи може, їм хто заплатив, щоби вони розпочали усю цю бодягу з порнографією? Відповіді на ці питання в мене поки що нема, але буча піднялась така, що скоро це з'ясується.

А поки що сумно. Сумно навіть не тому, що уся наша сучасна література підпадає під артобстріл Національної експертної комісії. А сумно тому, що діяльність цього органу абсолютно ніким не контролюється, і якщо завтра його членам чимось не сподобається автор Біблії (а можна зрозуміти, що в них на нього може бути зуб, бо він їх багато чим обділив при народженні), то вони знайдуть у його творі й інцест, і педофілію, і, ясна річ, онанізм. І лукавий застрибає у дитячому захваті - класна штука мораль!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: *** (джерело: Читомо)

Кого-кого, а Олеся Ульяненка судові еспертизи-тяганини-позови люблять найбільше. В українській літературі новітнього часу, мабуть, немає таких “щасливців”, можна навіть говорити про створений своєрідний імідж письменника, талановиті твори якого забороняють, на ім’я якого співали (чи ще продовжують!?) анафеми в церквах Московського Патріархату. І це, попри усі прикрощі й нервові переживання, додає письменнику особливого шарму. І тому його читають і будуть читати, а про заборонений плід – книжку “Жінка його мрії” – чи не найчастіше запитають у книгарнях. У березні цього року Олесь Ульяненко подав ... [ Показати всю рецензію ] позов до Окружного адміністративного суду міста Києва про визнання протиправним і скасування рішення Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Цим рішенням було визнано книжку “Жінка його мрії” продукцією порнографічного характеру, а весь її наклад видавництво “Клуб сімейного дозвілля” вилучило із продажу. Нагадаємо, 1997 року, коли Олесю Ульяненку вручали малу шевченківську премію за твір “Сталінка” моралізатори подібно до нинішніх кричали – “чорнушник”, “нє позволіть”. Але письменнику не прийшлось подавати в суд.

2009 року автору довелось-таки… Заборони, сотні інтерв’ю з цього приводу, проблеми зі здоров’ям (за усім перебігом справи слідкуйте за відгуками у різних ЗМІ), доки нарешті він ВИГРАВ судовий процес. З чим ми щиро вітаємо Олеся Ульяненка.


Можна прогнозувати, що тепер книжка “Жінка його мрії” (на жаль, розпіарена не в найкращий спосіб) буде лідером продажів. А комітет із питань захисту моралі слідкуватиме за антиукраїнськими кінофільмами, порнографією і садизмом в телеефірах, пісенних текстах і кліпах, у жовтій пресі, рекламі… Поле для “підвищення” моральності – широке, правда?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Медіапорт)

Як ви собі уявляєте сімейне дозвілля? Я, наприклад, так: тато пере, готує їжу й поливає квіти; діти пилососять, витирають меблі і миють підлогу; а мама сидить в Інтернеті і строчить рецензії :).
Припускаю, що дехто уявляє собі сімейне дозвілля інакше. Наприклад, родина катається на лижах в Альпах; чи засмагає на пляжі у Флориді; чи вибирає картоплю в селі Дергачі; спільно переглядає кінофільми або читає книги. Для останньої категорії видавництво «Клуб сімейного дозвілля» приготувало книжкову новинку – роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Твір починається з того, що жінка на ім’я Лада (мама) ... [ Показати всю рецензію ] засовує собі до рота два кінці оголеного електричного дроту. Приходить додому її син гомосексуаліст (син), вмикає світло, і Лада гине. Далі з’являється її чоловік, кагебешник і стукач (тато), який займається сексом із секретаркою. Неодноразово й у різних позах. З певного погляду, це непоганий приклад для молоді :).

Загалом же роман є характерним для Ульяненка вправлянням у черговому доведенні старої біблійної істини про те, що «світ у злі лежить». Порівняно з попереднім, написаним лівою ногою, романом «Серафима», стиль «Жінки його мрії» більше нагадує старі добрі «Сталінку» й «Дофіна сатани» – очевидно, не втиснений в обмеження кількістю знаків, письменник вдихнув на повні груди… Своїх персонажів жінок :).

Правда, закономірним наслідком зосередження на письмі стала сюжетна аморфність – хоча книжка заповідалася як містичний детектив з елементами еротики, наприкінці все-таки лишається незрозумілим, хто такий ВІН, і хто така жінка його мрії, а також хто скоїв жахливі злочини й чому.

Утім, напевне, все це не так важливо, якщо все одно світ лежить… у лайні. Його у творі багато в різних модифікаціях, – від побіжно описаного сюжетно невмотивованого акту дефекації до фантасмагоричної картини: «Несподівано всі четверо дверей вилетіли під напором лайна і жовті потоки хлинули на підлогу. У цю ж хвилину скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками, чорними стрілами з щурячим писком влетіли птахи. … Майор підняв ногу, подивився на налипле рідке лайно. Поставив, підняв другу. Тільки зараз всі відчули запах, нестерпний, блювотний, і кожен знав, що каналізація так не смердить. Принаймні, всі подумали саме так, хоча годиною пізніше вони задавали собі одне питання: що це?» (с. 165).

Постійні реверанси в бік релігії не дають персонажам полегшення, а лише підкреслюють абсурдність і приреченість навколишнього світу («ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і все. Це і є гріх. Не бути тим, ким ти є насправді. А ти у нашому світі почуваєшся зрадником» (с. 98) тощо).

Ці думки, що відвідують працівників міліції, повій, наркодилерів, педерастів та педофілів, так само дисонують із гламурною обкладинкою книжки «Жінка його мрії», як і відверто натуралістичні описи злягань. Значно більше відповідає змісту «еротичне» фото самого автора, вміщене на звороті обкладинки, де письменник ніби наочно демонструє спроможність створити гломурний порно кітч на тлі загально фекального занепаду.

Знаю, тепер вам неодмінно захочеться придбати нову книжку Олеся Ульяненка… Тож приємного сімейного дозвілля! :)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Тибель (джерело: Гоголівська @кадемія)

Початок 2009-го року ознаменувався чималим скандалом у літературній царині, пов’язаним із виходом у світ роману Олеся Ульяненка "Жінка його мрії" (вид-во "Клуб Сімейного Дозвілля"). Нагадаємо, що Національна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала роман Ульяненка порнографічною продукцією і заборонила його продавати. Книжка вийшла наприкінці 2008 року двома накладами - 7 і 3 тис. примірників.

- Видавництво вже розірвало зі мною контракт, - розповів Ульяненко на презентації свого роману в столичній книгарні "Є". - За місяць продали багато книжок. Три останні дні читачі шукали мою книжку, ... [ Показати всю рецензію ] та на прилавках її вже не було.

І справді роман продавати припинили. Книжка коштувала 22 грн. Її вилучають і передають видавництву "Клуб сімейного дозвілля".

- Або Ульяненко викупить наклад, або книжки підуть на макулатуру, - каже головний редактор КСД Світлана Скляр. - Він шукає видавництво, яке викупило б роман. Сподіваюся, що знайде, інакше ми зазнаємо значних збитків.

У романі "Жінка його мрії" йдеться про життя відставного генерала. Після самогубства дружини він здійснює свої сексуальні фантазії. Ульяненку закидають детальні описи статевих актів.

- Експертна комісія зазначила, що автор зображує сексуальні дії так майстерно, що люди можуть захотіти їх відтворити, - пояснює керівник арт-клубу "Остання барикада" Олесь Доній.

До складу комісії входять, зокрема, актор Богдан Бенюк, співак Святослав Вакарчук, міністр культури Василь Вовкун, літературознавець Іван Дзюба, нардеп від НУ-НС Лілія Григорович, письменник Андрій Курков, однак не всі вони підписалися під вердиктом книжці Ульяненка.

- Я нічого не підписував, - заперечує Андрій Курков. - Вони вписали моє прізвище без моєї згоди. Я писатиму заяву про вихід із комітету! Ульяненка я люблю, найбільше подобається його роман "Сталінка".

Так само і Святослав Вакарчук заявив, що не підписувався під рішення комісії.
Олесь Ульяненко написав десять романів. 1997-го за "Сталінку" отримав малу Шевченківську премію. "Жінку його мрії" закінчив 2006-го.

- Мої попередні романи страшніші за цю книжечку, - вважає він. - Інші - написані, але не надруковані - точно піднімуть комісію на диби. В Україні якийсь навіть не тоталітарний режим, а самоїдство, що лишилося нам у спадок від радянських часів. Два роки тому роман був надрукований у журналі "Кур’єр Кривбасу", пройшов нормально. Вони ще й Шевченка заборонять.

Видавець і письменник Дмитро Капранов, каже, що Ульяненко зробив помилку:
- Треба писати "Увага! Книжка містить ненормативну лексику. Дітям до 18 читати заборонено". Коли вийшов "Кобзар 2000", ми так і зробили - вказали, що книжка містить нецензурні слова. У нас ніяких проблем не було.

І насамкінець у "Іншої літератури" виникло три запитання:

1. Чому вже згадувана комісія так раптово "прокинулася"? Бо, правду кажучи, багато хто й не підозрював, що про нашу з вами суспільну мораль десь там хтось так ретельно дбає?!

2. Чому під приціл стражів моралі потрапив саме Ульяненко? Адже сучасна література просто таки перенасичена відвертими сценами і "яскравими та самобутніми" персонажами, поряд із якими самозаглиблені лесбійки та зворушливі гомосексуалісти Ульяненка видаються чи не найкращими представниками нашого суспільства?

3. І нарешті – чи можна буде у майбутньому замовляти подібні "заборони" комісії задля використання їх як вдалий піар-хід? Бо після такого галасу навколо книжки про роман Ульяненка не знають хіба що діти (як сказала би сумнозвісна комісія, і слава Богу!) І, до речі, скільки це буде коштувати?

Тут і казці кінець, а хто таки встиг купити книжку – молодець!

[ Згорнути рецензію ]